74. “Просвіти” та їх діяльність в Україні.

Товариство «Просвіта» -- це одне з масових громадських об'єднань, яке проводить велику культурно-просвітницьку роботу, організовує дозвілля молоді та українських громадян, бере активну участь у процесах державотворення, воно є консолідуючою силою суспільства. В основу своєї діяльності Товариство ставить утвердження української національної ідеї, українського національного відродження, розвиток національної культури. Велика роль належить „Просвіті“ в проголошенні 1991 року Незалежності України, в процесі прийняття Конституції України, а саме ст.10, яка затверджує державність української мови, та інших важливих державотворчих документів. З ініціативи „Просвіти“ встановлені загальнодержавні свята: День Соборності (22 січня), День пам'яті Героїв Крут (29 січня), День української писемності та мови (9 листопада). Стали традиційними заходи із вшанування пам'яті Великого Кобзаря, Лесі Українки, Івана Франка, юних Героїв Крут, Дня Злуки, Дня української писемності та мови, Свята Миколая для дітей, цикл фольклорних вечорів, низка конкурсів та фестивалів.

Державна ідеологія та український інформаційний простір, постколоніальне становище української культури й освіти та входження України до світової спільноти, - це широке коло зацікавлень і діяльності ВУТ „Просвіта“ ім. Т. Шевченка свідчить про те, що держава і ця багатотисячна громадська організація мають спільні завдання, розв'язання яких потрібне Україні нині і в майбутньому. Тож „Просвіта“ в історії України відігравала й продовжує відігравати велику роль.

Товариство «Просвіта» ставить перед собою такі завдання:

сприяти утвердженню української мови як єдиної державної мови в усіх сферах суспільного життя;

своєю діяльністю утверджувати в суспільстві принципи гуманізму, взаєморозуміння, співробітництва, релігійної та громадянської злагоди, лояльного ставлення громадян до держави;

всебічно сприяти розбудові та зміцненню Української держави, її економічному зростанню;

широко пропагувати економічні, правові знання та знання з інших галузей науки та культури;

сприяти піднесенню авторитету й значення української мови та культури в інших країнах;

дбати про збереження й відродження навколишнього природного середовища як однієї з основних умов збереження та розвитку української нації, проводити просвітницьку роботу в галузі охорони навколишнього середовища.

75. Освітні реформи Центральної Ради.

Історико-правовий аналіз вказує, що на кожному етапі розбудови Української держави важливу увагу приділяли саме освітній реформі. Не став виключенням період функціонування Української Центральної Ради. Адже від стану освітньої сфери та освіченості населення, в тому числі правового навчання і виховання, залежить майбутній рівень функціонування і розвитку держави в цілому. Саме тому освітня реформа була однією з основних пріоритетів діяльності УЦР. Українська Центральна Рада виникла як громадсько-політична організація і поступово перетворилася у державний орган, утворення якого стало переломною подією для українського державотворення, адже саме так розпочалася його нова доба. Особливо значимим для функціонування держави були нормативно – правові акти, які найбільш повно забезпечували ефективність роботи органів управління освіти.

Відповідно до рішення Всеукраїнського національного з’їзду від 13 березня 1917 р. при УЦР почала працювати Шкільна рада, а при Комітеті УЦР – шкільна комісія. Це були перші національно-управлінські комісії, які намагались взяти до свого відання справи освіти. Раніше цими питання займалася виключно громадськість.

За твердженням окремих вчених на початку становлення Української держави в цілому, освіта, зокрема професійна, були організовані системою освітніх закладів до яких входили наступні типи шкіл: нижча початкова школа – у складі парафіяльних, сільських однокласових та двокласових шкіл; до вищих початкових та середніх навчальних закладів, відносилися – реальні школи, духовні семінарії, кадетські корпуси, комерційні, єпархіальні школи, дівочі гімназії та інститути, середні хлоп’ячі школи, вчительські семінарії, церковно-вчительські школи. Данні заклади підпорядковувалися різноманітним відомствам, часто які з них не мали жодного відношення до освітнього процесу, що значно знижувало ефективність управління ними [1, с. 123]. Доленосне значення у реорганізації системи освіти мав перший Всеукраїнський вчительський з’їзд, який проходив 5-6 квітня в Києві. Зокрема планувалося організувати на місцях філії Товариства шкільної освіти та заснувати український педагогічний журнал.

На думку Г. Грабовської, уряд УНР у певній мірі усвідомлював, що розвиток освіти цілком залежав від правового регулювання відносин у цій сфері. Тому, рішучі дії щодо зміни законодавчої бази та проведення націоналізації освіти здійснювали українські педагоги у своїх зверненнях до Тимчасового російського уряду. Відповідно до цих звернень, міністр народної освіти Тимчасового уряду професор А. Мануйлов 10 березня 1917 р. видав наказ “Про обов’язковий прийом до шкіл різних типів колишніх учнів”. Згодом громадськість змусила міністра народної освіти Тимчасового уряду видати розпорядження про запровадження навчання у початкових школах українською мовою; ввести у середніх школах обов’язковими предметами українську мову та літературу, історію, географію; створити у вищих школах кафедри української мови, літератури, історії та права [7, с. 10]. Слід вказати, що на початковому етапі законотворчої діяльності УЦР правове регулювання освіти відбувалося за чинними законами Російської республіки.

У цей період була звернена увага на формування кадрів, особливості функціонування вчительського інституту. Ці питання частково вирішувались постановою Тимчасового уряду “Про зміну штатів у вчительських інститутах” від 14 червня 1917 р., яким врегульовувалося питання щодо повноважень середньої школи; закріплювався порядок вступу і процесу навчання у середніх навчальних закладах.

Особливу значимість в ході реформування національної освітньої сфери УЦР приділяла українізації вищої освіти. Саме процес українізації охопив різні сфери суспільного життя: армії, культури, в тому числі й освіти і став своєрідним каталізатором суспільного розвитку України . Оскільки переважна більшість вищих навчальних закладів базувалася на змішаній мові викладання, то для вирішення “мовної” проблеми передбачалося відкриття кафедр історії України, української мови і літератури, українського права, історії української науки та етнографії. Г. Грабовська стверджує, що керівництво російських вищих шкіл в Україні, передусім університетів, не прагнули втілювати в життя українські ідеї, тому наказ Міністра народної освіти Тимчасового Уряду від 30 березня 1917 р. залишався нереалізованим. Тому Генеральний секретаріат обрав більш результативний шлях організації українських вищих навчальних закладів. 5 жовтня 1917 р. був