44. Німецька історіографія з 1945 р. До наших днів.

Консервативна історіографія домінувала у ФРН до початку 60-х років. Таке становище було зумовлене специфікою пі­слявоєнного періоду: атмосферою «холодної війни», розколом Німеч­чини, ремілітаризацією країни. Представники консервативного напряму, визнаним лідером якого був Г. Ріттер, прагнули історично обґрунтувати «німецький внесок» в «оборону» Заходу, «особливу роль» ФРН в системі «антитоталітарних сил» та «законність» дипломатії реваншу. Історики-консерватори почали доводити, що ще з періоду М. Лютера і Фрідріха II Німеччина тяжіла до Заходу і виступала за інтеграцію з ним. Борцями за союз із Західною Європою проголошувались О. Бісмарк і Г. Штреземан, К. Герделер і К. Аденауер. Необхідність прими­рення Німеччини з Англією, Францією і США ці історики обґрунто­вували посиланнями на загрозу «східного тоталітаризму» «християн­ській цивілізації». Ці обставини визначили і тематику досліджень. В перші післявоєнні роки нею опинився «третій рейх».

Ліберальна історіографія. Основоположником неоліберального напряму вважається Г. Ротфельс, про якого вже згадувалось у першому питанні. Про його великий авторитет серед істориків ФРН свідчить той факт, що у 1958 р. він був обраний головою західнонімецького Союзу комуністів. Ротфельс створив свою історіографічну школу, яку російський дослідник Г. А. Во­ронцов називає групою. До ЇЇ складу увійшли такі визначні історики як В. Конце, К. Ердманн, Х. Крауснік, Т. Шідер, В. Бессон, Т. Ешенбург та ін. В 60-70-ті роки школа Ротфельса (він помер у 1976 р.) займала провідне становище у західнонімецькій історіографії. Науковці цієї школи брали активну участь в науково-політичному житті країни. На­приклад, Т. Ешенбург і В. Бессон були особистими консультантами канцлера К. Кізінгера. Ротфельс і Шідер за запрошенням Міністерства внутрішніх справ брали участь в 1957 р. в розробці документа «Пра­вовий порядок партійних основ», у якому «доводилось», що компартія, як «тоталітарна», «немає права» на існування у демократичній боннсь­кій державі. В 1960 р. при уряді ФРН була створена «Рада з питань полі­тичного виховання молоді», до якої увійшли Ротфельс, Крауснік, Т. Літт. Професор К. Ердманн був головою Комісії експертів з політичної ос­віти при боннському уряді. Ротфельс, Шідер, Р. Лаун входили до складу Наукової комісії при Міністерстві у справах біженців. В 1954-1961 рр. уряд К. Аденауера здійснив публікацію тенденційного 12-томника «До­кументи про вигнання німців зі Східної і Центральної Європи». Історики-неоліберали шукали «раціональну модель» взаємовпливу держави, суспільства, економіки, тобто західнонімецьку модель держав­но-монополістичного регулювання.

Ліворадикальна історіографія. До цього напряму належать історики, які перебувають на радикально-демократичних і соціал-демократичних позиціях.Ф.Фішера, яка остаточно оформилась до початку 60-х років і зайняла одне з чільних місць в новітній німецькій історичній науці. Великий резонанс в західнонімецькому суспільстві викликала книга Ф. Фішера «Ривок до світового панування: Питання про цілі війни в політиці кайзерівської Німеччини (1914-1918 рр.)», яка вийшла з друку в 1961 р. До 1967 р. вона перевидавалась у ФРН п’ять разів. її переклади з’явились в Італії (1965 р.), Англії та США (1967 р.), Франції (1970 р.), Японії (два томи у 1972-1973 рр.) Фішер, спираючись на великі архівні джерела, переконливо викрив загарбницькі цілі правлячих кіл Німеччини в розв’язанні Першої світової війни. Фішер підготував плеяду своїх учнів. До 1973 р., наприклад, під його керівництвом було захищено 90 дисертацій. Молоді науковці друкували свої праці в серії «Гамбурзькі студії з нової історії», яка виходила під керівництвом Фішера. Деякі з учнів Фішера стали провідними науковими працівниками і педагогами ФРН. Один з них — це професор Бременського університету І. Гейс. В 1960 р. він опу­блікував монографію «Польська прикордонна смуга в 1914-1918 рр.», присвячену одному з аспектів військових цілей правлячих кіл Німеч­чини. У ній розглядається формування експансіоністських планів щодо польських земель. Заслуговує уваги звернення одного з учнів Ф. Фішера — І. Радкау до дуже важливої теми про вплив магнатів важкої промисловості на визначення державного курсу Німеччини і ФРН. Спільно з Г. Хальгартеном він випустив у 1974 р. монографію «Німецька промисловість і політика від Бісмарка до сьогодні», у якій довели, що і у Ваймарській республіці, і при Гітлері, і під час Аденауера вирішальне слово збері­гали великі концерни, боси важкої індустрії. З кінця 70-х-початку 80-х років сформувалась «рурська школа», яка об’єднує радикально-демократичних істориків, котрі працюють в університетах та наукових установах Рура (Г. Момзен, В. Момзен, Л. Нітхамер, У. Борсдорф та ін.). Ці науковці активно співпрацюють з об’єднанням німецьких профспілок. За це їх називають «небезпечними радикалами», які ніби-то є таємним «мозковим центром» даного профоб’єднання. Наукові інтереси «рурської школи» переважно сфокусовані на новітній історії Німеччини. Так, Г. Момзен («Чинов­ництво в третьому рейху», 1966 р.; «Націонал-соціалізм», 1971 р.; «Націоналізм чи гітлеризм?») висунув «ревізіоністську» концепцію фашизму.

Історики-демократи стали досліджувати й проблему злочинів німецького вермахту на тимчасово окупованих територіях СРСР. Передусім слід відзначити фундаментальну колективну працю за редакцією Г. Геєра і К. Наумана «Війна знищення. Злочини вермахту 1941-1944 рр.» (1995 р.) та монографію М. Мессершмідта «Вермахт в нацистській державі» (1969 р.). В однойменній статті за 1992 р. Мессершмідт писав: «Історія вермахту і історія гітлерівського режиму спів­падають один з іншим». Показу трагічної долі радянських полонених присвячена книга К. Штрайта «Вони нам не товариші» (1982 р.). Ліве крило ліворадикальної історіографії репрезентували історики соціал-демократичного напряму. Зокрема, наприкінці 50-х років у Ганновері розгорнув діяльність соціал-демократичний інститут ім. Фрідріха Еберта — «ганноверська школа» дослідження робітничого руху і історії СДПН з 60-х років XIX ст. (вважала створення ласса­льянського Всезагального німецького союзу (1863 р.) початком німе­цького робітничого руху). До складу «ганноверської школи» входили Г. Еккерт, В. Матуль, Ф. Остеррот, Ю. Браунталь, Г. Колбе та інші, які наприкінці 50-х — на початку 60-х років активно розробляли на ліво-соціал-реформістських засадах питання німецького соціал-демократичного, профспілкового і робітничого руху.

Марксистська історіографія. Після 1945 р. у розвитку марксистської історіографії в Німеччині настав новий етап. Широко розгор­нулась робота істориків-марксистів (Г. Моттек, Г. Шільферт, К. Оберман, Е. Енгельберг, Г. Бекер, Х. Пемке та ін.) у НДР. До кінця 80-х років XX ст. на німецькій землі вона була основним центром розробки національної і всесвітньої історії на підвалинах марксистсько-ленін­ської теорії. Чималим досягненням історичної науки НДР було видан­ня узагальнюючих колективних праць. Це такі, як: «Історія німецької історичної науки з 1789 по 1945 рр.» (2 тт., 1963-1965 рр.), «Історія Німеччини» (3 тт., 1965-1968 рр.), «Велика Жовтнева соціалістична революція і Німеччина» (2 тт., 1967 р.), «Історія німецького робітни­чого руху» (8 тт., 1966 р.), «Німеччина в Першій світовій війні» (3 т.) «Неподолане минуле».