1.3 Філософія загальнолюдських цінностей

Не можна уявити людину з високим рівнем духовності без таких базових цінностей як цінності добра (блага), свобода, відповідальність, істина, творчість, краса, віра. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і міри. Благо виступало вищим життєвим орієнтиром людини, узагальнювало в собі і вищу мету її існування, і спосіб життя. Усвідомлення себе частиною універсуму, свого неповторного буття в ньому виражалось в цінностях сенсу і свободи. Пізнання об’єктивного і суб’єктивного світу інших людей формували цінності істини і правди. Пізнання і перетворення світу обумовлювали ставлення до світу на основі творчості.

Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для неї важливіше, вона з’ясовує на рівні індивідуального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров’я, сім’я, кохання, свобода, мир, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість, любов до ближніх, релігія, правда тощо. Утвердження вищих цілей власного життя становить сенс персонального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з’ясувати свою значущість в міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого суб'єктивного буття.

Від свого початку філософія формувалась як наука про світ і про людину. В критичні моменти розвитку людства чільне місце в цих роздумах займала проблема цінності людського життя, точніше, ціни життя і смерті. Як писав Альбер Камю, «є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи неварте життя того, щоб його прожити, значить відповісти на фундаментальне питання філософії. Все інше… вторинне».

Коли родова мораль стала руйнуватися, не задовольняючи потреб розвинутого суспільства, набула величезної ваги світоглядна проблема моральної відповідальності людини, моральної істини. У цьому полягала та світоглядна революція, яку констатував Сократ: відтепер не світовий закон визначав спосіб життя індивіда, а особистість мусила виробити і протиставити природному хаосу свій моральний закон. Сократ гранично чітко поставив перед філософією нову моральну проблему: або мораль виводити із природи, і тоді загибель людськості в тваринних інстинктів неминуча, або моральний закон протиставити природі як свідомо визнану і раціонально обґрунтовану ідеальну норму. Як жити: за моральним ідеалом чи за звичаєвим порядком – ця дилема на довгі віки стала наріжним каменем духовності особи.

Одним із процесів формування моралі і соціально необхідних рис є виховання. Виховний вплив на людину більшою чи меншою мірою справляють усі матеріальні і духовні процеси, що відбуваються у житті індивіда. Реалізуючи свої інтереси і цілі, суб’єкти виховання за допомогою матеріальних, духовних та організаційних засобів впливу на людину діють на її свідомість, підсвідомість і почуття. Цим самим вони формують в індивідуальності певний світогляд, знання, моральні, психічні та інші якості.

Специфічною і дуже важливою формою виховання є самовиховання. Тут суб’єктом і об’єктом виховання виступає одна і та сама людина. Особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості. Самовиховання, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як самоаналіз, самоспостереження, самооцінка, самоосвіта. Одним словом – разом з процесом самовдосконалення особистості.