34. Школи у країнах Західної Європи у XVII – XVIII століттях.

У XVI – XVII ст. у країнах Західної і Центральної Європи почали складатися, з однієї сторони, народна школа з навчанням рідною мовою, а з другої сторони – школи типу класичної гімназії.

Протягом XVII – XVIII ст. народна школа перетворилась у тип навчально-виховного закладу, що призначався для дітей нижчих шарів суспільства. Ця школа обмежувалась навчанням дітей читанню, письму і рахунку. Основною її метою було релігійно-моральне виховання в дусі католицизму або протестантизму.

Основу змісту середньої освіти у гімназіях складали стародавні мови і література, переважно, латинська, що була схвалена церквою. Така школа готувала своїх учнів або до духовної кар’єри, або до чиновницької служби у бюрократичному апараті певної держави.

У другій половині і в кінці XVIII ст., в умовах поширення мануфактури і фабричного виробництва, у країнах Західної Європи стали з’являтися “школи навчання“. Вони мали на меті дати елементарну освіту дітям робітників. Причому старалися охопити якомога більшу кількість дітей.

Яскравим прикладом школи навчання є ланкастерські школи.Робота цих шкіл організовувалась на основі Белл-Ланкастерської системи взаємного навчання. При цій системі старші і більш підготовлені учні (монітори) ставали помічниками учителя і під його керівництвом проводили заняття з рештою учнів.

Школи взаємного навчання були розраховані на маси народу. В одній залі могли збиратися до 600-1000 дітей. Тут вчили читати релігійні книги, письмо, рахунок. У цих школах не було класів. Учні, розділені на десятки, навчались у своїх старших товаришів, які називались моніторами. Останні отримували інструкцію від педагога чому і як треба вчити на наступний день. Книг не було. Навчальну роботу стимулювали змаганнями: монітори оцінювали відповідь учня і давали йому команду зайняти відповідне місце у шерензі.

При взаємному навчанні учні швидше, ніж у звичайній школі, оволодівали навичками читання, письма і рахунку, але знання залишались несистематичними і мінімальними.

35. Провідні педагогічні ідеї та представники епохи Просвітництва.

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус­пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро­мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс­тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту­лати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи.

Власне відлік педагогіки Просвітництва, та англійською зокрема, слід з вчення Джона Локка. Джон Локк (1632–1704). Одне з основоположників епохи Просвітництва, її ідеології й філософії [309], автор усесвітньо відомого педагогічного трактату «Думки вихованням», коли він заклав підвалини принципово нова форма теоретичного педагогічного свідомості – антропологічної, що виходить в поясненні проблем виховання з природи людини, витлумаченої як природна природа.

Його праці фактично складається з трьох часток, у яких викладає систему фізичного, морального і розумового виховання. Важливе значення він надає фізичному і моральному вихованню, менше – розумовому. Він став проти класичного освіти, пропонуючи замінити його практичним, реальним.

З відомих діячів французького Просвітництва, які зробили найбільший внесок у педагогіку, треба назвати творчість Ш.Л. Монтеск'є,Ф.М. Вольтера, П.О.Гольбаха,К.А. Гельвеція, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо.

Франсуа Марі Вольтер (1694–1778). Відомий як, драматург, письменник, історик, філософ. Вольтер не залишив спеціальних педагогічних творів, та й ідеї виховання зустрічаються досить рідко у творчості, однак уся його філософія і весь його ідеологія стали фактичної основою багатьох педагогічних концепцій, ідей установок у сфері виховання і гуманітарної освіти.

Дені Дідро (1713–1784). Став уособленням французького Просвітництва. У межах своїх творах часто звертався до питань виховання. У роботі дав загальну програму розвитку, спрямовану виховання всього народу. Вона передбачала початкове навчання усіх громадян, потім – середнє і вище ще здатних. Систему освіти України, описувана Дідро, мала включати мережу початкових, середніх та вищих шкіл, зокрема і університет.

Жан-Жак Руссо (1712–1778). Поруч із Дідро і Вольтером, Руссо одна із великих діячів епохи Просвітництва, визначив її основні ідеї, й проблематику. Він відомий як як філософ, соціолог, психолог, письменник, а й як великий педагог. Завдяки Руссо проблеми виховання стали суспільно значимими проблемами. Роман Ж.-Ж. Руссо «Еміль, або про вихованні» – це нова ідеологія і теорія виховання. Цей роман побудований у вигляді описи виховання з багатої сім'ї з його народження до повноліття. Руссо викладає теорію виховання чоловіки, здатного мислити «як філософ і як чоловік». Пропонує Руссо і системи виховання тоді, яка значно поступається чоловічому вихованню, особливо у освіті. Головне у жіночому вихованні, вважає Руссо, – підготувати ідеальну дружину майбутньої чоловіка.

XVIII в. – час розквіту американського Просвітництва. Його найвидатніші діячі – Б. Франклін, Т. Джефферсон – зіграли більшу роль розвитку американського освіти і педагогіки.

Діячі німецького Просвітництва як створили класичну культуру Німеччини – її філософію і науку, літературу, і мистецтво, а й багато зробила розвитку педагогіки, виховання і безперервної освіти.

Іммануїл Кант (1724–1804). Все життя Кант присвятив вихованню молоді, будучи спочатку домашнім учителем, та був і професором Кенигсбергского університету. Кант починає читати курс лекцій з педагогіці, виданий потім окремою книжкою, коли він розглядає питання розумового, морального, релігійного, фізичного виховання. Філософія і педагогіка Канта надали велике вплив в розвитку німецького виховання і педагогіки.

Величезне значення для педагогіки Просвітництва мало творчість великого швейцарського педагога Йоганна Генріха Песталоцці (1746–1827). Основу теорії навчання Песталоцці становила теорія елементарного навчання. З ідеї, що освіта повинна гармонійно розвивати дитини, навіщо би мало бути гармонійно розвинені розум, серце й рука, Песталоцці створює концепції розумового,