40. Організаційні основи і методологічні засади англійської історіограф новітнього часу.

Основними організаційними центрами ан­глійської історичної науки є університети: Оксфордський, Кембріджський, Лондонський, Манчестерський та інші. На сьогодні їх нара­ховується в Англії близько 50. При них (крім історичних і гуманітарних факультетів, співробітники яких активно розробляють проблеми національної і зарубіжної історії) створено також ряд спеціальних науково-дослідних установ (інститути, школи, центри та ін.). Так, при Лондонському університеті діє Інститут Історичних досліджень, який координує в країні напрями наукової роботи істориків-професіоналів і реєструє тематику завершених дисертацій та інших значних досліджень у галузі історії.

Розвитку історичних досліджень сприяє розгалужена мережа біб­ліотек, музеїв, архівів. Зокрема, чисельність архівних матеріалів у серед­ньому щорічно збільшується на тисячу нових фондів. Під тиском гро­мадськості англійський уряд в 1967 р. скоротив термін давності для доступу до офіційних документів з 50 до 30 років, а в 1971 р. достро­ково відкрив для дослідників архівні матеріали за період Другої світо­вої війни. Наукові проблеми істориків задовольняють численні фахові видання: “Історія”, “Історія сьогодні”, “Англійський історичний огляд”, “Кембрідзький історичний журнал”,“Огляд з економічної історії”, “Журнал сучасної історії”, “Слов’янський і східноєвропейський огляд”, “Бюлетень латиноамериканістики”, “Журнал африканської історії” та ін.

Британські історики мають можливість об’єднуватися у різні добровільні товариства та асоціації (Британська асоціація архівів, Товариство по вивченню воєнної історії, Шотландське історичне товариство, Това­риство досліджень у сфері економічної історії та ін.) Але найкрупні­шими серед них є Королівське історичне товариство та Історична асо­ціація. Всі вони ставлять перед собою мету сприяти та удосконалювати викладання й вивчення історії.

Характерною рисою англійської історіографії новітнього часу є зростаюча увага до неї з боку уряду, монопольних об’єднань і приват­них фондів. Держава, зокрема, фінансує університетські наукові дослід­ження і підготовку спеціалістів-істориків через Комітет університет­ських субсидій (у 1987 р. був перетворений у Раду університетських фондів) при Міністерстві освіти і науки та Дослідну раду соціальних наук при Кабінеті Міністрів. Дослідна рада соціальних наук спільно з Центром соціальних досліджень при Міністерстві внутрішніх справ направляють і координують дослідження в галузі соціальних і гуманітар­них наук (в Англії історія входить до групи гуманітарних наук).

У сфері методології традиційний британський емпіризм, позитивістський підхід до історичного факту та історичного процесу поступово здавали свої позиції. Посилювались релятивізм, сумніви в об’єктивному характері історичного знання, заперечення ідеї історичної закономір­ності, прогресу. Так, історик-ліберал і філософ-неогегельянець, про­фесор Оксфордського університету А. Дж. Коллінгвуд у праці “Ідея історії” (1946 р.) доводив, що головними рушійними пружинами істо­ричного процесу є вольові імпульси окремих особистостей. Він вважав, що історик повинен вивчати не події минулого, а їх спонукальні мотиви. Стверджував, що в історії нема і не може бути закономірностей; пред­мет її вивчення — історія думки. Коллінгвуд писав, що історик може пізнати думку представників минулих поколінь шляхом переосмис­лення її “у своїй власній свідомості”. Історія — це перевтілення колиш­ніх думок і ідей у мозку сучасного історика. “Історична уява дослід­ника, — наголошував Коллінгвуд, — і створює історію”. Він запере­чував суспільний процес. “Було б безглуздям питати, — констатував Коллінгвуд, — чи є той чи інший період в історії, взятий в цілому, прог­ресом в порівнянні з попереднім періодом, бо історик ніколи не в змозі охопити його повністю”.

Особливо значний внесок у розробку теоретико-методологічних проблем історії зробив соціолог та історик ліберального напряму А. Дж. Тойнбі (1889-1976). Протягом 1934-1961 років він опублікував 12-томну працю “Дослідження історії”, у якій подав глобальну філософсько-історичну схему розвитку суспільства від найдавніших часів до 50-х років XX ст. Серцевиною концепції Тойнбі є положення про розвиток людського суспільства в рамках замкнутих або майже замк­нутих “локальних цивілізацій”. У 12 томі “Вивчення історії” він подає список 23 таких “цивілізацій”, 8 з яких дожили до наших днів. Кожна цивілізація розвивалась за більш-менш спільним законом, який виявляється при допомозі методу “порівняльного вивчення”. В основі світобудови, згідно Тойнбі, лежить “божий план” і закон “виклику — відповіді”. Відповідь на божий виклик людству по-різному прояв-/ііісіїїся в різних цивілізаціях. Тойнбі називає 3 сфери соціального життя кожної цивілізації: культурну, політичну і економічну. З них перша має вирішальний вплив на ту чи іншу цивілізацію. Вищу цін­ність культури становить релігія. Кожна цивілізація, вважав Тойнбі, розвивається за принципом коловороту, проходячи послідовно 5 стадій: виникнення, ріст, криза, дезінтеграція і загибель. Її основною рушійною силою є “життєвий порив” незначної творчої меншості (еліти). Доля цивілізації залежить від співвідношення у ній сил між творчою елітою і здатною тільки до “наслідування“ “нетворчої маси”. Коли “прометеїв порив” еліти згасає і маса починає робити вирішальний вплив на хід розвитку, “божий виклик” не отримує адекватної відповіді і цивілізація починає хилитися до загибелі.