4. Поява слов`ян на історичній арені та перші відомості про них.

Перші слов*яни – «венеди», «венети», згадуються в Плінія Старшого, Тацита, подорожніх картах «павтангерові карти», 6 ст. – Прокопій Кесарійський, Йордан. Маврикій називав слов*ян – венети, анти, склавини. Слов*яни сформувались в 6 столітті. Етнічна історія починається з появи етноніму «слов*яни».

517 р. – згадка у праці Прокопія Кесарійського «Історія війн Юстиніана». Склавіни – з*явились у Йордана, найголовніше для етнічної свідомості. Празька, колочинська, пеньківська та дзедзідзька археологічні культури.

Кордони ой кумени: пн – Балтійське море, пд – Карпати, пониззя Дунаю, Зх- р. Одер, Ельба, Сх – Середня та Нижня течії Дніпра. Розбіжності між різними групами слов*ян пов*язані з різними природно0кліматичними умовами, зв*язок з іншими етнічними субстратами.

5. Характеристика джерел з історії давніх слов`ян.

Історичне джерело – все те, що було створено в процесі людської діяльності, або зазнало її впливу.

Джерела з істоірї давніх слов*ян:

• Писемні;

• Археологічні;

• Лінгвістичні.

Писемні джерела виникли за кордоном (візантійціц, араби). Самі слов*яни писемності не мали до 9 ст.

Середньовічні джерела: природно-географічні, етнографічні, речові (археологічні), художньо-образотворчі, писемні – головні для усіх періодів середньовіччя. З часом їх кількість зростає.

Писемні джерела: наративні (оповідні), документальні, законодавчі. Через призму сприйняття тим чи іншим автором, інтерпретація автором у відносно вільній формі.

Наративні джерела: історичні розповіді, агеографічні ( про життя святих), проповіді, настанови, трактати, пам*ятки епістолярної творчості, наукова і художня література, історичні твори –аннали, хроніки, генеалогії.

Документальні джерела – письмові документи, які виникли в результаті діяльності держави, місцевої адміністрації, актовий матеріал державних установ, документи канцелярії міського управління, документи вотчинної адміністрації, документи церковного управління.

Джерела описують географію розселення, устрій, суспільну організацію давніх слов*ян тощо. (Наприклад, Пліній Старший «Природнича історія», Тацит «Германія», Птолемей «Географія», Пріск «Історія», Прокопій Кесарійський «Історія війн Юстиніана» тощо.)

Празько-корчацька культура (західний ареал, відповідає склавинам і венедам),пеньківська (східний ареал, відповідає антам візантійських авторів), колочинська (північно-східний ареал).

6. Проблема походження слов*ян в історичній науці

Питання про час і місце виникнення слов’янської мовно-культурної спільності належить до кола тієї проблематики, яка вже кілька століть поспіль посідає чільне місце в працях істориків, мовознавців, археологів, етнологів, антропологів. Усі дослідники сходяться на тому, що вона сформувалася задовго до другої половини І тис. н. е., коли перші достеменні та ґрунтовні згадки про слов’ян з’явилися на сторінках візантійських хронік.

Питання вирішується головним чином на основі лінгвістичних даних, оскільки окремі ареали пам'яток матеріальної культури і палеоантропологічних залишків здебільшого не збігаються з межами територіального поширення відповідних мов. Разом з тим самі по собі лінгвістичні дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію слов'янської прабатьківщини, необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та інших наук.

З лінгвістичних даних найважливіше значення для висвітлення питання про прабатьківшину слов'ян має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лексичні запозичення в праслов'янській мові з інших мов і в інші мови з праслов'янської та результати реконструкції структурних елементів праслов'янської мови в їх відношенні до елементів інших індоєвропейських мов, а коли йдеться про одиниці лексичного складу, — також у їх ролі позначень природних реалій, здавна специфічних для певних територій.

Підвалини сучасних уявлень про історичні витоки слов’янства заклав визначний чеський учений-славіст кінця ХІХ – початку ХХ ст. Л. Нідерле. Він вважав, що їхня «прабатьківщина» охоплювала терени Східної Польщі, Полісся, Поділля, Волині й Київщини, включаючи басейн Десни. Свої висновки дослідник обґрунтовував на підставі даних писемних джерел, мовознавства (надто посиланнями на локалізацію найархаїчнішої слов’янської гідронімії та реалії ландшафту, флори й фауни давньослов’янського ареалу), археології.

Крім концепції Л. Нідерле, яка дістала назву вісло-дніпровської, запропоновано також близько десятка інших, найпоширенішими серед яких є дунайська, вісло-одерська, дніпровсько-одерська.

Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після н. е., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.