Напрями, течії зарубіжної педагогіки

У зарубіжній педагогіці сформувалися різноманітні наукові напрями, течії, що є ознакою розмаїття і свободи педагогічної думки. Найчіткіше окресленими є: філософ­ський, психолого-педагогічний, соціальний напрями.

Філософський напрям у педагогіці. Його утворюють течії педагогіки, що ґрунтуються на філософії неопозити­візму, екзистенціалізму, неотомізму та ін.

Педагогів-теоретиків філософії неопозитивізму (філо­софська течія, представники якої, вважаючи єдиним джере­лом знання емпіричні дані, намагаються використовувати при цьому найновіші досягнення природознавства, матема­тичної логіки) цікавлять гносеологічні (пізнавальні) уста­новки і принципи методології наукового пізнання, оскільки ця філософська течія претендує на загальнометодологічну роль у сучасній науці. Його представники багато зробили для уточнення й систематизації логічних принципів і мето­дичних прийомів наукового дослідження, застосування математичних методів дослідження в педагогіці. Прагнен­ня до використання в педагогіці математичних методів свідчать про намагання вчених-педагогів досягти більшої об'єктивності результатів своїх, досліджень. Однак нерідко за складним математичним апаратом дослідження педаго­гічних проблем приховується бідність педагогічного зміс­ту, абсолютизація кількісних показників породжує по­милкові теоретичні висновки.

Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і виховання об'єктивних закономірностей, що збіднює теорію педагогіки, а спроби дослідження фунда­ментальних теоретичних проблем вважають «безплідними ін­телектуальними спекуляціями» кабінетних теоретиків.

Важливим принципом побудови педагогіки на засадах неопозитивізму є її деідеологізація, звільнення від зв'язків із загальнофілософськими методологічними основами. Представники цієї течії виступають за навчальні програми, створені на основі загальнолюдських цінностей, вільних від будь-яких політичних оцінок та ідеологічних установок.

Представники напряму педагогіки, що ґрунтується на філософії екзистенціалізму (філософський напрям, який предметом філософії вважає людину як духовне начало і її буття), виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей, жодної «людської природи» не існує, кожен інди­від — унікальний, неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій особистості, на царині її індивідуального буття й свідомості.

На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутріш­ня сутність» дитини («екзистенція») майже недоступна для педагогічних впливів, а тому ефективним у формуван­ні її особистості є лише самовиховання. Вважаючи навчан­ня актуалізацією прихованих здібностей Дитини, педагоги-екзистенціалісти заперечують необхідність оволодіння учнями системою загальнолюдських знань, передбачених навчальними програмами і підручниками, доводять, що дитина має право на свободу вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не обов'язковим, а вибірковим. Завдання вчителя полягає не в озброєнні учнів системою знань, а у створенні сприятли­вих умов для саморозкриття кожної особистості. Він має пропонувати учням різноманітні навчально-виховні ситу­ації, а вони — вибирати ті, що найбільше їм імпонують, завдяки яким зможуть найкраще розвинути свої потенційні можливості. Для цього в класі має панувати невимуше­на атмосфера, яка сприяє вибору теми заняття, вільному пошуку способів її реалізації, експериментуванню. Най­важливішим є не рівень освіченості, не рівень знань, яки­ми озброїла учня школа, а вміння «слухати свої внутрішні імпульси», пізнати себе.

Представники педагогіки неотомізму (філософське обґрунтування християнського віровчення, релігійне тлу­мачення сучасних природничих концепцій) пропагують ідею превалюючої ролі церкви в організації шкільної спра­ви. У своїх психолого-педагогічних дослідженнях вони пе­реконують, що в свідомості дитини релігійні уявлення зба­гачуються кількісно та якісно, і виокремлюють стадії фор­мування релігійної свідомості у дітей. На першій стадії (З—6 років) релігійна міфологія сприймається як чарівна казка. На другій (7—12 років) діти швидко осягають мате­ріальний світ, що їх оточує, Бог для них є антропоморф­ною (людиноподібною) сутністю, яка безпосередньо фізич­но впливає на перебіг подій у світі. На третій (індивідуаль­ній) стадії (12 років — період юнацтва) діти виявляють велику різноманітність в інтерпретації релігії, глибоко особистісний підхід до неї.

Якщо перші дві стадії долає більшість дітей, то третьої досягають не всі. Темп релігійного розвитку особистості дитини може бути повільнішим, ніж її розвиток в інших сферах. Це дає підстави деяким неотомістам стверджува­ти, що залучення дітей до науково-технічної думки спри­чинює їх відставання в релігійному розвитку. За їх переко­нанням, виховання громадянина неможливе без прилу­чення його до релігії, адже без неї неможливе формування моральної свідомості, яка є основою моралі.

Педагоги-неотомісти значну увагу приділяють пробле­мам змісту освіти. Формально вони не заперечують необ­хідності оволодіння учнями системою наукових знань, проте фактично прагнуть наснажити всю освіту релігій­ним духом, підпорядкувати її інтересам «християнського виховання».

Психолого-педагогічний напрям у педагогіці. Цей на­прям найчіткіше репрезентує експериментальна педагогі­ка, яка набула розвитку у концепціях німецьких теорети­ків Вільгельма Лая (1862—1926) та Ернста Меймана (1862—1916) у 20-ті роки XX ст. і активізувалася на по­чатку 60-х. Застосовувані її представниками експеримен­тальні методи дослідження внесли нове розуміння в проб­лему співвідношення педагогічної теорії та практики, сприяли розширенню зв'язків педагогіки з іншими науками, зокрема з психологією і соціологією, перенесенню ак­центу з особистості дитини на соціально-економічні чинники її виховання і навчання. Експериментальна педагогіка зумовила зміну погляду на дидактику, яку представник експериментальної педагогіки тлумачили як «теорію управ­ління процесом навчання», а також розширення обсягу природничо-наукових дисциплін.

Значну увагу експериментальна педагогіка приділяє проблемам спілкування учасників навчально-виховного процесу, внутрігрупових відносин, їх впливу на формування індивіда, виявлення лідерів тощо.

Соціальний напрям у педагогіці. Формування цього напряму пов’язане з обґрунтуванням вчення про ноосферу, й розвитком на його основі педагогіки ноосфери, нового мислення. Поняття «ноосфера» охоплює сферу взаємодії природи і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність є визначальним чинником розвитку. В науковий обіг воно було запроваджено на початку XX ст., особливого розвитку набуло у працях українського вченого Володимира Вернадського (1863—1945).

Головними своїми завданнями педагогіка ноосфери вва­жає: гуманістичне виховання (формування загальнолюд­ського на основі національного); екологічне та економічну виховання (підготовка до екологічного та економічного виживання); розвиток творчих здібностей кожної людині відповідно до її потенційних можливостей; виховання засо­бами шедеврів світової культури; інтенсивне вивчення іно­земних мов з метою вільного міжнаціонального спілкуван­ня у світовому масштабі; забезпечення загальної базової ос­віти; комп'ютеризацію (інформатизацію) освіти.