5.4. Історія української школи і педагогіки

План

1. Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі

2. Освіта і педагогічна думка у період українського відродження (XVI – перша половина XVIIст.)

3. Українська педагогіка другої половини XVII – кінця XVIIІ ст.

4. Освіта і педагогічна думка в Україні першої половини ХІХ ст.

5. Освіта і педагогічна думка в Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

6. Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у ХХ ст.

7. Особливості розвитку педагогіки на сучасному етапі

Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі

Східні слов'яни у VI—IX ст. створили систему вихован­ня, яка відповідала розвиткові продуктивних сил, поділу Праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матріархату та екзогамії (заборони шлюбів між членами роду) дітей до 5-6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддава­ли до спільних чоловічих жител, дівчаток — до жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних статевих зв'язків до одношлюбної сім'ї — моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання.

Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і вправного орача, мисливця, воїна, а жінки — здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.

Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послі­довність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5—2 років) — спілкування матері з дитиною, основним засобом якого була колискова пісня; період пестування (2—5 років) — дітей виховували песту­ни і пестунки, залучаючи їх до різноманітних ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами мораль­ної поведінки (5—10 років). Провідним засобом виховання дітей цього віку стала праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів. Завершальним етапом вихо­вання була ініціація.

Ідеологічні засади виховання ґрунтувалися на язич­ницькій релігії. Діти разом з дорослими брали участь у культових обрядах.

Основу моральних стосунків становила общинна влас­ність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжу­вали почуття взаємодопомоги. Вищим ідеалом добра вва­жали силу, хоробрість, витримку, самовладання. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою пси­хікою. З розвитком феодальних відносин з'явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності («Чужа нажива — не пожива»). Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквено-звукової гра­фіки письма, глаголиці — азбуки, в якій звуки слов'янсь­кої мови передавалися грецькими буквами. У 855 р. Кири­ло модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов'янської мови. Нова азбука дістала на­зву «кирилиця».

Наприкінці VIII – у IX ст. у східних слов'ян формують­ся племінні князівства і союзи. Процес консолідації східно­слов'янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, розвитку духовної культури наших предків.

За часів язичництва існування писемності на Русі під­тримувалось індивідуальним і груповим навчанням грамо­ти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, що з'явилися з винайденням буквено-звукової графіки пи­сьма. До прийняття християнства існували язичницькі і християнські школи, оскільки християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття.

З прийняттям християнства освіта й шкільництво на­були подальшого розвитку, завдяки чому Русь прилучила­ся до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Перше свідчення про школи на Русі да­товане 988 р. і пов'язане з її хрещенням. Так, князь Воло­димир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу «книжного вчення», в якій навчалося 300 дітей. У XI ст., у період розквіту Київської Русі, тут існували школи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи «книжного вчення» функціонували як школи підвищеного типу, в яких викладали «сім вільних мис­тецтв». Навчання здійснювалося у процесі роботи з книж­кою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можли­вості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сфе­рах державного, культурного та церковного життя.

У монастирських школах навчали новоприйнятих ченців. Навчання було індивідуальним.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, замож­них ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Формою домашнього виховання феодальної знаті було кормильство. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5—7 років) кормильців (наставників) із воєвод і знатних бояр.

Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знат­них родів.

Більшість дітей простих людей виховувалася у сім'ях, їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремес­лом, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свід­чать пам'ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогі­ки (в усній народній творчості), церковна та побутова прак­тика. Найдавніші пам'ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Вони є перекладними та оригінальни­ми (вітчизняного походження). До перекладних належать:

— «Пчела» — складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст. збірник цитат із Святого письма афо­ризмів і висловлювань отцівцеркви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним те­мам. «Пчела» мала на меті настановити читача, «як жити християнинові». Є тут думки і щодо навчання й виховання;

«Златоуст» (за прізвищем грецького проповідника Іоанна Златоуста) — збірник окремих промов і висловлювань отців церкви;

• «Ізборник Святослава 1073 року» — збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Був призначений для розширення знань;

• «Ізборник» Святослава 1076 року» — збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко зверне­них до дітей, наприклад, «Повчання дітям Ксенофонта» та ін.

Найдавнішою вітчизняною літературною пам'яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-пе­дагогічний трактат «Слово про закон і благодать», написа­ний київським митрополитом Іларіоном між 1037 і 1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Муд­рим та прочанами Київського храму св. Софії. Твір мав мо­рально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Ру­сі є «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до «Повчання дітям Ксено­фонта». Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-ас­кетичного виховання до виховання, пов'язаного з прак­тичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вва­жав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому вихо­вувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголо­шував на ролі освіти у вихованні та ін.

Отже, Київська Русь XI—XII ст. була висококультурною державою. Однак розвиток феодальних відносин у XII ст. по­родив відцентрові тенденції, що спричинило роздрібнення Русі на князівства. Досягнення культури зосереджувалися переважно в адміністративно-політичних центрах кня­зівств. Виникали нові тенденції в галузі освіти й вихован­ня, зокрема тенденція здобувати освіту за кордоном. Ви­хідці з Русі навчалися у Константинополі та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був надовго перерваний на­валою монголо-татарських орд, що не дало змоги підняти­ся руським школам підвищеного типу до рівня Болонсько­го, Паризького та інших університетів Європи. Двісті п'ят­десят років Київська Русь жила під іноземним гнітом, унаслідок чого письменних людей стало менше, культурні зв'язки із Заходом послабилися.