39.Ареал розселення полабсько-прибалтійських слов’ян.

Найзахідніші словянське племена займали територію між річками Лаба (Ельба) та її притоками Салою (Зааном) на заході та Одером (Одрою) на сході. У нижній течії Лаби й на північ, до Балтійського моря, жили ободрити (бодричі). На схід та південно-східному напрямку від них – лютичі (велети). У межиріччі Сали і Бобра (притоку Одеру), до Рудних гір на півдні – серби-лужичани. Наприкінці УІІІ ст.. вони створили племінні союзи: бодрицький, лютицький і сербський. На схід від полабських племен на Балтійському узбережжі жили поморські словяни.

Поділ полабських племен: Ободрити: бусинці, вагри, варни, глиняни, древани, моравани, полаби, рароги, смоляни

Велети (лютичі): черезпеняни, хижани, долинчани, дошани, нелетичі, плоні, ратари, речани, спревяни, стодоряни, украни, замчищі, земчичі. + руяни

Полабські серби: доломичі, лужичани, мільчани, чутичі, сусличі, колядичі, жирмунтовичі, житичани.

Ободрити. Ареал проживання - нижня течія Ельби (Лаби), захід сучасного Мекленбурга, східна частина землі Шлезвіг-Гольштейн і північно-східна частина сучасної Нижньої Саксонії (області, на схід від міста Люнебург - «Вендланд», район Люхов-Данненберг) де проживали древане. Найбільше місто - Рерік на узбережжі Балтійського моря. Інші центри: Старгард, Любіца, Велеград, Варнов, Зверин, Ілово, Добін (близько Вісмара).

Лютичі. від VI століття проживають на землях між нижньою Одрою і Лабою. На Заході – кордон з ободритами, на сході – Одер, на півночі – Балтійське море, на півдні – племена сербів. Баварський географ нараховує 95 міст; Ретра, Димін, Велігост, Гоцков, Бранібор, Поступим.

Лужицькі серби. Всього налічувалося близько 20 племен, у яких поширився загальний етнонім серби, вони розселилися на території площею близько 40 000 квадратних кілометрів від річки Заале на заході до річок Одер і Бубр на сході і від Берліна на півночі до Рудних гір на півдні. Міста: Будишин, Липск, Цвіков, Дрезна.

Поморяни. Точний ареал виокремити важко, кордон з лютичами якийсь час проходив по Одеру. Міста: Битов, Ленборк, Мястко, Ферстново, Камень.

40.Територіально-політична та економічна структура слов’яно-полабського суспільства. Вендська держава.

Джерела 8 ст. свідчать про існування в полабських словян надплеміннних форм обєднання, у межах яких указуються назви дрібніших племен і родів. У наступний період процес оформлення великих племінних союзів сягнув завершальної стадії: сильні й багаті племена підпорядковували слабших сусідів і домінували в заснованих ними військово-територіальних союзах.

На території полабських племен було чимало міст. Хоча це були скоріше не міста, а укріплені городища, що виступали як центри територіальних громад де проводилися народні збори й містилися культові споруди. Для полабських словян 9-10 ст. була характерною сусідська община. Кожний рід, шляхом жеребкування, отримував чималий наділ, мав власні засоби праці, користувався общинними угіддями. Однак уже наприкінці 10-11 ст. у полабських словян відбувається процес соціальної диференціації.

Основу господарства становило рільництво. Словяни вирощували як зернові, так і технічні культури. Високого рівня сягнули тваринництво, садівництво та городництво. У 9 ст. ремесло відокремлюється від землеробства. Найбільших успіхів полабські ремісники досягли в обробці заліза, гончарстві, теслярстві і і столярстві. Словяни активно торгували з своїми сусідами зерном, рибою, медом, худобою та рабами. На Балтиці словянські купці успішно конкурували з німцями і данцями. Основними центрами вважались Волін і Шецин.

Державотворчий процес у полабських та поморських словян відбувався повільно. На розвиток суспільних відносин негативно впливала постійна зовнішня загроза.

Полабські та поморські племена суттєво відрізнялися як за рівнем організації, та і за могутністю князівської влади. Якщо в бодричів влада зосереджувалася в руках князя, то в лютичів всім керували народні збори. У поморських словян за наявності князя владу практично захопила торговельна верхівка.

Вендська держава. ХІ ст.. – доба процвітання словян, як економічного, так і політичного – вони створюють свою державу. До складу Вендської держави увійшли племена лютичів, бодричів і частина поморських словян. Першим правителем Вендської держави став князь Готшалк (1044-1066). Про внутрішній устрій цього утворення нічого не відомо, але імовірно влада князя та його оточення була досить сильною, що що викликало незадоволення населення. До того ж, він був християнином і намагався християнізувати країну.

За правління Готшалка словяни часто воювали з німцями, данами і норманами, і мали чимало перемог. На добу існування Вендської держави припадає час закріпачення вільних общинників, що супроводжувалось намаганнями поширити християнство. У ході одного з народних повстань в останній тетині ХІ ст.. князем бодричів став Крутий. Скориставшись з ослаблення Німеччини, він розширив кордони держави аж до Північного моря. Вендська держава, ослаблена внутрішніми династичними чварами, остаточно розпалася близько 1129 року.