55. Етапи та ідеї західноєвропейської історіографії уі-хіу ст.

Церкви та монастирі були центрами культури. Перший чернечий орден в Європі було засновано Бенедиктом Нурсійським на початку VI ст. Він написав статут, який зобов’язував не тільки молитися, а й займатися фізичною та розумовою діяльністю. Касіодор був фундатор першої європейської майстерні письма (VI ст.). З кінця VI ст. почали виникати подібні майстерні (скриторії), які взяла під свій контроль церква. Радянський дослідник О. Вайнтштейн запропонував такі етапи розвитку середньовічної історіографії:

1-й етап (VI-VIII ст.): антична традиція ще продовжувала жити, цьому сприяла асиміляція варварської знаті римською аристократією. В 519 р. на замовлення спадкоємяця Теодоріха Остготського Євтарика Касіодор склав малозмістовну світову хроніку. Він обгрунтував традиції нової епохи, яка характеризувалася примиренням римлян та варварів. В “Гетиці” (12 книг) Касіодор намагався довести давність і знатність родів остготів, виводячи їх від фракійців. Йордан в своїй праці “Про походження та діяння готів” (VI ст.) прослаівляв гетів та їх вождів.

Єпископ Григорій Турський (540-593) звеличував франків у своїй праці “Історія франків” у 10 книгах. У нього історія подана за схемою Августина: протиставлення світських і духовних справ.

Єпископ Ісідор Сівільський (570-636), глава іспанської церкви, зібрав цінні книги і на їх основі створив “Початки” (“Етимології”). Це було зроблено з метою зберегти кращі досягнення античної історичної думки, перенести їх на служіння церкві.

В бенедиктському монатирі в м. Вормут розпочав свою діяльність Беда Венерабаліс (673-735). Девіз його життя: “ Завжди або промовляю, або навчаю, або пишу”. Його праця “Церковна історія народу англів” розпочинається з географічного опису островів та їх захоплення Юлієм Цезарем, далі за християнською схемою. Друга праця “Раціональна хронологія” збереглася в 81 списку: він створив нову систему хронології, запровадив літочислення до і після Різдва Христового. В його праці вирішується кілька асторономічних проблем: розробив систему визначення Пасхи, яка використовувалася до запровадження Григоріанського календаря. Павло Диякон (?-799) був запрошений до двору Карла Великого, де навчав дітей у придворній школі. Він не завершив працю “Історія лангобардів” в 6 книгах — докладний опис руху лангобардів в Європі. Диякон намагався наблизити божествену та реалістичну історію. Його праця збереглася більш, ніж у 100 списках.

2-й етап (ІХ-ХІ ст.): завоювання Карла Великого і створення імперії Каролінгів. Цей період отримав назву “Каролінгський ренесанс”. Християнська теологія досягла повного розквіту, підпорядкувала всі сфери культурно-духовного життя. Історіографія збагатилась численними анналами, створеними здебільшого ченцями. З’являються нові офіційні придворні аннали. Створюються “Аннали Франкського королівства”, які були політично тенденційні. Згодом політична анналістика поступається локальній. Хроніки писалися на замовлення не лише королів, а й місцевої знаті. Так, Хроніка Фрекульфа, єпископа з міста Лізьє у Нормандії, була написана на замовлення канцлера Людовіка Благочестивого. для сина — Карла Лисого. В цей час створюються твори про життя і діяльність видатних людей. “Життя Карла Великого” написав Ейнгард (770-840). Вплив цієї праці величезний: добра латина, фразеологія і форма. Правда з часом намітилася криза імперії Каролінгів, що відбилася на якості літератури вже в Х ст. — вона збідніла. У Франції можна виділити таких діячів, як Флодуард (894-956), який був автором праць “Аннали”, “Історія Рейнської церкви”, в яких віодображені міжусобиці Х ст. Чернець з міста Реймс Ріккер (межа Х-ХІ ст.) написав “Чотири книги історії” та “Аннали”. Ріккер явно виступає на боці Каролінгів. Англійська історична думка розвивалася поза впливом ідей держави Карла Великого. Коли імперія Каролінгів занепала, король Вісаксу Альфред Великий побудував міцну державу англосаксів. За роки його правління, було написано працю “Англо-саксонські хроніки”. Король об’єднав старання істориків, але з його смертю розвиток літератури уповільнився.

3-й етап (ХІІ-XIV ст.): характеризувався економічним піднесенням, утворенням та зміцненням держав. Важливу роль почало відігравати середньовічне місто, яке перетворилося у центр культури.

Зросла увага до античної літератури. Історична література зростає і кількісно, урізноманітнюється в жанровому відношенні: додалися посібники, енциклопедії, міські хроніки, полемічні твори.

Центром культурного життя того періоду була Франція, де в монастирях готувалися досвідчені кадри. Було два центри науки: Шартр і Париж.

В теологічній літературі сформувалося дві течії:

• традиційно консервативна (августинівська традиція);

• теологічно-реформаторська (питання віри розглядалися з більш раціональних позицій ): Росселін, Абеляр, Іоан Солсберійський та інші. Саме вони закликали осягнути істину та віру, спираючись на розум і логіку.

Французький канонік Гуго Сен-Віктор (?-1119) переніс увагу з традиційного провидіння на свідому діяльність людей в кожній історичній епосі, на особистість та навколишній світ. Ансельм Гавельберський розглядав історію ті історіграфію церкви як процес постійних змін. Загальний хід історії вивчав Оттон Фрейзингенський (1111-1158). Він належав до знатного роду, був онуком імператора Генріха IV і дядьком другого німецького імператора Фрідріха І Барбаросси. В якості єпископа Френзингейма (в Баварії) Оттону довелося перебувати в центрі суспільно-політичної боротьби того часу. Він виконував ряд доручень імператора і був в курсі всіх політичних і церковних справ. Він залишив нам не просто записи, а свого роду філософію історії — працю “Про дві держави”. Основною лінією в усіх його 8 книгах праці є протиставлення двох царств: “Граду Божого” і царства земного, в основі якого лежить історична концепція, створена раніше Августином. В листі до Фрідріха Барбаросси він назвав свою роботу “Книгою мінливості доль”. В перших семи книгах Оттон подає опис тих бід, яких людство зазнавало від Адама і буде зазнавати до кінця світу. В восьмій книзі раптово для нас ми зустрічаємо виклад майбутніх доль людства, тобто пришестя антихриста і кінець світу, а далі вічне блаженство праведників, яке він протиставляє земній паніці і скорботі. Представник реформаторської течії англієць Іоан Солсберійський (1115-1180) у своїх працях віддав перевагу гуманістичному спрямуванню думки. Він навчався у Шартрі та Парижі. Його праці: “Історія папства”, “Наука правління”, “Металогіка” привертають увагу до необхідності логічного осягнення віри. Він стверджує, що церква є єдиною твердинею. Історіографія продовжувала розвивати провіденціоналістські погляди на минуле. Так, у творі “Діяння Бога через франків” описано перший хрестовий похід; прославляється франкський народ, який, начебто, реалізував волю божу.

У ХІІ ст. з’являється новий жанр історичних творів — всесвітні хроніки. В 1112 р. була написана “Хронографія”, автором якої є болонський ченець Сідібер. Автор використав велику кількість аналлів, хронік, щоб підтвердити офіційну схему чотирьох царств.