44.Розкрити проблеми походження і становлення церковного публічного права.

Церковне право займає в системі права визначене місце. Ще у Древньому Римі існувало ділення права на дві гілки: jus publicum (публічне право), і jus privatum (приватне право). Таку класифікацію права сприйняли і деякі християнські каноністи, не тільки західні, але й росіяни. Церква – не державна установа. Державне, публічне право будь-якого народу являється продуктом його історії і тому терпить зміни в залежності від перемін в житті народу. Церковне право, поскільки мова йде про відношення Церкви до держави, входить, правда, у склад державного права. Але так як воно зачіпає й інтереси окремих осіб і видозмінює їх, то воно відноситься і до приватного права. Все ж інше в церковному праві лежить на межі між приватним і публічним правом”.

Додати до цього можна лише наступне: і самі блискучі успіхи юридичної систематики не можуть похитнути класифікацію права, яка склалася в середньовіччя – розділення його на громадянське і церковне. Г.Пухта цілком резонно відмічав, що римляни “розглядали “священне право” (jus sacrum) лише як частину “публічного права” (jus publicum), це цілком відповідало їх релігії. Навпаки, право Християнської Церкви являє собою третю гілку права, нарівні з приватним і публічним (суспільним правом)”. Аналогічної точки зору притримувався й учитель Г.Пухти Ф.Савіньї.

Саме ж церковне право каноністи в залежності від його джерела ділять на Божественне (divinum), яке деякі вчені називають ще й природнім (naturale), основане на ясно вираженій Божественній волі, і позитивне (positivum), або церковне право у вузькому розумінні слова, основане на точно встановлених законодавчих актах самої Церкви.

В залежності від того, чи йде мова про право, яке регулює внутрішнє життя Церкви чи її відносини з іншими суспільними і політичними утвореннями, перш за все, державою, відрізняють внутрішнє (internum) і зовнішнє (externum) церковне право.

Церковне право розділяють також на писане (scriptum), коли відомі закони були видані, затверджені і письмово викладені компетентною законодавчою владою, і звичайне, або неписане (nonscriptum, per consuetudinem), якщо воно зберігалось в Церкві шляхом передання і звичаю.

Нарешті, існує загальне (commune) і приватне (particulare) церковне право. Перше припускає основні закони, обов’язкові для Вселенської Церкви, друге ж містить в собі законодавчі акти, діючі в окремих помісних Церквах.

45.Проаналізувати історичні особливості становлення церковних звичаїв як джерела канонічного права.

Ці канони регулюють звичаї за рішеннями Другого Ватиканського Собору. Насамперед треба пригадати, що право, як об’єктивна норма, проявляється у двох формах: писаного закону і неписаного закону, тобто звичаю. У церковному правознавстві звичай посідає дуже важливе місце і значення. Церква за своєю суттю є всесвітньою і тому мусить брати до уваги культуру, звичаї, традиції і умови життя різних народів. Історично звичай є першим джерелом права, а протягом багатьох століть у різних народів він був єдиним джерелом права.

У Церкві звичай є інтегральною і корективною частиною писаного закону (кан. 1508): Звичай є найкращий тлумач законів. Він представляє співпрацю Божого народу у творенні дефінітивного, об’єктивного і писаного законодавства Церкви Христової (Lumen Gentium 32,2).

1. Поняття і поділ звичаїв

Звичай - джерело об’єктивного права. Кодекс Канонічного права не подає визначення, але це легко зрозуміти з самого закону, який описує суттєві елементи звичаю. Властиво звичай - це поведінка якоїсь спільноти вірних, яка затверджена компетентною владою і в означених умовах набирає сили закону.

2. Класифікація звичаїв

Звичаї поділяються на:

а) Стосовно закону:

• Згідний з законом (iuxta legem), тобто звичай, підтверджений законом;

• попри закон (praeter legem), коли звичай запроваджує нову норму, яка не суперечить існуючій нормі, але в чомусь їй подібна, і тому має доповнюючий характер у царині, не регульованій або частково регульованій законом;

б)Факти не відомі іншим особам - незнання і помилка припускаються доки не будуть спростовані.

Ефекти незнання неуваги і помилки розглядаються:

• відносно юридичних актів у кан. 933;

• відносно перешкод або нерегулярностей, що стосуються свячень, у кан. 765;

• відносно подружньої згоди в кк. 819-822;

• г) відносно відповідальності (imputabilitas) в кан. 1413.