38. Розкрити юридичні особливості змісту і дії адміністративного акту

Адміністративне право - це найбільш складна матерія як в церковному праві, так і в цивільному. Адміні¬стративний акт, виданий компетентною владою, спрямований до окремих осіб або спільноти в конкретних і окремих випадках. Саме це є характером партикулярності, який відрізняє адміністративні окремі паралельні акти від адміністративних загальних актів універсального характеру.

Адміністративні акти можуть видавати ті, хто має виконавчу владу управління, в межах їхньої компетенції, а також ті, яким ця влада належить виразно або включно на підставі самого права чи внаслідок законної делегації.

Адміністративні акти і розпорядження для цілої Церкви можуть видавати Папа Римський і Дикастерїї Римської Курії. Для місцевої Церкви в межах своєї юрисдикції і компетенції це можуть робити єпархіальний єпископ, генеральний вікарій, єпископський вікарій та синод єпископів. В чинах і клерикальних згромадженнях папського права цю владу мають головний настоятель, що має звичайну владу, та його вікарій.

Партикулярні адміністративні акти можуть бути різні за формою і змістом. Декрет - переважно походить від вільної ініціативи влади. Відносно об’єкта декрет є рішенням, якщо він вирішує якусь суперечку, наприклад, декрет про розлучення подружжя, декрет, який містить ієрархічний відклик, накладає кару або застосовує застереження щодо дій в разі небезпеки чи в особливих ситуаціях. Декрет - рішення авторитетної влади, що містить в собі якусь авторизацію, якусь норму, якусь заборону.

Рескрипт, як правило, передбачає попереднє прохання, домагання. Стосується уділення якихось привілеїв, диспенз та інших повноважень.

Наказ міститься в самому декреті.

Прескрипт - це окремий наказ або спеціальний декрет, який накладає обов’язок або забороняє щось.

39. Визначити місце канонічних кодексів Київської церкви і кормчих книг в становленні канонічного права

Цілком логічно і певно можна припускати, що разом з християнством до Київської Русі прийшли, опосередковано чи безпосередньо з Греції, канони Вселенської Церкви. Ці номоканони покладено в основу збірки церковного права Русі, який називаємо Кормчою Книгою, тобто книгою церковного управління, від слова кормило - човен, корабель. Крім того, що було взято з грецьких номоканонів, у слов’янських кормчих книгах вміщено чисто державні постанови, взяті з візантійських збірок, як, наприклад, судовий закон Прохийон імператора Василя Македонського. У Київській Русі до кормчих книг включалися також устави київських володарів, наприклад Устав Володимира Великого, різні статті канонічного і літургійного характеру.

Перші кормчі книги були досить різноманітні, особливо щодо змісту. В загальному починаючи від ХШ ст. прототипами всім служили дві редакції кормчих книг: Софіївська та Новгородська, записана для новгородського архієпископа Климента. Вона містить в собі устави Володимира Великого і Ярослава Мудрого, Руську Правду та правила Володимирського Собору 1274 року. Друга кормча книга, т. зв. Рязанська, чи Йосифівська, була написана наприкінці ХГІІ ст. для рязанського єпископа Йосифа у 1262 р. У наступні століття було кілька видань друком старих кормчих книг з того чи іншого оригіналу, доповнених правилами і канонами. Крім кормчих книг, досить багато канонічних правил містилося в богослужбових книгах, таких як устави, служебники, требники та у різних різнорідних за змістом збірках, в яких зауважуються значні розбіжності.