Розділ I духовність як історична цінність. Погляд філософії

Всі ми у полоні свого часу. Хочемо того чи ні, та саме він диктує, як жити. Сьогодні цивілізація пропонує в якості головної життєвої цінності – успіх за рахунок матеріального добробуту, який супроводжує його. Вся велика армія маркетологів за допомогою надскладних психологічних прийомів працює на те, щоб переконати людей викинути ледь застарілі речі і купити модні новинки: від шкіряної сумочки до популярних I-phone та інших технологічних розробок, які покликані полегшити буденне життя і урізноманітнити його. А люди вибиваються із сил, заробляючи кошти на ці самі нові речі.

Мета більшості молодих людей – зробити чудову кар’єру. Багато з них в ім’я міфу про успіх жертвують особистим життям, захопленнями, спілкуванням з близькими людьми, ставлячи на п’єдестал не пошук улюбленої справи, а хороший заробіток і заздрісне «місце під сонцем». Саме по собі бажання гідне. Але чи задумуємось ми про те, на що витрачаємо зароблені кошти? Філософ і соціолог Борис Яковлєв так пояснює механізм споживчої політики: «Ви повинні добре заробляти, щоб якнайбільше купити. Сьогодні мають значення статусні речі: мобільні телефони, брендовий одяг, дорогі машини. Їхній обов’язок – не стільки виконувати звичні функції, скільки підкреслювати статус володаря. Перед тим, як щось придбати, подумайте, дійсно воно вам потрібне, чи не потрапляєте ви на гачок тих, хто хоче продати».

Відомі приклади відмови заможних людей від шику і розкоші в пошуках чогось вищого, духовного. Перший радянський мільйонер Герман Стерлігов продав будинок на Рубльово і разом із сім’єю поселився в сільській місцевості, де немає електрики. Зараз колишній кандидат в президенти Росії займається фермерством, активно привчаючи до роботи на землі своїх п’ятьох дітей, і з гідністю говорить, що йому вже не потрібно зважати на кожне слово політиків, обдумуючи куди вкласти гроші – тепер він залежить лише від власної праці і погоди. Інший, австрійський мільйонер Карл Рабедер після того, як віддав весь свій статок – близько 5 мільйонів доларів – на благочинність, фонду, який займається працевлаштуванням бідних, проїхав через всю Америку і відправився жити в гори. Що підштовхувало багатіїв на такі вчинки? Напевно, швидкоплинність матеріального і вічність духовного.

Проте, споживання не обмежується тільки придбаннями. Ми пропускаємо через себе великий обсяг різноманітної інформації, яка нерідко являється зайвою: рекламні вислови, примітивні телевізійні програми і жорстокість з екрана, плітки. Опиняємося на гачку соціальних мереж, замінюючи реальне спілкування віртуальним. Можливо, час позбутися від безмежного плину новин і звільнити години для чогось більш важливого – читання книг, гри з дитиною, осмислення життя, роздумів про вічне чи молитви?

1.1 Історично-хронологічний аспект трактування духовності

В будь-якому часі і просторі людина намагається знайти себе. Інколи ці стежки – вузькі і тернисті, інколи – погідні і протоптані до нас. Ті, якими вже ходило людство – філософські стежки. Покликання філософії – відшукати ключик до дверей під назвою «Істина людського буття», і неможливо це зробити без відповіді на питання про духовну найголовнішу складову людської сутності. Вже у найдавніших джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, певне осмислення ролі людини у світі, різні шляхи звільнення від законів долі, найкращим з яких є шлях дієвого самовдосконалення. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану повного блаженства – це джайнізм, йога і буддизм.

Свідомість, пізнання, мислення, почуття і відчуття, переживання, емоції тощо є специфікаціями духу (духовності), як особливої характеристики людського буття. Суб’єктом духовності є душа. Душевне життя складається з настроїв, почуттів і прагнень, тобто з переживань. Сюди ж належать і переживання морального обов’язку: я мушу не тому, що мене примушують ззовні, – таке моє внутрішнє переконання.

Заслуговує на увагу і конфуціанська гідність, яка спонукає людину до високоморальних вчинків за принципом «не чини іншим те, чого не бажаєш собі». Досконаломудрий ідеал людини у даосизмі, даний самою природою, має досягти три мети: здобути довголіття, пережити стан просвітлення, стати «небожителем». Таку східну гармонію – Інь і Ян, культуру, мистецтво і філософію, Захід відкриває лише наприкінці XIX - на початку XX ст.

Дещо інша духовність Сократа. На його думку, щасливе життя – це життя, сповнене добра, прожите з користю для душі. Однак, щоб чинити добро, потрібно знати його природу, а відтак – пізнавати: «Пізнай самого себе», щоб знати, що є добро і благо.

Основним змістом людського життя у середньовіччі, видатним представником якого вважають Августина Блаженного, є прагнення до щастя через Богопізнання та самопізнання: «Пізнай Бога через душу, і душу – через Бога», а звідси – і особливість духовного світу.

Утопічний гуманізм Ренесансу і західноєвропейська «раціоналістична» духовність знайшли своє відображення в ідеях активності і діяльно-творчого характеру людського існування.

Великий філософ А. Шопенгауер замислювався над значенням духовності, духовних потреб, духовних насолод в житті людини. Філософ писав: «Найвищі, найбільш міцні насолоди – це духовні, які в свою чергу залежать від духовних сил людини». Він вважав, що людина в якій багато духовних сил, здатна отримувати задоволення за допомогою пізнання. Інтелектуальне життя такої людини цікаве, насичене і особистість відчуває своє постійне зростання, постійно удосконалюється та збагачується. Отже, «людина, обдарована духовними силами, живе життям, сповненим думками і сенсом: цікаві питання займають її, і в собі самій вона носить джерело насолод». Шопенгауер аналізував не тільки людину духовно багату, а й описав людину без духовних потреб, яка на все життя залишається без духовних насолод – Філістера, який не цікавиться пізнанням.

Німецький філософ Іммануїл Кант вніс до надбань філософії етичні, естетичні, соціологічні ідеї. У сфері моралі, як невід’ємної складової духовності, Кант виходив із визнання рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як всезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого.

Видатний філософ-гуманіст А. Швейцер висунув принцип моральності, який тісно пов'язаний з проблемою духовності: добро є те, що спрямоване на збереження та розвиток життя, зло – те, що знищує життя або перешкоджає його нормальному існуванню. Провідним критерієм гуманістичного ставлення до життя Швейцер визнає надання життю статусу однієї з вищих гуманістичних цінностей. Істинно моральною філософ вважає таку людину, яка внутрішньо прагне та активно допомагає будь-якому життю, і за будь-яких умов не зашкодить живому.

Піднесення природного зв'язку людини з природою до духовного рівня Швейцер розглядає як єдино можливий засіб надати справжню суть людському існуванню. Духовного зв'язку із Всесвітом, на думку філософа, людина може досягти лише завдяки відчуттю своєї єдності з людством, природою, усім, що існує в світі, а також переживанню подій, що відбуваються з різними формами життя. Для дійсно етичної, духовно розвиненої людини, вважає А. Швейцер, будь-яке життя є великою цінністю, навіть таке, що, здається, найбільше віддалене від людських чеснот, так як невідомо, наскільки істотним для загального Всесвітнього «механізму» є кожен вид життя.

Проблему духовної сутності людини, її єдності та взаємодії зі Всесвітом своєрідно розглядає німецько-американський філософ, психолог Е. Фром. У численних своїх роботах Фром підкреслює: унікальність людини як живої істоти в тому, що вона одночасно належить природі та культурі. На відміну від тварин їй притаманна духовна якість – здатність до усвідомлення себе, свого минулого та майбутнього. Тобто, за Фромом, людина є життям, яке усвідомлює саме себе. Духовна здатність людини до самоусвідомлення спричинює до виникнення певного психологічного конфлікту: переживання вільно мислячої істоти своєї залежності від природи. У наведеному протиріччі йдеться про антагонізм, який ми знаходили вже у класичному трактуванні: людина одночасно є тілом та душею, а отже, належить двом протилежним світам.

Отже, у питанні духовної сутності людини Е. Фром дійшов висновку, що вона не є такою специфічною субстанцією як добро чи зло, а є протиріччям, конфліктом, який закладено в умовах самого людського існування, і може бути вирішеним регресивним шляхом (спроба повернення людини до природного тваринного життя, спроба звільнитися від усього, що є специфічно людським або прогресивним, досягнення гармонії з природою шляхом найповнішого розвитку своїх людських сил, людяності у самій людині). Кінцева мета людства – стати абсолютно єдиним із Всесвітом, а отже, розвинутись духовно, досягти благополуччя, яке Фром розуміє як гармонійний стан психіки, який означає досягнення людиною повноти емоційного ставлення до людства та природи, подолання відчуження, почуття єдності з усім існуючим, розвиток здатності осягти істину. Це означає вміння бачити світ таким, яким він є, переживання його як власного шляхом трансформації світу з відчуженого і далекого на близький і свій.

Філософи радянського періоду до 80 pp. XX ст. розглядали духовність з погляду загального розвитку «духовної культури суспільства», «його духовного виробництва» і «споживання духовних цінностей». Федотова В.Г. визначає духовне як ціннісний зміст свідомості і виділяє чотири типи духовності: етизм, естетизм, теоретизм і релігійність. Шуклін В.В. трактує духовність як вияв самосвідомості, само переживання, самовідчуття людини. Він пише: «Духовність – це процес пошуку всезагального та індивідуального, всього існуючого, і переживання його як деякої духовної основи буття в цілому і в житті окремої людини зокрема».

У період "перебудови" почали з'являтися філософи, які прагнули відновити ідеї своїх видатних попередників "дорадянських" епох, намагаючись дослідити сутність духовності у взаємодії таких гуманістичних категорій як добро, краса, істина. У їхніх роботах простежуються психологічні тенденції у трактуванні духовності як "прояву якості особистості", як "основи моральної орієнтованості" та "ступень представленості в структурі мотивів двох фундаментальних потреб людини: пізнання та соціально-альтруїстичної потреби".

Одну з сучасних інтерпретацій класичних філософських підходів до проблеми духовності та духовного розвитку з урахуванням особливостей соціокультурних умов нашої країни пропонує філософ Ф. Лазарєв. Сутність духовності науковець вбачає в органічній єдності та взаємодії таких загальнолюдських категорій як добро, істина, краса. Він стверджує, що духовність пов'язана з трансцендуванням, з рухом від суб'єктивного до об'єктивного, вона спрямована на пізнання природи, творіння добра, осягнення краси.

Сутнісними силами людини Лазарєв називає ті реально функціонуючі людські здібності, які утворюють загальне підґрунтя людської життєдіяльності, мають універсальний характер та властивість безкінечного вдосконалення та пізнання. Розглядаючи духовність як одну з таких сутнісних сил, Лазарєв визначає цю категорію як орієнтаційну діяльність, яка спрямована на максимальну, вільну та гармонійну реалізацію сутнісних потенцій людини в процесі її історичного "самобудівництва". Він наголошує на тому, що людина виступає як цілісна істота, і саме ця цілісність підтримує в людині прагнення до універсальної гармонії, у якій втілена єдність істини, добра й краси – тобто об'єктивного, загальнолюдського та індивідуально-особистісного моментів існування людини. Звідси філософ виводить визначення змісту духовності як такої орієнтації на сенс життя, у відповідності до якої будь-яка людина розглядається як мета та самоцінність. Таке розуміння духовності дозволяє з'ясувати основу гармонійного поєднання особистісних та суспільних інтересів. Лазарєв намагається визначити умови, за яких стає можливим здійснення духовного розвитку. Він зазначає, що гармонії особистості та суспільства можна досягти за таких умов, які здатні забезпечити вільну самореалізацію людського в людині в усіх можливих видах діяльності. Лише у такому випадку йдеться про можливість подолання відчуження людини від суспільства. Проте, звертає увагу автор, це є один з вимірів подолання відчуження. Інший – пов'язаний з відновлюванням гармонії людського та природного, а отже, з подоланням відчуження людини від природи. Цей процес передбачає, з одного боку, необмежене вдосконалення природних задатків, здатностей та здібностей людини, з іншого – органічно поєднаний з природою, нескінчений за змістом процес предметного, практичного та теоретичного опанування людиною світу в міру того, як він сприяє її духовному розвитку.

Нарешті, третій вимір передбачає подолання відчуження людини від самої себе, своєї людської сутності. Лазарєв акцентує, що відновлення гармонії індивіда з самим собою є не лише подолання розладу ціннісної свідомості, не тільки досягнення вдосконалення внутрішнього світу, але й усвідомлення людиною відповідальності за реалізацію своїх здібностей в процесі саморозвитку.

Своєрідний підхід до розв'язання проблеми духовності – тлумачення змісту цього поняття як сутнісної основи творчого процесу – висунув В.І. Стрєлков. В основі логіки його міркувань на шляху до такого висновку є вихідне визначення філософом духовності як стану розширення внутрішнього горизонту свідомості, яке випереджає можливість самоідентифікації суб'єкта; як самосвідомості, що пізнає свою цілісність як актуальну безкінечність. Звідси випливає, що духовність є лише така діяльність свідомості, яка орієнтована на його цілісність та передбачає його відкритість, а не замкненість.

Провідними у духовності В. Стрєлков вважає морально-гуманістичні прояви, які він визначає як переживання почуття любові до людей, єдності зі Всесвітом. Філософ підкреслює, що прийняття суб'єктом себе як нескінченої цілісності є тим духовним шляхом, який становить основу декларації про любов до ближнього. Це почуття наповнюється духовним змістом в міру того, як суб'єкт усвідомлює свою єдність з усім людством. Процес усвідомлення суб'єктом своєї єдності зі Всесвітом є двобічний: з одного боку – духовний, з іншого – творчий. Людина пізнає істину своєї власної природи, поступово усвідомлюючи всезагальну єдність всього, що існує. Такий акт самопізнання та світопізнання можна інтерпретувати як творчий процес. Отже, духовність є сутність творчого процесу та одночасно його результат.

У розглянутих філософських підходах духовність виступає як сутнісна якість людини, що виявляється у розумінні нею своєї співпричетності до Всесвіту, усвідомленні себе не тільки як суб'єкта соціального, а й як суб'єкта Космосу, як індивідуальності, що здатна до саморозвитку, переживання себе одночасно суб'єктом і предметом духовних цінностей та орієнтацій.