37. Педагогічні ідеї епохи Просвітництва в Німеччині (філантропінізм, філантропіни, філантропіністи).

Найбільш впливовими у німецькій педагогіці Просвітництва були два течії: філантропічне і неогуманістичне. Найвідоміші представники філантропічного руху: І.Б.Базедов,Х.Г. Зальцман, І.Г.Кампе,Э.Х.Трапп, К.Ф. Барт, І.Штуве, П.Виллауме, Б.Г.Блаше та інших.

Іммануїл Кант (1724–1804). Все життя Кант присвятив вихованню молоді, будучи спочатку домашнім учителем, та був і професором Кенигсбергского університету. Філософія і педагогіка Канта надали велике вплив в розвитку німецького виховання і педагогіки.

Фрідріх Август Вольф (1759–1824). Відомий знавець древньої культури, основоположник сучасної філологічної науки. Багато чого зробив розвитку гуманітарних наук, реформування вищого і гімназичної освіти.

Йоганна Вольфганга Гете (1749–1832). Найбільший діяч німецького Просвітництва. Безпосередньо керував багатьма культурними установами Веймарського графства: театром, бібліотекою, музеями тощо. Його книжки присвячені проблемі з'ясування можливостей та умов гармонійного розвитку людини. У роздумах, збережених нам його сучасниками, Гете постійно звертався до основним проблемам виховання і отриману освіту: всебічному і гармонійного розвитку людини, оптимальному розвитку здібностей, сучасному змісту освіти, правильним формам і методам виховання і навчання, ролі різних видів виховання у розвитку чоловіки й т.д.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831). Автор всесвітньо відомих праць «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та інших. У межах своїх філософських працях Гегель дав принципово нове розуміння виховання, показавши його як засіб розвитку людини. Маючи цю концепцію, знайшов принципово нове рішення фундаментальних педагогічних проблем: розвитку та виховання; формування творчі здібності людини; діалектичного мислення; співвідношення знання і набутий мислення, формального і матеріального, класичного і реального тощо.

Фрідріх Едуард Бенеке (1798–1854). Відомий своєю працею «Керівництво до виховання й навчання», який стала основою і поклав початок побудові численних педагогічних теорій і навчань з урахуванням психології.

Фрідріх Фребель (1782–1852). Основоположник теорії та практики дошкільного виховання. Йому вдалося основі філософії Шеллінга, Фіхте, Гегеля як створити теоретичне вчення про дошкільному вихованні, а й розробити його дидактику і методику дошкільної освіти.

Головну мету дошкільного виховання Фребель бачив у розвитку органів почуттів, руху, і промови дітей, навіщо запропонував особливі дидактичні кошти, «дари», створені задля розвиток почуттів та уявлень дитини.

Отже, педагогічна думку Німеччини епохи Просвітництва представлена кількома напрямами педагогіки: філантропізмом, неогуманізмом, національним вихованням, певною мірою романтизмом, які надали дуже впливає в розвитку педагогіки, виховання й життєздатного утворення у Німеччині, а й у більшості європейських держав.

Філантропінізм (від грец. — людинолюбність) — прогресивна педагогічна течія в Німеччині, яка виникла наприкінці XVIII ст. під значним впливом ідей французького Просвітительства і насамперед Ж.-Ж. Руссо. Філантропіністи виступали проти формалізму в навчанні й вихованні, за наближення навчання до потреб реального життя. В закритого типу платних філантропінах — "школах людинолюбства та добрих звичаїв (перший створено Й. Б. Базедовим в Дессау в 1774) педагоги-філантропіністи проводили навчання з урахуванням інтересів і нахилів дітей, фізичне й трудове виховання, вдосконалювали методику викладання, приділяли велику увагу релігійному вихованню. В школах зберігався становий поділ учнів.

38. Педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо. Великий педагог про природне і вільне виховання.

Ж.-Ж.Руссо (1772-1778) – французький філософ, письменник, педагог-просвітитель із світовим іменем. Він народився у Женеві в сім’ї ремісника-годинникаря. Не здобув систематичної освіти, але за допомогою самоосвіти піднявся до рівня найвидатніших умів своєї епохи. У пошуках роботи багато подорожував по Європі, змінив багато професій. 

Руссо розвинув ідею природної свободи i рівності людей, які ґрунтуються на власній праці кожного. До реалізації цієї ідеї можна прийти тільки через відповідне виховання, що засноване на вмінні цінувати власну і чужу працю та незалежність.

Природне виховання полягає у необхідності здійснювати його відповідно до природи самої дитини та її вікових особливостей. Таке виховання повинно відбуватися на лоні природи, у тісному контакті з нею.

Основними факторами впливу на дітей Руссо вважав природу, людей та предмети оточуючого світу. Основне завдання виховання, яке здійснюється людьми і речами, полягає у тому, щоб узгодити свої впливи з природним розвитком дитини. У такому контексті слід розуміти трактування Руссо принципу природовідповідності: природне виховання допомагає вільному розвитку дитини, який відбувається через самостійне накопичення нею життєвого досвіду.

Вільне виховання випливає з природного права кожної людини на свободу. Воно слідує за природою, допомагає їй. Руссо виступає за недоторканість, автономність внутрішнього світу дитини як маленької людини.

Він заперечує авторитаризм у вихованні. Дітей повинні обмежувати тільки закони природи. На його думку, йдучи за природою дитини, необхідно відмовитись від обмежень, встановлених вихователем. Свобода дитини може бути обмежена лише речами. У цьому зв’язку Руссо пропонує замінити методи покарання методом “природних наслідків“ від неправильних вчинків.

Безпосереднім вираженням ідеї вільного виховання є вимога Руссо, щоб дитина була вільною у виборі змісту навчального матеріалу i методів його вивчення. Що її не цікавить, у користі чого вона не впевнена, того вона i не буде вчити. Завдання вихователя так організувати всі впливи на дитину, щоб їй здавалося, що вона вивчає те, що сама хоче, а насправді те, що він їй підкаже.

Важливий внесок Руссо у педагогіку полягає i в тому, що він здійснив спробу намітити вікову періодизацію розвитку дитини i відповідні кожному періоду завдання, зміст i методи виховання та навчання. Він називає чотири вікові періоди:

– вік немовляти (0-2 р.), який охоплює період до оволодіння дитиною мови;

– дитинство або “сон розуму“ (2-12 р.), коли переважає чуттєве пізнання дитиною світу;

– отроцтво (12-15 р.) – період розумового розвитку (“формування інтелекту“) та трудового виховання;

– юність (15-18 р.) – період бур i пристрастей, час морального i статевого виховання. З цього періоду починається найголовніше у вихованні – вчити любити людей.

Руссо розробив чітку систему формування особистості, але вона не була позбавлена суперечностей і недоліків.

Він не зміг правильно визначити закони розвитку дитини, недооцінивши її ранній розумовий розвиток. Період “сну розуму“ у його системі визначений штучно. Руссо неправильно розмежовує розвиток певних якостей дитини по роках її виховання. Крім того, він дещо змішує розвиток з вихованням, бiологiзуючи цим сам процес виховання.

Руссо недооцінює систематичність навчання, відкидаючи книжне, словесне навчання. Ті знання, що дитина одержує способом самостійного накопичення досвіду, не тільки малочисельні, а й розірвані, несистематичні, ненаукові.