48. Окреслити й розкрити засадничі правотворчі риси перших чотирьох Вселенських соборів.

У першому тисячолітті, коли ще була повна єдність Церкви Христової, відбулося сім Вселенських Соборів. Майже всі вони відбулися на Сході між роками 325-787 та встановили ряд канонів, їхній порядок такий:

1. Нікейський І Собор (325 p.). Скликано для осудження єресі Арія, - за Костянтина Великого. Окрім публікування Символу віри, цей Собор прийняв 20 церковних правил-канонів щодо устрою Церкви.

2. Царгородський І Собор (381 p.). Скликано для осудження єретичного вчення македоністів - за імператора Теодосія Великого. Окрім доповнення нікейського Символу віри, цей Собор встановив 7 церковних правил.

3. Ефезький Собор (431 p.). Скликано для осудження єресі Несторія, котрий виступив проти Богородиці, - за Теодосія II. З окружного листа Отців Собору зроблено 8 церковних Правил до всіх Церков про Несторія і його однодумців, які вислано Церквам і єпископам, що не були присутні на Соборі (Див. Туркало Є., Нарис Історії Вселенських Соборів (325-787), New Haven 1974, с. 97).

4. Халкедонський Собор (454 p.). Скликано для осудження єресі монофізітів - за імператора Маркіяна. Цей Собор прийняв 30 церковних правил.

5. Царгородський II Собор (553 p.).

6. Трулянський Собор (691 р.)

7. Нікейський II Собор (787 р.).

Вселенські Собори затвердили і дали, як правила, для всієї Церкви постанови деяких помісних Церков, існуючих у період Вселенських Соборів, за винятком небагатьох правил, які Вселенські Собори відкинули. Постанови цих соборів у праві мають таке саме значення, що й постанови Вселенських Соборів. Такими правилами помісних Церков, ухваленими їхніми соборами, були: 25 - Анкирського (314-315 рр.), 15 - Неокесарійського (315 р.), 21 - Гангрського (340 р.), 25 - Антіохійського (341 р.), 60 - Лаодикейського (361 р.), 20 - Сардийського (347 р.), 147 - Картагенського (421 р.).

49.Охарактеризувати юридичні особливості судового й адміністративного тлумачення церковних законів.

В кан. 1498 §3 говориться: Тлумачення, виражене у формі судового вироку або адміністративного акта в окремій справі, не має сили закону і зобов’язує тільки осіб та стосується справ, для яких було дане.

Аналогічні принципи щодо адміністративного акта містяться в інших канонах цього Кодексу, зокрема в кан. 1512 §1: Адміністративний акт слід розуміти згідно з прямим значенням слів і загальноприйнятим способом мовлення. Він не повинен поширюватись на інші випадки, крім виразно згаданих.

Слід пам’ятати, що судове чи адміністративне тлумачення, згідно з кан. 1501, може бути важливим елементом для суду, якщо в певній справі бракує припису закону. Тлумачення, згідно з кан. 1507 §1, також може стати звичаєм і набрати сили закону.Щодо рескриптів, тобто відповідей Римських Конґреґацій, публікованих в Актах Апостольської Столиці (AAS), треба вважати на їхній заголовок чи спрямування. Якщо рескрипт скерований до одної або кількох окремих єпархій, тоді, без сумніву, рішення має

партикулярний характер і стосується лише названої єпархії або єпархій, а для всіх інших має норму директивну, а не зобов’язуючу. Якщо в рескрипті не названа жодна єпархія, країна чи особа, рескрипт має універсальний характер, чинний для цілої Церкви й зобов’язує всіх без винятку.

3. Доктринально-юридичне тлумачення

Це приватне тлумачення, яке з певністю має свою вагу, особливо коли йдеться про загальну і постійну канонічну науку (кан. 1501), але таке тлумачення ніяким чином не зобов’язує, хіба що, згідно з кан. 1507 §1, стане звичаєм.

4. Тлумачення звичаєве, тобто усталене життєвими звичаями

В звичаєвому тлумаченні треба розрізняти такі моменти. Доки йдеться про звичай як факт, він не має жодної юридичної сили. Його можна зберігати або занедбати без юридичних наслідків. Юридичний обов’язок виникає тоді, коли звичай стає законом, згідно з нормою кан. 1507 §1.