34. Визначити роль законодавства римських і візантійських імператорів в становленні канонічного права

Для історії права Церков важливе значення має законодавство християнських римських і візантійських імператорів. Від IV ст., коли християнська Церква уклала перший союз з державою, християнські імператори брали діяльну участь у всіх справах Церкви. Насамперед імператори проголосили християнську віру державною. Упорядковуючи державне життя згідно з духом і правилами християнської віри, імператори надавали церковним правилам сили державного закону.

З іншого боку, імператори видавали від себе, в згоді з церковною владою, різні закони, які стосувалися як зовнішнього буття і ладу, так і внутрішнього порядку Церкви. Церква, зі свого боку, не тільки не відмовлялася від таких послуг з боку держави, але ще часто зверталась до неї по закони, опіку й сприяння. Церква також своїми канонами відгороджувалася і ставила заборону втручанню цивільної влади в суто церковні справи. Прийняті Церквою закони державної влади, які називалися номої, ставлено поряд з церковними канонами, як джерела церковного права. Такі збірки законів називалися номоканони.

Серед найважливіших пам’яток римського і візантійського церковного законодавства згадаємо:

• Кодекс імператора Теодосія II (438 р.). У ньому зібрано більшу частину постанов попередніх імператорів відносно Церкви.

• Закони імператора Юстиніяна Великого. Цей імператор брав особливо діяльну участь у церковному житті. В його кодексі 564 року в перших 13-х титулах 1-ї книги подаються закони імператорів після Теодосія П, що стосувались життя Церкви. 28 новел, тобто декретів, цього імператора стосуються виключно церковних справ.

• Кодекс, відомий під назвою «Базилік». У ньому перші чотири книги містять церковні закони.

• Довідник законів, укладений імператором Василем Македонським (870 р.). Складається з 40 титулів, 13 з яких стосуються до церковних справ.

• Еклоги імператорів Лева і Костянтина.

35. Дати оцінку проблемам світського та церковного публічного права

ст.35 Конституції України.

В тексті статті зазначено право громадянина сповідувати релігію, відправляти релігійні культи і ритуальні обряди. В базовому законі «Про свободу совісті та релігійні організації», в статті 7, уже зазначено: «Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру…».

Йдучи назустріч побажанням «широких мас віруючих», законодавець зробив на необхідне підпунктом 5.1.14 пункту 5.1 ст.5 Закону України “Про податок на додану вартість” звільнити від оподаткування податком на додану вартість “операції з поставок культових послуг” за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України. Переліком, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №1010 від 12.09.97 р., до таких послуг віднесені: хрещення, укладання церковного шлюбу, похорон, молебень, панахида, освячення, обрізання, перше причастя.(повноліття).

Всі церковні потреби, які виконуються на замовлення парафіян (інтенції, хрещення, вінчання, похорони, загальні панахиди, молебни, акафісти, сорокоусти, читання Євангелія на похоронах, останнє цілування, освячення будинків і інше), а також єлеопомазання, освячення пасок не повинні оплачуватися в церковну касу. Парафіяни можуть оплатити за виконання потреб в церковну касу тільки на добровільній основі, і ніхто не може визначити розміру оплати…

Священик, дяк, паламар не можуть вимагати і визначати розміри винагород за виконання потреб”.

Тому обкладання податком на прибуток чи податком на додану вартість, або пільгування цих пожертв - є юридичний нонсенс.

Але норми рел. організацій відрізняються від нормативних актів, прийнятих державою чи суб’єктом господарської діяльності тим, що приймаються добровільно, виконуються добровільно, виконання гарантовано тільки взаємною згодою і переконанням один одного і за порушення цих норм передбачена тільки статутна відповідальність.