61.Проаналізувати особливості функціонування конкордату як форми узгоджувального права.

Конкордат між Церквою і державою може визначатися як узгодження між церковним і цивільним суспільствами - Апостольська Столиця-Держава, в якому особливо встановлюються обов’язки і права обох суспільств і урочисто обіцяється їхнє дотримання і повага.Визначення є наближеним і провізоричним, тому що насправді автори канонічного права і права цивільного дають в загальному визначення, які ґрунтуються на одному з теоретичних рішень, на яких розглядається проблема взаємних відносин між Церквою і державою.Такі узгодження - конкордати - служать у багатьох випадках для вирішення конфліктів або ж для встановлення системи співпраці і взаємної допомоги; для визначення юридичного стану Церкви всередині держави або для надання певності і стабільності відносинам між спільнотою політичною і спільнотою релігійною. Конкретна мета конкордатів, їхня форма, їхній зміст і їхні характеристики змінюються залежно від соціологічних, політичних та еклезіологічних передумов, які зумовили в кожний історичний момент відносини між Церквою і державою. Незважаючи на різноманітність і різнорідність узгоджень, які деколи називалися згодою, однодумністю, узгоджувальними законами, миром, трактатом, загалом використовувався термін «конкордат», щоб вказати на будь-який тип відносин між Церквою і державою. У традиційній юридичній системі конкордат перш за все вважався привілейованою формою згоди і компромісу між двома найвищими суб’єктами інтернаціонального права.Ця конкордативна система з’явилася в епоху імператора Константина і пізніше, ствердившись в часі, закріпилася на режимі співпраці між троном і вівтарем, даючи життя фігурі конфесійної держави і закріплюючись також на режимі захисту і привілею Церкви через дію держави. Існував тісний взаємозв’язок між суспільством цивільним і суспільством релігійним, з постійним намаганням з боку церковної і державної влади взаємно контролюватися та інструменталізуватися. Конкордати всіх часів мають загалом волю обидвох сторін, проголошення, виразно та урочисто, дійти згоди в окремій матерії і обов’язок дотримуватись цих узгоджень, відповідно діючи. Щоб виявити і дати стабільність такій загальній волі, Церква і держава використовували засоби, природа і форма яких були суттєво зумовлені не тільки домінуючими ідеями Церкви, політичної спільноти і відносинами між ними, а також поняттями та юридичними інституціями епохи.

62. Означити й розкрити канонычну дыю адмыныстративних законів

Кан. 1510§1:Адміністративні акти можуть видавати ті, хто має виконавчу владу управління, в межах їхньої компетенції, а також ті, яким ця влада належить виразно або включно на підставі самого права чи внаслідок законної делегації.

Адміністративні акти і розпорядження для цілої Церкви можуть видавати Папа Римський і Дикастерії Римської Курії. Для місцевої Церкви в межах своєї юрисдикції і компетенції це можуть робити єпархіальний єпископ, генеральний вікарій, єпископський вікарій та синод єпископів. В чинах і клерикальних згромадженнях папського права цю владу мають головний настоятель, що має звичайну

Окремі адміністративні декрети, скеровані до фізичних і юридичних осіб, включно з церковними спільнотами, без огляду на те, чи спроможні вони прийняти даний закон (кан. 1507 §1; КЛЦ 29).

В кан. 1510 §2 визначені різновиди окремих адміністративних актів. Адміністративними актами, зокрема, є:

1- е - декрети, за допомогою яких дається для спеціального випадку рішення або здійснюється канонічне призначення;

2- е - окремі накази, які безпосередньо і згідно з законом зобов’язують особу або визначених осіб щось робити або занехати, особливо для збереження пошани закону;

3- є - рескрипти, на підставі яких надаються привілеї, диспенза, дозвіл та інша ласка.

Серед окремих адміївстративних актів особливо рескрипт є топічною формою частого екзекутивного управління Церквою. Ця форма має суттєву вагу для організаційних цілей. Окремий декрет - це запобігання