1.Романтичні ідеї в історіографії Німеччини. Світоглядні засади романтизму були підготовлені розвитком філософської думки кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., котра осмислювала ідеї Просвітництва з дещо відмінних позицій. Фактично, перші контури нового бачення минулого були накреслені у праці нім. філософа Йоганна Гердера. Свої роздуми Гердер виклав у фундаментальній праці “Ідеї до філософії історії людства”, яка почала виходити окремими частинами від 1784 р., однак так і не була завершена. Вона була спробою написати загальну історію розвитку світу, яка б органічно поєднувала природу і людину. Вчений прийшов до висновку, що історія демонструє закономірний, причинно зумовлений поступ природи і людства. Як у природі, так пізніше й у людському суспільстві спостерігається процес переходу від нижчих до більш високих стадій еволюції. Йоганн Фіхте — професор філософії Берлінського ун-ту. Лейтмотивом творчості Фіхте була ідея національної єдності Німеччини. У 1806 р. він оприлюднив свої університетські лекції під назвою “Характерні риси нинішнього віку”, у яких не погодився зі своїм учителем щодо оцінки теперішнього, як проміжного етапу до майбутнього “золотого віку”. Фіхте, повторюючи свого співвітчизника Шиллера, вважав необхідним вивчення минулого лише для кращого розуміння сучасного стану. Те нове, що вніс Фіхте у філософію історії, полягало у перенесенні логіки утворення понять на суспільне життя. Кожне поняття, на його думку, має логічну структуру, що складається з трьох фаз: тези, антитези й синтези. Ідеї Фіхте систематизував і розвинув його учень Фридріх Шеллінґ. Цей талановитий мислитель у систему свого вчителя запровадив ідею Абсолюту, що пронизує усе існуюче і виявляється у двох площинах — природі та історії. Логічне завершення ідеї Фіхте й Шеллінґа знайшли у творчості видатного німецького філософа Ґеорга Геґеля. Цей мислитель зробив спробу представити весь природний і людський історичний розвиток у вигляді процесу — безперервного, взаємопов’язаного і суперечливого руху, об’єднаного ідеєю Абсолютного Духу (Бога). Стосовно історії Геґель пропонує “новий” її різновид — філософію історії (хоча остання вже була запроваджена просвітницькими мислителями). Його філософія, однак, є не міркуванням на тему історії, а самою історією, піднесеною до вищого щабля, історією, осягненою через зрозуміння причин, а не фактів. Сутність історії Геґель розуміє як прогрес духу в усвідомленні та розкритті свободи. Нім. романтизм у іст-фії на поч. ХІХ ст. отримав поширення завдяки діяльності т.зв. “йєнського гуртка”, в який входили письменники й вчені Фридріх і Август Шлегелі, Людвиг Тік, Фридріх Гарденберґ (Новаліс), Фридріх Шлейєрмахер та ін. Вони розвивали естетично-містичні ідеї, підкреслювали індивідуально-неповторний характер історичних явищ, наголошували на ідеальній сутності всього сущого, яку можна зрозуміти тільки звернувшись до почуття, фантазії. Крайнощів “історичної школи права” вдалося уникнути Л. Ранке. З його ім’ям пов’язане формування напряму “нім. класичної історії”, який вчинив великий вплив на розвиток світової історичної думки. Складаючися в атмосфері романтично-ідеалістичних віянь, погляди Ранке брали до уваги не лише традиції філософської історії, але й досвід, який випливав з конкретних джерелознавчих студій, що поширилися від поч. ХІХ ст. За таких обставин 1824 р. побачила світ праця Ранке “Історія романських і германських народів” з методологічним додатком “Критика новітніх історіографів”. Загалом книга відрізнялася багатством фактичного матеріалу і докладністю його опрацювання.

2. Організаційно-методологічні основи істор. науки США новітнього часу. В США провідну роль в розвитку іст. досліджень і підготовці істориків відіграють ун-ти (Гарвардський, Вісконсинський, Чиказький, Каліфорнійський). Над історією Росії і СРСР у сер. 70-х років працювало близько 150 дослідних центрів. Чільне місце займають різноманітні історичні товариства і асоціації (в 70-ті роки їх нараховувалось 4500) Найбільшими є "Організація америк. істориків" і "Амер. історична асоціація" (в 1974 р. мала близько 18 тис. членів). Серйозна увага приділяється архівній справі. Головні сховища: Нац. архів, Бібліотека конгресу у Вашингтоні, бібліотеки іст. товариств у штатах. Часто створюються колекції документальних джерел в ун-тських бібліотеках. Велике значення мають приватні президентські архіви. В останній час здобула поширення так звана "усна історія", якою називають записані на плівку свідчення учасників і очевидців недавніх історичних подій. Після ПСВ і до наших днів в теоретико-методологічних основах іст. науки США відбувалися політичні зміни. Зокрема, з 20-х років значного поширення як філософська основа в іст-фії набуває концепція прагматизму. Помітна роль в її розробці належить американським філософам Дж.Дьюї ("Логіка: теорія дослідження") і Дж.Міду ("Філософія справжнього"). Одним з варіантів прагматизму став так званий інструменталізм, творець Дьюї (заперечення об'єктивної істини і розгляді наукових понять лише як "інструментів", цінність яких визначається їх практичною корисністю і вигодою). Критерієм істини тієї або іншої теорії є її практичні результати. Прихильники інструменталізму заперечують закономірність в історичному процесі. З 30-х років бере свій початок прагматичний презентизм (називають ще "новий прагматичний релятивізм", "суб'єктивно-релятивістський презентизм"). Його послідовники К.Беккер, Ч.Бірд, К.Рід та ін. розглядають історичну науку не як відображення реального процесу розвитку суспільства, а як вираз ідеологічних відносин сучасності. Основна їхня теза зводиться до того, що кожне покоління пише історію заново. В 50-ті роки для більшості амер. істориків методологічною платформою був оновлений варіант прагматичного презентизму - т.зв. "об'єктивний релятивізм" (історія розглядається як дисципліна ідеографічна, тобто описова), у 60-70-ті рр — неокантіанство і неопозитивізм, з 80-х рр - екзистенціоналізм і феноменологія.

У США в 20-30-ті рр стає популярною циклічна теорія розвитку анг. історика А.Тойнбі. Одним із варіантів цієї теорії була концепція американського соціолога Пітіріма Сорокіна про зародження і занепад "культурних суперсистем". З 30-50-х рр на чільне місце в іст-фії США вийшла історія ідей, тобто вивчення ідей як провідної сили сус-го розвитку. Основний метод історії ідей заклав Міллер у своїй 2-т монографії "Ідеї в Новій Англії" (1949, 1953 рр.). З'явилась ціла низка так званих "нових" історій, серед яких - "нова політична", "нова економічна", "нова історія міст", "нова соціальна історія" та ін. Ці новації збагатили методику досліджень, однак вони практично не були пов'язані між собою. Помітне місце в сучасній амер. іст-фії займає "психоісторія", яка базується на застосуванні методу психоаналізу в історії. Аналізуючи несвідомі, ірраціональні початки в поведінці людини, представники "психоісторії" (Р.Ліфтон, Е.Ерксон, П.Левенберг та ін.) обґрунтовують висновок про ірраціональність всього історичного процесу. В іст-фії США новітнього часу широке розповсюдження здобув комплексний міждисциплінарний підхід — вивчення іст. процесів з позиції економіки, соціології, психології, географії. Цей підхід дає можливість отримувати нові дані на стику наук і сприяє вдосконаленню техніки іст. досліджень. Підсумовуючи сказане, зазначимо, що для амер. іст-фії новітнього часу характерним був процес методологічного пошуку, а це накладало суттєвий відбиток на плюралізм думок іст. досліджень.

3. Просвітницька іст-фія в Англії. У Англії XVIII ст. просвітництво розвивалося в умовах, коли гальмівний вплив феодальних стосунків був фактично усунений. Тому воно порівняно з французьким носило помірніший характер. Видними анг. істориками цього часу були Давид Юм і Едуард Гиббон. Д. Юм - головна праця 8-томна "Історія Англії від вторгнення Юлія Цезаря до революції 1688 р.". Це була перша спроба дати зв'язний цілісний виклад англійської історії у світлі просвітницьких ідей. У центрі уваги автора - події політ. історії, хоча він приділяє увагу релігії, культурі і явищам духовного життя. У основі періодизації у Юма - царювання династій і королів. Е. Гіббон - "Історія занепаду і краху Римської імперії". Містить заснований на детальному вивченні джерел виклад політичної історії Римської імперії починаючи з правління Коммода (180-192) і доводить до падіння Константинополя в 1453 р. Заслуга Гіббона як історика полягає в тому, що він висунув проблему занепаду і краху Риму як проблему природного розвитку суспільства, визначувану не "божественним промислом", а взаємодією певних причин і наслідків. Оригінальним явищем в просвітницькій іст-фії були праці істориків шотландської іст. школи. Її представники А. Фергюсон і особливо У. Робертсон надавали велике значення в історії фактам матеріального життя, розвитку промисловості і торгівлі, розподілу власності. Адам Фергюсон- "Історія громадянського суспільства". Він виходив з думки, що вирішальну роль в розвитку суспільства грає закон прогресу, що веде до вдосконалення людського роду. Фергюсон ділить історію на етапи, кожному з яких відповідав свій тип господарської діяльності людини: дикість (мисливці і рибалки), варварство (скотарі), цивілізація (землероби). Він також одним з перших застосував до вивчення історії порівняльний метод: для розуміння історії древніх германців часів Тацита притягнув описи життя і побуту індіанських народів Північної Америки. У. Робертсон також прагнув у своїх роботах ("Історія Шотландії", "Історія Америки", "Історія царювання імператора Карла V" та ін.) встановити основні чинники, що направляють іст. розвиток. На перший план серед них він висуває промисловість і торгівлю. Визнання важливості матеріального чинника робить концепцію Робертсона більш історичною. Його заслугою є також чіткіша, ніж у попередників, періодизація середніх віків. За верхню межу цієї епохи він берет 1500 р.

4. Французька іст-фія з сер. 40-х і до кін. 90-х рр. Однак слід зазначити, що післявоєнне покоління французьких істориків піддало ґрунтовному перегляду тематику, зміст і методи досліджені, які домінували раніше в історіографії. В центрі уваги опинилась економічна і соціальна історія. Так, протягом 1953-1957 рр. за редакцією М.Крузе була опублікована 7-томна "Всесвітня історія цивілізацій", у якій "наголос поставлено", за словами Крузе, "на економічних і соціальних формах", особливо "на розвитку техніки". З 70-х років розпочалось видання багатотомних колективних узагальнюючих праць "Економічна і соціальна історія Франції" та "Історія соціальної Франції". Особливо велика роль в розробці питань соціально-економічної історії через призму історичного синтезу у масштабі всього людства належить одному із лідерів школи "Анналів" Ф.Броделю. У першій своїй капітальній праці "Середземномор'я і Середземноморський світ в епоху Філіпа II" розглядає хід історичного розвитку під впливом географічних факторів. Об'єктом тритомної праці Броделя "Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. ХУ-ХУШ ст." є період розкладу феодального і становлення буржуазного суспільного ладу в географічних рамках чотирьох континентів - Європи, Азії, Америки і Африки. Другий том книги Броделя, який має назву "ігри обміну", присвячений історії зародження капіталізму в епоху пізнього середньовіччя. У третьому томі книги, який носить назву "Час світу", Бродель зробив спробу знайти місце економіки в житті світу серед інших елементів, які поділяють його простір і час — таких як культура, політика, суспільство. Продовжувала викликати інтерес французьких дослідників історія Французької революції кінця XVIII ст. Так, найбільш видатним істориком-марксистом -- дослідником Французької революції був Альберт Собуль. Головна праця Собуля — "Паризькі санкюлоти під час якобінської диктатури". У ній автор розкрив становище і поведінку міських низів, наголосив, що не тільки продовольчі труднощі, а й вимога обмеження власності згуртовували під час революції різні категорії народних низів. Факторами, які роз'єднували їх, були — протиріччя між власниками і невласниками. Серед спеціалістів з історії Французької революції широко відомий професор-марксист Руанського університету Клод Мазорік, який переважно займається проблемою "змови рівних" Бабефа. У монографії "Бабеф і змова в ім'я рівності" (1962 р.) науковець наполягає на тому, що бабувістська ідеологія мала двоїстий характер. До 200-річчя революції історики ліберального напряму підготували об'ємний (1112 сторінок) "Критичний словник Французької революції" (Париж, 1988 р.), у якому також мова йде про те, що заколоти проти Республіки на заході мали історичні витоки у вигляді вікового антагонізму міста і села. Праці істориків-консерваторів Ж.Мартре ("Бретань в революції: розчарована пристрасть", 1985 р.), Р.Сеше ("Франко-французький геноцид: Вандея — відомщений", 1986 р.), Ж.ІОге ("Серце з червоної тканини: Франція і Вандея. 1793 р., міф і історія", 1985 р.) та інших просякнуті ідеєю "розвінчування" революції. Ці історики розглядають Французьку революцію XVIII ст. через призму терору, жорстокості і тому подібне. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років історики школи "Анналів" Ф.Фюре і Д.Ріше висунули "нову інтерпретацію" революції, яка має своїх прихильників і до нині. Вони стверджували, що Французька революція кінця XVIII ст. не була історично закономірним явищем. Загострення соціальних протиріч, активізація робітничого, соціалістичного і комуністичного рухів у Франції та інших країнах посилили Інтерес французьких істориків й до цих сюжетів. В 1949 р., за ініціативою групи істориків на чолі з Е.Лабрусом, Е.Доллеаном і Ж.Метроном, було засновано Французький інститут соціальної історії, який розгорнув збір документів з історії робітничого руху і став активно розробляти історію робітничого класу. У вивченні історії міжнародних відносин провідну роль продовжував відігравати академік П'єр Ренувен. Ренувен усвідомлював недоліки традиційної історіографії міжнародних відносин, у центрі уваги якої переважно знаходилась дипломатична діяльність уряду. Закликав ураховувати досягнення "структурної" історії і соціальної психології, використовувати їх для пояснення подій зовнішньої політики. Головним центром вивчення історії Другої світової війни став Комітет з історії Другої світової війни, який було створено у 1944 р. при французькому уряді. Його фундаторами були Л.Февр, А.Мішель, П.Карон, М.Бомон та ін. У 1990 р. в Парижі вийшла цікава монографія співробітника Інституту сучасної історії А.Руссо "Синдром Віші. З 1944 р. до наших днів". В центрі уваги дослідника — "синдром Віші", тобто сприйняття і оцінка уряду Віші французами. Він виділяє 4 головних етапи цього сприйняття і цієї оцінки. Варто зазначити, що французькі історики займаються дослідженням зарубіжних країн, зокрема України. Наприклад, одним з відомих українознавців є професор Аркадій Жуковський (родом з Буковини). У 1956 р. спільно з Д.Квітковським і Г. Бриндзаном він видав працю "Буковина. її минуле і сучасне." Отже, в період з 1495 р. по 1999 р. французька історична наука досягла значних успіхів у своєму розвитку. Незважаючи на наявність різних історіографічних напрямів і шкіл, все-таки, на нашу думку.

5. Позитивізм в інтелектуальному житті Європи і Америки. Теоретико-методологічні засади позитивіської історіографії. Успіхи прикладних наук у І половині ХІХ ст., прогрес природничо – наукових знань створювали підстави для внесення коректив до існуючої наукової картини світу. Серед наукових здобутків були ідея еволюції Ч. Лайема в геології і Ч. Дарвіна в органічному світі. В історії починає утверджуватися філософія позитивізму. Основоположником був французький історик Огюст Конт (1798 – 1857). Праці «Курс позитивної філософії», «Заповіт Огюста Конта» (4 т.). Погляди: •за його класифікацією, суспільству повинна відповідати «соціальна фізика», яку назвав «соціологією». Вона має будуватися за взірцем природничих дисциплін, на фундаменті фактів і встановлених законів. Запропонував розглядати суспільство як «соціальну систему», що складається з елементів, кожен з яких виконує свою функцію; •запровадив соціологічний метод вивчення суспільства, який передбачав погляд на соціум як цілісний організм, систему, що розвивається завдяки дії певних чинників; •історичний процес бачився прямолінійним рухом, еволюцією, зумовленою дією незмінних законів; •істинне знання про дійсність може бути отримане лише дослідним, позитивним шляхом; •історичний процес переносився на «загальне», «індивідуальному» відводилася другорядна роль. Окремі індивіди – продукти середовища. Внаслідок чого скрупульозна робота з джерелами стає стандартом істориків. Професори Сорбони Шарль Ланглуа (1863 – 1929) і Шарль Сеньобос (1854 – 1942) опублікували підручник історичного методу «Вступ до вивчення історії», що став класичним зразком позитивістської методології. Англійський соціолог Герберт Спенсер (1820 – 1903). Написав «Підстави соціології». Погляди: •стрижнева ідея – закон еволюції, який охоплює й суспільство: неорганічна, органічна (жива природа), надорганічна (суспільство); •усі зовнішні речі (поза свідомістю) є результатом інтеграції однорідної речовини й утворення різнорідних елементів, які взаємозв’язані в системі. Остання існує лише за рівноваги, порушення якої проводить до руйнування системи й нового витка еволюції; •суспільство – це «організм, що має особливості» – його частини наділені мисленням й почуттями, тому воно є дискретним цілим, елементи якого менш – більш вільні і розсіяні. Але воно теж підлягає закону еволюції – інтеграції і диференціації, в ході якої зростає роль регулюючого елемента – держави; •започаткував формування структурно – функціонального методу. Генрі Томас Бокль (1821 – 1862). Праця «Історія цивілізації в Англії». Був переконаним, що наукове пізнання можливе тільки методами природничих наук. Виокремлював такі методи: експериментальний, типологічний, порівняльний, статистичний.

6. Англійська історіографія у 1918-1945 рр. Найбільш значними напрямами в англійській історіографії даного періоду були: консервативний, ліберальний і марксистський. Консервативний напрям Л.Немір (1888-1960). Йому належить велика кількість праць з політичної історії Європи від XVIII ст. і до Другої світової війни, але найбільш відомими є такі: "Політична структура на час вступу на престол Георга ІІГ (2 тт., 1927 р.) та "Англія в епоху Американської революції" (1930 p.). Він ідеалізував британський політичний лад, захищав парламентську -систему Англії XVIII ст. Над проблемами економічної і соціальної історії працював професор Кембрідзького університету Дж.Клепем (1873-1939). В 1926-1939 pp. він опублікував тритомну працю "Економічна історія Великобританії'. Характерною рисою дослідження Клепема є те, що він прагнув заперечити факти промислової революції в історії Англії й погіршення становища народних мас при тодішньому капіталізмі. Активно розроблялися істориками-консерваторами проблеми міжнародних відносин, зовнішньої політики Великобританії і, особливо, Першої світової війни. Дж.Гуч у монографії "Історія сучасної Європи" (1923 р.) головним винуватцем війни називав кайзера Вільгельма II. В 1926-1938 pp. за редакцією Дж.Гуча, Г.Темперлея і Дж.Хідлем-Морлі було опубліковано в одинадцяти томах "Британські документи про походження війни. 1898-1914". Основна спрямованість видання відвести від Англії звинувачення в розпалюванні Першої світової війни і показати Англію борцем за мир.

З 30-х років в історіографії Першої світової війни з'являється "ревізіоністський" напрям, представники якого намагались "переглянути" питання про винуватців війни. Серед "ревізіоністських" досліджень з проблем Першої світової війни вирізняються праці істориків-консерваторів Г.Нікольсона ("Сер Артур Нікольсон", 1930 р.) і Дж.Гуча ("Напередодні війни", в 2-х т., 1939 p.). Г. Нікольсон ставить під сумнів попередні твердження про наявність на початку XX ст. глибоких і гострих англо-німецьких протиріч, про неминучість військового зіткнення між двома державами. Історики-консерватори Великобританії працювали також над розробкою проблем стародавньої та середньовічної історії. Серед них можна виділити античника Р.Сайма, медієвістів Е.Пауера, М.Постана та ін.Ліберальний напрям. Дж.Тревельян (1876-1962) є автором багатьох робіт з середньовічної і нової історії Англії, але найбільш відома з них — "Історія Англії" (1926 p.).Він всіляко вихваляє британську парламентську систему, діяльність ліберальної партії. Англійську революцію середини XVII ст. називає "Пуританською революцією" або "Великою громадянською війною".У праці "Соціальна історія Англії" (1942 р.) Тревельян знову наголошує, що Англійська революція XVII ст. продемонструвала боротьбу англійців за ідеали свободи і релігії. Проблемам колоніальної політики присвятив свою працю Дж-Е.Уільямсон "Коротка історія британської експансії" (1941 p.) Головною постаттю в лейбористській історіографії був Дж.Коул "Коротка історія англійського робітничого руху" (3 т.). Коул справедливо пов'язує виникнення сучасного робітничого руху з промисловою революцією. Марксистський напрям – комуніст А.Мортон. "Народна історія Англії", у якій з марксистських позицій розкрив історію Великобританії з найдавніших часів до Першої світової війни. Мортон перш за все прагне показати основні рушійні сили і закономірності історичного процесу. Через концепцію класової боротьби розглядає Англійську революцію XVII ст., робітничий рух, з класошх позицій аналізує внутрішню і зовнішню політику британських пщвлячих кіл. Загалом же, в 1918-1945 pp. історики-марксисти в англійській історіографії посідали досить скромне місце. Основна роль у ній належала історикам консервативного та ліберального напрямів.

7. Історико-філософські основи просвітительської історіографії. XVIII століття увійшло до історії, як століття Просвітництва. Величезну роль в ідейному збагаченні історіографії цього часу зіграли природно-математичні науки з їх прагненням до раціонального, точного знання. Віра в розум, прагнення грунтуватися на розумі як останньому і верховному авторитеті стала основним моментом ідеології Просвітництва. З цієї точки зору просвітники піддають повній переоцінці усі старі історичні цінності. Бог виганяється з історії, тобто почате гуманістами подолання теологічної інтерпретації історичних явищ було доведене до кінця. У зв'язку з чим, просвітники стали критично підходити до джерел, що повідомляло їх історичним творам більш науковий характер. З глибокою вірою в урочистість розуму у більшості істориків епохи Просвітництва була пов'язана оптимістична віра в прогрес, який розглядали як поступальний розвиток культури, устоїв, наук і мистецтв, промисловості, техніки, торгівлі. У розумінні історичного розвитку людства у деяких представників просвітницької думки (особливо яскраво у Руссо) намічалися елементи історизму і діалектичного підходу до тлумачення історії. У цьому ж напрямі на історіографію ХVIII ст. чинили вплив філософські системи XVI - XVII вв.: вчення Бэкона, що висунув індуктивний метод дослідження; система Декарта, що дав механічну інтерпретацію світу; вчення Локка, що намагалося побудувати гносеологію на даних досвіду. Продовжуючи закладену ними традицію, просвітники прагнули розробити єдиний метод пізнання природи і суспільства, включити явища громадського життя в єдиний ланцюг закономірностей, що вивчаються наукою. Ідею громадської закономірності вони також трактували переважно механістично. Уявлення про незмінну "природу людини" бралося за основу, з якої намагалися вивести найголовніші закони громадського життя. Теорії "природного права" і "громадського договору" стали найважливішими компонентами історико-соціол. побудов просвітників. В той же час на відміну від мислителів XVII ст., які уподібнювали громадські закони законам руху простих фізичних тіл (тяжіння, відштовхування і так далі), вони прагнули також виявити специфічні мотиви громадської поведінки людини, обумовлені його біологічною і духовною природою. Помітний вплив на іст-фію Просвітництва зробили і Великі географ. відкриття, в ході яких був зібраний найбагатший географічний і етнографічний матеріал. Завдяки цьому розширився історичний горизонт дослідників XVIII ст.; істор. думка вийшла з того вузького, замкнутого кола чисто європейських інтересів, в якому вона до цього перебувала. Вольтер, Гердер, Кондорсе і інші "просвітники" приділяють вже значну увагу арабам, індусам, китайцям, підкреслюючи їх вклад в загальнолюдську культуру, внаслідок чого почалось складання єдиної картини світу. Історія для них - передусім історія цивілізації і людства.

8. Школа Аннали -3: антропологічна історія. Від середини 80-х років у середовищі французької Школи “Аннали” розгорнулися дискусії щодо методологічних засад історичного пізнання, пролунали критичні голоси про відхід від теоретичних засад засновників напряму, необґрунтоване захоплення структурними соціологічними дослідженнями, кліометрикою. 1990 р. в друкованому органі Школи — “Анналах” з’явилася програмна стаття “Продовжуємо наш пошук”, яка визначила риси нової методологічної орієнтації істориків. Сучасні теоретики Школи Ж.Дюбі, Е.Ле Руа Ладюрі, Р.Мандру, Ж.Ле Гофф, К.Ґінзбург та інші виступили за збереження цілісного уявлення про суспільну еволюцію, використання міждисциплінарних підходів. Але у нових умовах головний акцент було перенесено з цивілізаційного бачення суспільства на менталітет — суспільну свідомість (слід зазначити, що стосовно менталітету і ментальності не виробилося чіткого визначення, підкреслюється їхній “пливкий” зміст, який можна звести до духовного та інтелектуального життя, певних психологічних типів і стереотипів). На думку теоретиків Школи у ментальності знаходить найповніше відображення уся різноманітність взаємин людського життя. Змін зазнав також об’єкт вивчення у історії: замість соціальних структур на перший план вийшла індивідуальна і колективна свідомість. Для її визначення застосовано ментальність, як віддзеркалення культурного стану особистості, групи, нації. Через дослідження ментальності передбачалося змалювати конкретну людину у реальному історичному соціумі, показати суспільство, як організацію “живих”, “чуттєвих” людей. Таку історію називають “соціальною історією культури”, маючи на увазі передусім її антропологічні (внутрішньолюдські) виміри. Антропологічна історія виникла під певним впливом антропологічного структуралізму і “нарративізму” (про них далі), постмодерністських тенденцій у історичній епістемології. Проте, вона зберегла традиційний погляд на минуле, як на реальне буття, яке вимагає кожен раз нових способів вивчення і розуміння. Історики Школи використовують ментальність з метою глибшого проникнення у життя минулих епох, з’ясування становища і “почування” людини в них. Вони намагаютьсяпоглянути на минуле через свідомість учасників історичних подій. Перелік тем історії ментальностей дуже широкий: ставлення членів суспільства до праці, власності. багатства, бідності, розуміння законів і звичаїв, сприйняття образу природи, часу, простору, ставлення до смерті, народження тощо. Наслідком зміщення об’єкту дослідження від “зовнішніх” проявів людської діяльності на “внутрішні” (свідомість) було відсунення проблеми історичного синтезу на другий план (але не повне зникнення). Погляди дослідників у даний час зосереджені на вивченні, передусім, особливих свідомісних проявів окремих осіб і груп. У зв’язку з цим, виникла проблема співвідношення індивідуальної і колективної свідомості (ментальності) або впливу другої на першу. Деякі теоретики Школи (А.Буро, Р.Шартьє) дотримуються думки, що нинішня історія повинна дати відповідь на питання переломлення ментальних типів у індивідуальній ментальності. Поки що вони схильні надавати перевагу індивідуальній ментальності, пошукам її ірраціональних, алогічних проявів. Прикладом тут можуть послужити праці К.Ґінзбурга, який встановив тісний зв’язок містичного і реального у проповідях відомого теолога і церковного діяча ХV ст. Ніколи Кузанського, подав зразок виявлення підсвідомих мотивів творчості видатної особи. У такому дослідженні зростає активна і конструктивна роль історика, його спроможність провадити “діалог” з джерелом, задавати щораз нові питання і отримувати відповіді, здобуваючи з нього “приховану” інформацію. Від такого дослідника вимагається високий рівень ерудиції, орієнтація у багатьох науках та їх методах і, як підкреслюють теоретики Школи, власний екзистенціальний досвід. Особистість історика, таким чином, накладає великий відбиток на його історичний твір, який має значну частку індивідуального бачення, часом недосяжного і незрозумілого читачеві. Історики Школи нині все більше схиляються до постмодерністських поглядів стосовно великої частки суб’єктивності у працях дослідників минулого, котрі більшою мірою реконструюють історичні події відповідно до власного життєвого досвіду та інтелектуального рівня. Тому й “історична правда” насправді є “метафоричною правдою” або здатністю даної історіографічної формації дати задовільні відповіді на поставлені історичною наукою питання.

9. Просвітительська історіографія у Німеччині. Загальна соціально-економічна і політична відсталість роздробленої Німеччини, довге і безроздільне панування теології наклало відбиток на творчість німецьких істориків епохи Просвітництва. Иммануил Кант (1724-1804) у своїй роботі "Ідеї відносно загальної історії під космополітичною точкою зору" (1784) висуває думку про створення "досконалого цивільного ладу" шляхом організації "великого союзу народів", в якому навіть найменша держава користувалася б захистом і безпекою. Иоганн Готфрид Гердер (1744-1803), у своїй роботі "Ідей філософії по історії людства" (1784 -1791). Він відійшов від уявлення про розвиток як прямолінійний безперервний процес і висунув на перший план ідею прогресу, що розвивається не плавно, а стрибкоподібно, з можливими відхиленнями і локальними культурами. Зміст прогресу полягав у зародженні та зміцненні ідеї гуманності, яка відрізняє світ людини від світу тварин.

З епохою Просвітництва в Німеччині тісно пов'язано прагнення перетворити вивчення історії на самостійну дисципліну. Центром цих починів був Геттингенський університет, видну роль в якому грав професор Иоганн Крістоф Гаттерер (1727-1799).

Перетворення історії на самостійну науку Гаттерер зв'язував з рішенням чотирьох завдань : 1) точне визначення предмета історичного дослідження, 2) розвиток теорії історичного пізнання, яка була б адекватна реальності, 3) розробка загальних методів історичного дослідження і 4) створення спеціалізованих історичних установ. Найбільш великим представником геттингенской школи був Август Людвіг Шлецер (1735-1809). Важливою заслугою Шлецера є включення у всесвітньо-історичну схему так званих перехідних періодів. Він заснував в Геттингене перше в Німеччині Товариство по вивченню російської історії і поклав початок дослідженням історії Росії в європейській науці. Великою його заслугою стали збір, вивчення і видання староруських літописів в п'яти томах.

10. Російська історіографія радянського періоду. Після революції 1917 р. розпочався процес становлення і розвитку в Росії так званої "радянської історичної науки", який тривав до розпаду СРСР в 1991 р. В цей період історична наука в Росії як і в інших республіках, які входили до складу СРСР, базувалась на марксистсько-ленінській методології і знаходилась під жорстоким контролем більшовицької (комуністичної) партії. Конкретні завдання на утвердження марксистської історіографії в радянській Росії були накреслені В.І.Леніним у статті "Про значення войовничого марксизму". Головними напрямами роботи радянських істориків Росії було вивчення соціально-економічної історії і класової боротьби античного і середньовічного суспільства; робітничого і соціалістичного руху; зародження і розвитку марксизму; міжнародних відносин (особливо нового і новітнього часу); історії Першої і Другої світових війн; впливу ленінізму і Жовтневої революції на розвиток так званого світового революційного процесу; становлення і розвитку світової соціалістичної системи та інших проблем. Добре відомими в радянській Росії, СРСР і за його межами були історики-медієвісти Є.О.Космінський ("Англійське село у XIII ст.", 1935 р.; "Дослідження по аграрній історії Англії XIII ст.", 1947 р.; "Історія середніх віків. Підручник для 6-7 класів середньої школи", 1949 р. та ін.), С.Д.Сказкін ("Нариси з історії західноєвропейського селянства в середні віки", 1968 р.), Е.В.Гутнова ("Виникнення англійського парламенту", 1960 р.). Чільне місце в науково-дослідній діяльності російських радянських науковців займали різні аспекти буржуазних і демократичних рухів в зарубіжних країнах нового часу. Так, Англійську революцію XVII ст. вивчали СІ.Архангельський, В.М.Лавровський, М.А.Барг, Ю.М.Сар-пикін, Г.Р.Левін, Т.А.Павлова та інші; Американську революцію XVIII ст. — О.О.Фурсенко, Р.Ф.Іванов, Г.Н.Севастьянов, А.С.Самойло, А.І.Уткін, В.В.Согрін та інші; Французьку революцію кінця XVIII ст. - Н.М.Лукін, Е.В.Тарле. Розробкою історії південних і західних слов'ян нового часу займа-лися В.І.Пічета, М.С.Державін, І.С.Яжборовська, С.М.Фалькевіч, А.С.Мильніков, В.І.Фрейдзон, В.Г.Карасев та ін. Були створені узагальнюючі праці з історії окремих слов'янських країн. А саме: "Історія Чехії" (1947 р.), "Історія Чехословакії" (Зтт., 1956-1960 рр.), "Історія Польщі" (3 тт., 1954-1958 рр.), "Історія Югославії" (2 тт.,1963 р.). Особливе місце в російській радянській історіографії займала істо-рія марксизму і домарксових соціалістичних вчень. В розробці цих проблем найбільш помітними були В.П.Волгін ("Нариси з історії со ціалізму", 1923 р.; "Французький утопічний комунізм", 1960 р.), Г.С.Кучеренко ("Сен-сімонізм в суспільній думці XIX ст.", 1975 р.). Певним здобутком радянських науковців слід вважати випуск наприкінці 70-х років московським видавництвом "Мнсль" фундамен-тальної семитомної праці за редакцією Б.М.Пономарьова "Между-народное рабочее движение: Вопросьі истории и теории".

Актуальними для російських радянських істориків були також про-блема розвитку світової соціалістичної системи (Є.М.Жуков, В.М.Єгоров, А.Г.Мозахіна, П.Н.Лісіцина, В.І.Зуєв, А.М.Алексєєвтаін.) та історія соціалістичних країн (А.Ф.Носкова, П.Н.Ольшанський, О.М.Ратніков, А.М.Зоріна, В.І.Єрмолаєв, В.Д.Мозеров та ін.).Над розробкою різних сюжетів історії Другої світової війни плідно працювали А. Д.Ніконов, В.Т.Фомін, В.П.Смірнов. Плідно розроблялась російськими радянськими істориками політична історія зарубіжних країн. Зокрема, США (В.Л.Мальков, А.Н.Ме-льников, М.В.Сивачев, В.А.Нікітін, П.С.Петров таін.), Канади (А.Г.Мі-лейковський, А.Д.Бородаєвський, В.В.Сущенко та ін.), Англії (П.В.Гу-рович, Н.Ф.Мочульський, І.Д.Бірюков, І.Е.Городецька, С.П.Перегудов та ін.). Таким чином, російські історики радянської доби, працюючи у складних умовах тоталітарної системи, розробляли різні аспекти всесвітньої історії. Характерно, що методологічною основою історичних досліджень того часу був тільки марксизм-ленінізм, а це збіднювало і догматизувало історичну науку загалом.

11. Романтичні ідеї в історіографії Англії та США. Англія.На розвиток історичних знань в Англії в перші десятиліття XIX ст. багато в чому чинило вплив промислова революція, яка прискорила процес диференціації гуманітарного знання і поступової професіоналізації історичних досліджень. Важливим чинником, що вплинув на розвиток історичної думки в Англії на початку XIX ст., з'явилося зростання інтересу до історії в суспільстві. Провідне місце в англійській історіографії першої половини XIX ст. займав вігський напрям, найяскравіший представник - Томас Бабінгтон Маколей (1800-1859), один з перших професійних істориків в Англії. Головна праця "Історія Англії від запанування Якова II". Маколей представляє історію своєї країни як безперервний рух по шляху прогресу під керівництвом партії вігів до лібералізму 30-х і 50-х рр. XIX століття Особливе місце серед англійських романістів займає Томас Карлейль (1795-1881). "Історія Французької революції", в якій він засуджує Французьку і всякі революції взагалі. У 1844 р. він публікує книгу "Герої, шанування героїв і героїчне в історії", в якій стверджує, що історія - це біографія великих людей і цілі епохи явля-ются продуктом їх творчості. "Листа і промови Олівера Кромвеля". Карлейль же зробив спробу розкрити справжні мотиви і значення державної діяльності Кромвеля. Зокрема він показав його заслуги в підвищенні морської могутності Англії і в посиленні її міжнародного престижу. Порятунок Європи від жахів революції він бачить в об'єднанні Німеччини, головного героя - вождя сучасності - в Бисмарке, а свій політичний ідеал в німецькій мілітаристській державі. За написання апологетичної "Історії Фрідріха II Прусського" він навіть отримав орден від Бисмарка. Порятунок Європи від жахів революції він бачить в об'єднанні Німеччини, в Бісмаркові, а свій політичний ідеал в німецькій мілітаристській державі. За "Історію Фрідріха II Прусського" він навіть отримав орден від Бісмарка. США. Романтичні впливи проявилися також у молодій історіографії США, яка переживала період становлення. Політичні проблеми молодої держави, віра у особливу місію Нового Світу стосовно “старої” Європи були сприятливим ґрунтом для американського романтизму. Провідним істориком т.зв. “ранньої школи” був Джордж Бенкрофт (1800-1891), який завершував освіту у Геттинґенському університеті, звідки виніс головні ідеї ліберального романтизму. Беручи активну участь у політиці (морський міністр, посол у Лондоні й Берліні), Бенкрофт не полишав історичних студій, підсумком яких стала 10-томна “Історія Сполучених Штатів” (1834-1874). Історію він розглядав через втілення ідеї моральності, яку пов’язував з християнством, а також конкретного народу, який обраний Богом для її втілення. Зрозуміло, що таким “вибраним” народом вчений вважав американський, який розвивається у напрямку до досконалості. Причиною цього стало не тільки провидіння, але й сприятливі природні умови Америки й еміграція туди кращої частини європейців-пуритан, які привнесли у свідомість нової нації “дух свободи”, що став її неодмінним атрибутом.

12. Теоретико-методологічні концепції французької історичної науки новітнього часу. У Франції новітнього часу основними осередками історичних досліджень і підготовки істориків залишались університети: Паризький, Ліонський, Тулузький. Історія вивчається і викладається на факультетах, які носять назву "словесні". При університетах та деяких словесних факультетах функціонує чимало науково-дослідних інститутів, центрів, шкіл, які розробляють проблеми національної та зарубіжної історії. Цією діяльністю займаються також різні приватні та громадські наукові фонди, товариства. Зазначимо, що у Франції вважається, що нова історія охоплює XVI-XVIII ст., а новітня, або "сучасна" — з 1789 р. і до наших днів. З 1939 р. у Франції діє загальнодержавний Національний центр наукових досліджень. У Франції розгалужена мережа наукових історичних журналів: "Історичний огляд" (з 1876 р.), "Аннали економічної і соціальної Історії" (з 1929 р.), "Французький огляд політичних наук" (з 1951 р.) і а ін. Настання новітньої епохи спонукало багатьох істориків пристосувати історичну науку до нових запитів часу. Серед них посилилась тяга до перегляду пізнавальних методів історії. Однак вирішальний вплив на перебудову французької історичної науки справили ті науковці, які у 20-30-ті роки рішуче поставили питання про перегляд методологічних принципів традиційної ліберально-позитивістської історіографії. Одним із них був історик і філософ Анрі Берр (1862-1954). У першому томі 100-томної серії "Еволюція людства", Берр висунув і розвинув теорію "історичного синтезу". Вона полягала у тому, що історія, щоб стати наукою, не може тільки займатися описом одиничного, вона повинна встановлювати закони історичного розвитку, причино-наслідкові зв'язки, вивчати вплив соціального фактору на людину. Особлива роль в розробці проблем методології історії належить видатному французькому історику Ф.Броделю. Бродель також виступав за створення всезагальної, "глобальної" історії. Така історія, вважав він, повинна охоплювати всі сторони діяльності людини в просторі (тобто у нерозривному зв'язку з географічним середовищем) і в часі. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років вплив школи "Анналів" почав падати. До її керівництва прийшло нове покоління істориків(М.Ферро, Ж.Гофф, Е.Ладюрі та ін.), яке, фактично, відмовилось від створення всезагальної, "глобальної" історії. Настало тяжіння до "мікроісторії". Що стосується історичної демографії, то її розквіт у Франції припадає на 60-70-ті роки. Дослідження прибічників цієї школи акцентували увагу на "людську складову" історичних процесів. Глибоку кризу пережила в 70-90-ті роки школа соціальної історії. Головна її відмінність, за словами фундатора Бернара Лепті, — зміна предмету дослідження. Тобто, суспільство пропонується вивчати не шляхом таких узагальнених характеристик, як економіка, ідеологія, ментальність, а через пряме спостереження над взаємовпливом суб'єктів історичних процесів, що склались в кожній "практичній ситуації".В останні роки у французькій історіографії досить інтенсивно розпинається така наукова течія, як "культурна історія". Одним із її фундаторів є К.Поміан — автор монографії "Історія культури, історія семіофорів" (1997 р.). Характерною рисою "культурної історії" є те, що н центрі її уваги не відокремлена "духовна культура" і "матеріальна культура", а намагання побачити в навколишньому світі сукупність об'єктів. Ще одна характерна риса культурної історії — це спеціальний інтерес до політичної проблематики. На думку Ле Гоффа (праця "Чи є все ж політична історія становим хребтом історії?", 1994 р.), політичну історію слід вважати "становим хребтом" історичного аналізу. Питанням теорії та методології історичної науки приділяється увага й істориками марксистського напряму. Так, певний інтерес викликає колективна праця науковців-марксистів "Історія сьогодні" (1974 р.). Отже, як організаційний, так і теоретико-методологічний рівень французької історичної науки новітнього часу був досить високий. Щоправда, перед у розробці питань методології вели ліберальні історики, особливо школи "Анналів". Мозаїчність методологічних концепцій французьких істориків різних історіографічних напрямів і шкіл знайшло своє відбиття в розробці конкретних проблем національної та зарубіжної історії.

14. Розвиток російської історіографії після 1991 р. Російській федеративній державі головними центрами історичної науки залишаються університети (Московський, Санкт-Петербурзький, Калінінський, Казанський та ін.) й академічні науково-дослідні інститути (Інститут сходознавства, Інститут Африки, Інститут США і Канади, Інститут загальної історії, Інститут слов'янознавства і балканістики та ін.). Продовжують виходити наукові журнали "Вестник древней истории", "Восток" (до 1991 р. називався "Народьі Азии и Африки"), "Вопросьі истории", "Новая и новейшая история" (далі НиНИ), "Славяноведение" (до 1991 р. називався "Советское славяноведение") та ін. З'явилися й нові періодичні видання, такі як: "Отечественная история" (Москва), "Родина" (Москва), "Русская Америка" (Вологда) та інші, на сторінках яких російські історики публікують свої наукові розвідки. У 1991 р. академік І. Д.Ковальченко опублікував в журналі "Новая и новейшая история" (№5) статтю "Деякі питання методології історії", у якій висловився проти догматизації марксизму і закликав російських вчених активніше розробляти оновлену методологію історії. Як свідчать джерела, більшість сучасних російських істориків обстоюють думку про доцільність поєднання формаційного і цивілізаційного підходів в історичній науці. Яскравим прикладом цього є публікації таких авторів: Б.Г.Могільницького "Деякі підсумки і перспективи методологічних досліджень у вітчизняній історіографії" (1993 р.), І.Д.Ковальченко "Теоретико-методологічні проблеми історичних досліджень. Нотатки і роздуми про нові підходи" (1995 р.). Як бачимо, російськими науковцями вже чимало зроблено щодо оновлення методології історії. Усунення диктату "єдино правильного марксистсько-ленінського вчення" дало можливість проводити історичні дослідження и.і плюралістичних засадах, що призвело до суттєвого піднесенпм чі.її ного рівня російської історичної науки. Аналіз наявного фактичного матеріалу свідчить, що історики суве-ренної Росії успішно розробляють різні проблеми всесвітньої історії. Зокрема, над проблемами стародавньої історії плідно працюють В.І.Ку-зіщип, В II Токмаков, [.А.Макаров, І.Е.Суриков, А.В.Коптєв, Е.Д.Фролов, ІО.Іі АндрввВ, Л С.Баюн та ін. Для прикладу можна назвати такі монографії II М СтрогеЦЬКИЙ "Поліс і імперія в класичній Греції" (1991 р ), М Г.Абрамзон "Монети як засіб пропаганди офіційної політики РИМСЬКОЇ імперії" ( 1995 р.), С.Ю.Саприкін "Понтійське царство. Держана Греків і варварів у Причорномор'ї" (1996 р.). Чимала увага приділяється російськими істориками розробці історії країн Європи і Америки нового часу. Зокрема, у 1991 р. була опублікована цікава м н рафія М.Ю.Барга "Велика англійська революція в портретах її діячів". Окремі аспекти передодня, початку та ходу Французької революції кінця XVIII ст. розглядають у своїх дослідженнях К ) Н Борисов ("Фаворитки Людовика XIV", 1991 р.), А.В.Рев'якін ("Французькі династії: Бурбони, Орлеани, Бонапарти", 1992 р.), Л.А.Пімеїкіна ("Ідея свободи у Французькій революції XVIII ст.", 1992 р.). На об'єктивних засадах стала розвиватись російська американістика. Свідченням цього є публікація у Санкт-Петербурзі у 1997 р. досить цікавої і змістовної колективної праці за редакцією О.О.Фурсенко "Словник американської історії". На високому науковому рівні написано іншу колективну книгу за редакцією М.М.Болховітінова "Історія зовнішньої політики і дипломатії США. 1775-1877", яка була опублікована у Москві в 1994 р. Характерною рисою російської історичної науки новітньої доби є, як про це пишеться, "нові підходи" до багатьох в минулому заполітизованих тем, зокрема "марксизму-ленінізму". Для прикладу назву тільки такі публікації: Я.Г.Рокітянський "Історизм в підході до "Маніфесту Комуністичної партії" (НиНИ. - 1991. - №4). Московське видавництво "Наука" у 1994 р. опублікувало колективну працю за редакцією В.Л.Малькова "Перша світова війна. Дискусійні проблеми історії", у якій по-новому висвітлюється ряд аспектів цієї важливої події. Над розробкою різних сюжеті в новітньої історії країн Європи і Америки успішно працюють О.О.Чубар'ян, Д.Г.Наджафов, Ю.А.Поляков, В.О.Печатнов, В.В.Соколов, В.А.Дунаєвський, М.Т.Мещеряков та інші. Історики Російської федерації почали активно розробляти питання історіографії всесвітньої історії. Зокрема, журнал "Новая и новейшая история" має постійні рубрики "Історіографія" і "Портрети істориків", в яких публікуються результати найновіших досліджень, що стосуються зарубіжної історичної думки та осмислення творчої спадщини видатних істориків Росії й інших країн. Крім статей, російські науковці випустили в світ і солідні монографії історіографічного змісту. А саме: "Історичний синтез і школа "Анналів" А.Я.Гуревича (1993 р.), "Історична концепція М.І.Гарєєва" В.П.Золотарьова (1998 р.), "Історики Росії. Хто є хто у вивченні вітчизняної історії" А.А.Чорнобаєва (1998 р.). Отже, після 1991 р. умови для розвитку російської історичної науки корінним чином змінилися. Відійшли в минуле монополія марксистсько-ленінської методології і диктат тоталітарної держави. Становлення і розвиток демократії в Російській державі призвели до піднесення історичної науки на якісно вищий рівень.

16. Організаційно-методологічні засади німецької історичної науки новітнього часу. Поразка Німеччини у Першій та Другій світових війнах наклала відбиток на всі сфери життя німецького суспільства, включаючи й історіографію. Вирішальний вплив на розвиток німецької історичної науки новітнього періоду мали суспільно-політичні устрої Ваймарської республіки (1918-1933 рр.), фашистської Німеччини (1933-1945 рр.), ФРН і НДР (1947-1990 рр.) та об'єднаної Німеччини (з 1990 р.). При цьому зазначимо, що ми будемо розглядати німецьку історіографію після Другої світової війни як єдину, не розділяючи її за державними утвореннями на історіографію ФРН і НДР. За свідченням джерел, основними центрами історичної науки в Німеччині були університети. Крім того, дослідженням різних проблем національної і всесвітньої історії займались різні науково-дослідні установи. Так, у Ваимарській республіці ними були історична комісія при Баварській академії наук, Імперська історична комісія та інші; у гітлерівській Німеччині - Імперський інститут з історії нової Німеччини та ін.; у ФРН - Інститут сучасної історії в Мюнхені. Методологічна платформа німецької історіографії загалом була плюралістичною. Так, чимало прихильників серед істориків правого спрямування мала теорія консервативного німецького історика і філософа О.Шпенглера (1880-1936). Вона найбільш повно відбита в головній його праці "Занепад Європи", підзаголовок якої називається "Нариси морфології світової історії". В основі цієї теорії була ідея циклічного розвитку історії по замкнутих і недотичних колах. Шпенглер відкидає періодизацію всесвітньої історії на стародавню, середньовічну й нову і виділяє у ній 8 культур: античність, західний світ, арабська, індійська, вавілонська, мексиканська, китайська, єгипетська. Кожна з них проходить: юність, піднесення, розквіт,, занепад. В 1919 р. у праці "Господарство і суспільство" ліберальний історик, соціолог і економіст Макс Вебер (1864-1920) ще раз уточнив своє ставлення до історичної науки. В ній пишеться, що економічні науки Про діяльність — соціологія і історія — націлені кожна по-своєму на уловлювання смислу зв'язків і визначення міри значення "осмисленої" соціології дії. Заслуга М.Вебера полягає в тому, що він заклав основи більш тісного співробітництва між історією і суспільними науками. В період фашистської диктатури (1933-1945 рр.) панівне становище посіла містична концепція історії А.Розенберга і В.Франка. Наукове пізнання, тлумачили вони, - функція не тільки інтелекту, але й віри, волі і пристрасті. В кінці 40-х - поч. 50-х років у західнонімецькій історіогра¬фії розпочався активний процес формування модернізованої концепції і методології історії. Біля його джерел стояв учень Ф.Мейнеке нео-і ліберал Г.Ротфельс (1891-1976) — автор монографій "Німецька опозиція проти Гітлера" (1949 р.), "Роздуми про сучасну історію" (1959 р.), "Бісмарк" (1970 р.) та ін. З обґрунтуванням необхідності модернізації історичної теорії і методології виступали й такі неоліберальні історики як В.Конце, Т.Шідер, О.Брунер, В.Момзен та ін. Так, Конце у 1957 р. опублікував книгу "Структурна історія техніко-індустріального світу як завдання для дослідження і навчання", у якій вказував на "об'єктивні зміни історичного процесу", його "дифузний" і "невиразний" характер. З середини 60-х років у західнонімецькій історіографії домінуюче становище зайняла соціально-структурна історія, яка розуміється як "синтез історичної науки і соціології", "індивідуалізуючого і типологізуючого" методів. Серед науковців соціально-критичної історії (Г.Вінклер, Г.-У.Велер, Ю.Кок, В.Зак та ін.) спостерігається прагнення перетворити соціальну історію у т.зв. "суспільну історію". Центральною темою, — вважали вони, — є дослідження і зображення процесів і структур суспільного розвитку". Активним пропагандистом соціально-критичної історії є щоквартальний журнал "Історія і суспільство", випуск якого започатковано у 1975 р. Показово, що кожен його том присвячується одній загальній проблемі. Це є свідчення того, що журнал прагне охопити історію суспільства в різних аспектах. Так, у 1975 р. у ньому були досліджені теми "Соціальне розшарування і мобільність в Німеччині XIX і XX ст.", "Історичне дослідження сім'ї і демографії", "Імперіалізм на Близькому і Середньому Сході", в 1976 р. — "Революція і реформа в Латинській Америці", "Еволюція і Історія" та ін. Зазначу, що соціально-критична історія представлялась не тільки істориками-неолібералами, а й багатьма радикальними демократами і соціалістами (І.Гейс та ін.). Чимало положень соціально-критичної історії сприймали й історики-комуністи ФРН (В.Абдер, Р.Кюнль та ін.), але вони загалом проводили свої дослідження на засадах марксистської методології. У НДР марксистсько-ленінська ідеологія була загальнодержавною і тому історики цієї частини Німеччини працювали тільки на її платформі. Яскравим прикладом цього є їхні колективні праці з питань теорії і методології історичної науки "Невизначене минуле" (1979 р.) і "Проблеми методології історії" (1972 р.). Нині в об'єднаній Німеччині її історики є вільними у своїй творчій діяльності, в т.ч. і в питаннях методології

17. Просвітительська історіографія у Північній Америці. Американське Просвітництво зародилася в умовах боротьби за незалежність і національну єдність жителів тринадцяти англійських колоній в Північній Америці. Видатними її представниками стали Бенджамин Франклін, Томас Джефферсон, Томас Пейн. Бенджамин Франкліна (1706-1790) "Історичний нарис конституції і уряду Пенсильванії" (1759). Звертався до історії для аргументації права північноамериканських колоній на незалежність. Для цього обгрунтування Франклін звертається до теорії договірного походження верховної влади. Єдиною зв'язуючою ланкою між Англією і Північною Америкою визнавалася влада британського монарха, яка має в колоніях бути обмежена хартіями. На його думку, рушійною силою прогресу є вдосконалення моралі і знань. Томас Джефферсон (1743-1826) великий державний і громадський діяч епохи Війни за незалежність, автор Декларації незалежності (1776). У Декларації була сформульована історична концепція походження революції. Окрім теоретичних положень, з яких витікало, що революція - результат розвитку колоній і існуюча королівська влада не відповідає збільшеній самосвідомості жителів колонії. Для Джефферсона розвиток суспільства - передусім продукт діяльності законодавців, а джерело нерівності - в недосконалості політичних інститутів. Томас Пейн (1737-1809) займав найбільш радикальні позиції в американському Просвітництві. Він демократично тлумачив теорію природного права, відносячи власність до громадянських прав. Природний стан Пейн розумів як життя об'єднаних в колектив людей, а не існування ворожих один одному індивідів. Праця "Здоровий глузд" (1776) закликав піднятися на визвольну боротьбу. У нім він подібно до Джефферсону обгрунтовував концепцію незалежності і республіканізму, проаналізував причини війни, показав історичну неминучість розриву між північноамериканськими колоніями і Англією. Він уперше показав, що в основі англійської колоніальної політики в Америці лежать економічні інтереси і що Англія систематично експлуатує колонії, перешкоджаючи їх розвитку. У "Столітті розуму" (1794) з позицій деизма розглядаються питання релігії, а Біблія трактується як легендарно-міфологічне джерело. Гострій критиці піддав він діяльність церкви, що сприяла зміцненню деспотизму. У "Аграрній справедливості" (1797) Пейн засудив існуючу систему розподілу власності, яка знаходить безліч людей на убогість.

18. Французька історіографія з 1918 по 1945 рр. Умови розвитку французького суспільства міжвоєнного періоду наклали відбиток і на історичну науку. Розширювалась проблематика історичних досліджень. Зокрема, бурхливі події воєнного і повоєнного часу, пов’язані з діями великих мас населення, викликали великий суспільний інтерес до становища і боротьби трудящих. Предметом історичного дослідження стали масові соціальні рухи і соціальна психологія, почала розроблятися історична демографія, були здійснені спроби застосування її історії кількісних методів. Зробила перші кроки французька "політологія", яка займалась вивченням сучасності. У міжвоєнний період французькі історики розробляли різні наукові проблеми. Передусім зазначимо, що велику роль в оновленні Тематики і методів французької історіографії відіграли праці фахівців З соціально-економічної історії. Так, різні аспекти економічної історії Стародавньої Греції розкриває Ж.Тутен в дослідженні "Антична економіка" (1927 р.). У 1932 р. була опублікована цікава монографія Ф.Сіміана (1873-1935) "Заробітна плата, соціальна еволюція і гроші", у якій розкрито динаміку номінальної заробітної плати у Франції протягом тривалого періоду — з 1789 р. по 1928 р. При допомозі статистики Сіміан зробив спробу виявити зміну економічних циклів від фази піднесення ("фаза А") до фази спаду ("фаза В"). Запропоновані Сіміаном методи розвинув далі історик Е.Лабрус. Головні його праці такі: "Нарис руху цін і доходів у Франції XVIII ст." (2 тт., 1933-1936 рр.) і "Криза французької економіки наприкінці старого порядку і на початку революції" (у 1944 р. вийшов 1-й том). Лабрус також доводив, що економічні цикли своїм ритмом визначають історичний розвиток. Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії, революційне піднесення в ряді країн Заходу та ріст робітничого і демократичного руху у Франції після 1918 р. зумовили зростання уваги французьких науковців різної орієнтації до історії Французької революції кінця XVIII ст. Так, консервативні історики Л.Мадлен, П.Гаксотт та інші різко негативно ставились до всяких революцій, в т.ч. і французької. Владу якобінців кваліфікували "режимом крові", "комуністичною диктатурою", виправдовували державний переворот Наполеона Бонапарта. Історики ліберального напряму заявили про свою вірність ліберально-демократичним традиціям Французької революції. Лідер цього напряму А.Олар ("Французька революція і феодальний режим", 1919 р.; "Теорія припису і французька революція", 1921 р. та ін.), протиставляючи ідеї революції 1789 р. ідеям соціалістичної революції 1917 р. в Росії, наголошував, що "ідея примусу чужа і, навіть прямо протилежна духу (французької) революції", яка мала в основному "легальний і юридичний характер". Після смерті у 1928 р. Олара творча ініціатива у вивченні Французької революції перейшла до істориків радикально-демократичного напряму, лідером якого був Альбер Матьєз (1874-1932). У 1920 р. опублікував книгу "Більшовизм і якобінізм", у якій прагнув довести подібність якобінців і більшовиків. У своїх працях "Французька революція" (3 тт., 1922-1927 рр.); "Боротьба з дорожнечею і соціальний рух в епоху терору" (1927 р.) Матьєз показав роль міських низів у революції, детально розкрив соціально-економічну політику якобінців. Він створив своєрідний культ Робес-п'єра, всіляко ідеалізував його. Після смерті Матьєза радикально-демократичний напрям в історіографії очолив Жорж Лефевр (1874-1959), який висунув програму вивчення Французької революції "знизу", з точки зору становища і ролі в ній народних мас. Історію марксизму досліджував історик-марксист О.Корню. У 1934 р. він опублікував монографію "Молодість Карла Маркса", яку захистив як докторську дисертацію у Паризькому університеті. Проблему робітничого руху з марксистських позицій досліджував Ж.Брюа. Однією з найбільш злободенних проблем французької історіографії була історія Першої світової війни. Найпоширенішими напрямами даної проблеми були: антантофільський, ревізіоністський і марксистський. Перемога Франції спільно з іншими країнами Антанти у війні і дальше розширення французьких колоніальних володінь супроводжувались зростанням історіографії колоніальних проблем. Головним центром вивчення так званої "колоніальної історії" було Товариство Історії французької колонізації, яке видавало журнал "Огляд історії французьких колоній". На перші повоєнні роки припадає поява у Франції політичної соціології і політології, які стали називатись "політичними науками". темою, зокрема, була "виборча географія" і "виборча соціологія", тобто вивчення результатів і причин голосування, а також вилину тих чи інших політичних партій в різних регіонах Франції, Відомим спеціалістом у цій галузі був журналіст і політичний діяч правого ґатунку А.Зігфрід (1875-1959). Таким чином, у міжвоєнний період французькі Історики різних напрямів досить плідно розробляли чимало кажлипих наукових проблем. Провідні позиції у французькій історіографії займали історики ліберально-позитивістського напряму.

19. Ідейно теоретичні засади романтичної історіографії. Французька історіографія XVIII ст. переломила світогляд людей, запровадила нові світоглядні орієнтири в Європі, сприяла утвердженню капіталістичних відносин. Разом з тим революція викликала розчарування в Просвітництві. Події кінця XVIII — початку ХІХ ст. порушили гармонію Середньовіччя. Це породило романтизм сфери мислення, культури, творчості. В першій половині ХІХ ст. романтизм просякнув європейські національні історіографії, але він був неоднорідним явищем, тому мав певну специфіку у кожній країні. Характерні риси романтичної історіографії: ідеалізація минулих спокійних періодів історії, з яких на першому плані — доба становлення гармонії; зміщення центру уваги з особи до спільноти — народу, нації, що вилилося в посилення інтересу до вивчення мови, традицій та звичаїв; героїзація видатних осіб, які розуміли волю народу та нації; ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень та дій; посилена увага до особи та неповторних явищ минулого; відмова від універсалізму історичного процесу; заміна людського розуму колективним національним духом. Романтизм сприйняв від Просвітництва ідею історизму — принцип змінності епох, а історія перетворилася в самостійну наукову галузь. О. Т’єррі зазначав: “Саме історія накладе свій відбиток на ХІХ ст., вона дасть йому своє ім’я так, як філософія дала своє ім’я XVIII ст”. історія стає професійною діяльністю, виникають історичні кафедри в університетах, створюються спеціальні дослідні установи, започатковується видання історичних часописів, виходять багатотомні документальні видання: у Німеччині “Пам’ятки історії Німеччини” (з 1826 р.), у Франції “Невидані документи з історії Франції” (більше 400 томів). Й. Гердер, який був учнем І. Канта, спробував написати історію розвитку світу, в якій би органічно поєдналися і природа, і людина — “Ідеї до філософії історії людства”. Гердер приходить до висновку, що історія демонструє закономірний поступ людства. Культура в свою чергу є рушієм історії, вона складає її сутність. Інший німецький мислитель — Г. Гегель розглядав людський розвиток, як безперервний процес: деспотичний східний світ; античний греко-римський світ; германо-християнський світ... Філософія Гердера та Гегеля сприяла поширенню романтичної історіографії в країнах Європи.

20. Некантіанська методологія історії першої чверті 20 ст. М. Вебера. Джерела неокантіанства слід шукати у “критиці історичного розуму” — спроб віднайти загальний зміст історії людства просвітниками і філософією історії кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., — з якою виступили А.Шопенгауер, а потім Ф.Ніцше. Наприкінці ХІХ ст. їхні ідеї розвинув професор філософії Берлінського університету Вільгельм Дільтей. У головній праці “Вступ до наук про дух. Критика історичного розуму” (1883) Дільтей радикально відокремив гуманітарні науки, як науки про дух, від природничих. Близькими до поглядів Дільтея були роздуми над історією іншого німецького філософа і соціолога Ґеорга Зіммеля (1858-1918). У праці “Проблеми філософії історії” (1892) він, концентруючись на питаннях пізнання, представив історію — наукою “прикладної психології”. Підкреслював, що ідеї й почуття особистостей складають дійсну причину історії. Вчений пропонував віднести історію

до “моральних наук”, заснованих на психології. Найбільш вдалою і впливовою спробою продовжити переорієнтацію теоретичних підстав пізнання стала творчість філософів Баденської школи неокантіанства В.Віндельбанда і Г.Ріккерта. Вони створили своєрідну альтернативу поглядам прихильників “філософії життя”. На противагу психологізму Дільтея та Зіммеля, неокантіанці Баденської школи виходили з положення, що тільки логічний аналіз може привести до всебічного розуміння можливостей історичного пізнання. Таким чином, неокантіантська філософія історії не “скасовувала” раціональної теорії історичного процесу, а переносила її з природно-історичного поля на культурно-індивідуальне, підпорядковуючи, водночас, загальнокультурному поступові людства у напрямку реалізації ірраціональних цінностей. Не випадково сучасники називали історичну теорію Ріккерта “трансцендентальним ідеалізмом”. Неокантіантський “виклик” вдарив по слабких місцях позитивізму і марксистської соціології. Проте й неокантіанці припускалися однобічності у ставленні до реального історичного процесу, суб’єктивізуючи не лише пізнання, але й об’єктивний світ. Тому фахові історики “відвернулися” від теоретичних побудов і практикували історію у позитивістському дусі. Бурхливий розвиток соціології чинив більший вплив на цехове ремесло істориків. Уже на початку ХХ ст. теоретико-пізнавальні проблеми, поставлені неокантіанцями на ґрунті історії, спробував розв’язати відомий німецький історик і соціолог Макс Вебер (1864-1920). Як науковець, Вебер сформувався у Гейдельберзькому університеті під впливом німецької “історичної школи права” (Г.Шмоллер, В.Рошер та ін.). Перші праці присвятив вивченню історії державно-правових інститутів та їхнього впливу на аграрні й торговельні відносини у давньому Римі й середньовічній Європі. У них він накреслив перші обриси “емпіричної соціології”, яка пов’язувалася з історією. Вихідними ідеями для неї послужили праці неокантіанців та їхні думки про унікальність історичних явищ та їхню культурну наповненість. Але індивідуалізуючий метод здався йому недостатнім. На початку ХХ ст. Вебер опублікував твори, в яких виклав власні теорію і метод — “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905), “Господарська етика світових релігій” (1919) та ін. Повторюючи Ріккерта, Вебер запропонував вивчати не світ переживань історика, а логіку утворення тих понять, якими він оперує. Далі Вебер “попрощався” з Ріккертом і постулював створення істориком у процесі пізнання “ідеальних типів” — ідеальних понятійно-логічних конструкцій, які ґрунтуються на узагальненні емпіричного матеріалу історичних документів. “Ідеальний тип” — це суспільство і соціальні явища через призму мотивації поведінки людей. Далі Вебер запроваджує категорію “раціоналізації” соціальної поведінки людей у суспільстві. Нею є виокремлення провідної тенденції соціальної діяльності, яка полягає у посиленні раціональності людських дій, що проявляється у способі господарювання, управлінні, політиці, науці, культурі тощо. Найвагомішим проявом раціональності є наука. Вебер вважав, що у розвитку європейської цивілізації провідним чинником, який забезпечив раціоналізацію, був протестантизм. У концепції Вебера було багато спільного з історичною соціологією Маркса. Але він надавав перевагу науковому дослідженню культурного значення соціально-економічної структури суспільства, відкидав політичні прогнози Маркса, кваліфікуючи їх як утопічні. Заслугою Вебера була, зокрема, побудова нової соціологічної парадигми історії, яка спиралася на врахування, з одного боку, культурно-ціннісних параметрів людської соціальної діяльності, а з другого, — суб’єктивних конструктивних можливостей історика.

21. Головні тенденції в історичній науці 18 ст. В XVII ст. вже з’являються перші паростки сучасної історичної науки. Це стосувалося як збору матеріалів, так і спроби створити реалістичну соціологію. В цей час зростає роль інтелектуального сприйняття світу, раціонального ставлення до природи людини. В цей час роблять великі успіхи допоміжні історичні дисципліни — хронологія, палеографія, дипломатика, епіграфіка, лексикологія та філологія. Вчені ерудити починають використовувати цитування. В XVII ст. бенедиктинтські монастирі у Франції стали центрами збору та видання джерел. В 1619 р. для підняття дисципліни серед бенедиктинців була створена так звана Конгрегація св. Мавра, одною з основних задач якої було вивчення історії. Центром Конгрегації св. Мавра був відомий монастир Сен-Жермен де Пре. Праця мавристів зводилась з одного боку, до збору та видання джерел, з іншого — до створення багатотомних історичних праць. Критика джерел у мавристів чисто формальна. Говорячи про мавристів, слід перш за все назвати ім’я Жана Мабільона (1632-1707), який з 1664 р. працював в бібліотеці та архіві Сен-Жерменського монастиря. Він написав дві праці — “Житія святих Ордену святого Бенедикта” та “Аннали Ордену св. Бенедикта”, в яких виклав не тільки історію ордену, але й загалом церковну історію. Орден єзуїтів у свою чергу створив два своїх центри в Парижі та Антверпені. Саме в Антверпені єзуїт Жан Болланда (1596-1665) розпочав систематичне видання “Житій, чи діяльності святих, скільки їх є в усьому світі”. В 1635 р. кардиналом Рішельє була заснована Французька академія. В 1663 р. Кольбером була заснована друга академія, яка відіграла важливу роль в розвитку історичної наук, — Академія надписів та медалей. У XVIII ст. її стали називати Академією надписів та витончених мистецтв. Кольбер також заснував в 1666 р. Академію наук природничих. Всі ці академії під час французької революції були об’єднані у Французький інститут. В XVII ст. робота по збору, критиці та публікації джерел велася не лише конгрегаціями та академіями. Так, Етьєн Балюз (1630-1718) опублікував “Капітулярій франкських королів” (1677). Він також видав листи папи Інокентія ІІІ. Говорячи про великі історичні праці цього періоду, варто відзначити роботу Шарля Дюканжа (1610-1688) “Словник до творів авторів, які писали на середній та низькій латині” (1678-1679). Без цієї праці не можливо працювати з середньовічними текстами. У Франції в цей час розпочинається також розвиток нової для Західної Європи історичної дисципліни — візантієзнавства. Шарль Дюканж, будучи спеціалістом по давньогрецьких рукописах, також написав “Історію Константинопольської імперії при французьких імператорах”. Він також написав “Візантійську генеалогію”, “Топографію Константинополя в 1453 році”, “Словник середньовічної грецької мови”. Щодо Італії, то тут також проводилася активна робота з видання історичних матеріалів. Директор Міланської бібліотеки, а потім герцогів Тосканських Мураторі (1672-1750) започаткував видання капітальних джерела з історії Італії — “Історики Італії від 500 до 1500 рр.”, яке виходило і в ХІХ ст. залишив нам мураторі й історичні праці: “Аннали Італії” та “Середньовічні старожитності Італії”. Інший італійський збирач — Джироламо Тірабоскі (1731-1794) опублікував в 1771 р. “історію італійської літератури” від епохи Августа до початку XVIII ст. говорячи про італійських ерудитів не можна не назвати маркіза Сципіона Маффеї (1675-1755). У Франції союз церкви та абсолютизму не сприяв цьому, тому спроби створити теорію суспільного розвитку були зроблені в Голландії та Англії, де відбулися буржуазні революції та прийшов до вдади новий клас з новою ідеологією. Мислителі прагнули пояснити розвиток людства з позицій раціоналізму. Так, голландець Гуго Гроцій (1583-1645) приписував людській природі таку якість, як прагнення до спілкування. Англійський філософ-матеріаліст Томас Гобс (1588-1679) стверджував, що людині навпаки властиве прагнення до захоплення влади. Він написав працю “Левіафан” (1651), в якій розглядає питання суспільного розвитку. Але найбільш цікавою постатю ангійської історіографії цього періоду є Джон Локк (1632-1704). В своїх працях “Два трактати про державне управління”, “Досвід про людський розум” він розвиває ідею суспільного договору, категорично заперечує абсолютну монархію, як несумісну з цивільним правом. Локк стверджував, що знання людини походять з досвіду. Критично підходили до викладу історії два історика П’єр Бейль (1647-1706) та Віко (1668-1744).

22. Марксизм і історична наука на початку 20 ст. В середині XIX ст. в європейській історичній науці оформився новий напрям, що зробив помітний вплив на історіографію другої половини XIX - ХХ ст., відомий як марксизм. Його засновниками стали Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Найголовнішою історико-філософською ідеєю марксизму стала ідея матеріалістичного розуміння історії. Матеріалістичне розуміння історії полягає в тому, щоб, виходячи з матеріального виробництва безпосередніх коштів для життя, спочатку пояснити систему виробничих стосунків між людьми, а потім на цій основі пояснити і політичний устрій суспільства, право, мораль, релігійні і інші духовні явища. Матеріалістичне розуміння історії було розроблене Марксом і Енгельсом в роботі "Німецька ідеологія" (1845-1846). У цей же період Маркс і Енгельс приступили до вивчення історії робочого класу і робочого руху. Ф. Енгельс в роботі "Положення робочого класу в Англії" (1845) на матеріалах історії Англії з середини XVIII ст. прослідкував процес формування англійського пролетаріату в клас і його боротьбу.

"Маніфест Комуністичної партії"(1848) підвів підсумки розробки Марксом і Енгельсом основних ідей матеріалістичного розуміння історії за попередній період.

У роботі "Критика політичної економії" (1859) Маркс вводить цілий ряд філософсько-соціологічних понять ("продуктивні сили", "виробничі стосунки", "базис", "надбудова та ін.) Вважали, що матеріальна основа суспільства складає основу його організації" і є основою зміни соціальних стосунків і свідомості людей. У історичному розвитку використовували формаційний підхід. Вчення про суспільно-економічні формації дало можливість розглянути всесвітню історію як природньоісторичний процес сходження людства по східцях розвитку від нижчих форм до вищих. Етапи розвитку людства: первіснообщинний устрій, група формацій (рабовласницька, феодальна і капіталістична) заснованих на експлуатації чужої праці, і вища форма людського суспільства - комуністична суспільно-економічна формація - безкласове суспільство, з якого власне і почнеться справжня історія людства. Історичний розвиток визначали як стрибкоподібний по спіралі, з можливістю тимчасових і навіть значних регресів, але з кінцевою неминучою перемогою поступального ходу історії. Рушійною силою історії вважали класову боротьбу та революції. Отже, марксизм, як одна із течій соціалістичного вчення, остаточно сформувався к 60 — 70-х рр. XIX ст., а не в 40-х рр., як про це писалось в офіційній радянській літературі. Під впливом діяльності Маркса і Енгельса в різних країнах в соціалістичній історіографії (крім правоопортуністичного і реформістського крила) формується, і марксистський напрям. Зокрема, в Англії початок марксистській історіографії поклали роботи Е. Бакса (1854—1926) “Французька революція”, “Жан Поль Марат: друг народу”, “Соціалізм, його розвиток та наслідки” (цю працю Бакс написав спільно з У. Морісом). Талановитим істориком-марксистом був Джеймс Коннолі [1868 — 1916) — автор робіт “Праця в історії Ірландії” та “Ірландська реконкіста”. Узагальнюючи досвід ірландського визвольного руху, Коннолі підкреслює роль народних мас як творця історії. Історик-марксист Ф. А. Ротштейн (1871 — 1 953) був одним з ініціаторів створення Компартії Великобританії. В монографії “Нариси з історії робітничого руху в Англії” Ротштейн аналізує чартистський рух. У Франції видатним теоретиком і пропагандистом марксизму був Поль Лафарг (1842—1911). В роботі “Власність та її походження” Лафарг, досліджуючи еволюцію форм власності від первісного суспільного ладу і до сучасного йому капіталістичного, спростував тезу буржуазних вчених про споконвічність приватної власності. Німеччина. Багато уваги приділяв історії соціальних рухів керівник соціал-демократії Август Бебель (1840 — 1913). В роботі “Селянські війни в Німеччині” подано марксистський аналіз “економічного розвитку класів, які відіграли свою роль в селянських війнах”. Велике значення для формування марксистського напрямку в американській історіографії мала робота Фрідріха Зорге (1828 — 1906) “Робітничий рух в Сполучених Штатах”. Автор показує боротьбу робітничого класу в тісному зв’язку з соціально-економічним розвитком країни, підкреслює внесок робітників в перемогу над рабством.

23. Позитивізм в історичній думці Франції. Розвиток позитивістської історіографії у Франції в другій половині XIX в. пов'язано в першу чергу з діяльністю Іполіта Тена (1828-1893). Найбільше значення Тен надавав суспільній психології, яка, у свою чергу, визначається трьома основними факторами: «расою», «середовищем» і історичним «моментом». Свій «психологічний метод» Тен застосував і в основній своїй історичній праці - «Походження сучасної Франції», присвяченій Великій французькій революції. Своє дослідження Тен починає з вивчення предреволюційної Франції. Всупереч традиціям, він приділяє більше уваги французькому суспільству, ніж державі, і виводить старий лад з громадських потреб середньовіччя. У зображенні самої революції Тен критикував членів Установчих зборів за те, що ті, не давши Франції конституції, почали з складання Декларації прав людини і громадянина. В якобінстві Тен бачив «шкідливий політичний тип», який походив від «владолюбства, вигодуваного догмою про всемогутність держави, на грунті анархії, створеної революцією». Критика Теном якобінців в підсумку переросла в критику революційних методів перетворень в суспільстві і в критику сильної держави. Тому «Походження сучасної Франції» піддалося затятій критиці, як з боку ультраправих, так і ультралівих, зацікавлених в існуванні авторитарних режимів. Представником французького позитивізму в історії був Фюстель де Куланж (1830-1889). Ранній період його творчості присвячений вивченню давньої історії. Важливе значення мали його дослідження античної цивільної громади або поліса - «Громадянська громада античного світу» (1864). Автор рішуче виступив проти модернізації давнини і показував, що економічною основою античної громади було рабство, глибоко відмінне від капіталістичних відносин. Існування індивідуальної свободи в місті-державі Ф. де Куланж заперечував. Ф. де Куланж одним з перших висунув ідею про те, що антична цивілізація не загинула з приходом германских племен в IV - V ст. На думку Куланжа, всередині Римської імперії залишалось достатньо сил, щоб перемогти варварів. Вони стали переходити межі імперії, гнані внутрішніми усобицями, і осідати на території, перетворюючись на підданих імперії. Джерелом феодалізму у кінцевому рахунку були лише римські суспільні інститути. Одна з наукових заслуг в історичній науці Ф. де Куланжа полягає в тому, що він звернув особливу увагу на роль в історії економічних відносин. Він одним з перших звернувся до спеціального вивчення аграрної історії раннього середньовіччя Франції. Для розвитку пізнього позитивізму у Франції велике значення мала публікація книги «Вступ до вивчення історії» (1898) - професорів Сорбонни Шарля Ланглуа (1863-1929) і Шарля Сеньобоса (1854-1942). Вона свідчить про увагу авторів, переконаних позитивістів, до поширення і вдосконалення техніки історичного дослідження, до поглиблення критики джерел, але разом з тим говорить про посилення фактологізму, що зводить задачу історика до збирання, відбору та критики фактів і припускає відмову від виведення з них закономірностей суспільного розвитку. Що стосується широких узагальнень, встановлення історичних законів, то автори книги вважають це справою соціологів, але аж ніяк не істориків. Таким чином, Ланглуа і Сеньобос відкинули ототожнення історії та соціології, характерне для Конта і його найближчих послідовників. Ш. Сеньобос як в названому посібнику, так і в іншій праці - «Історичний методу додатку до соціальних наук» - висуває такі ідеалістичні положення: «Історія - не наука, а тільки особливий процес пізнавання», до того же процес «суб'єктивний і абстрактний. Підводячи підсумки можна відзначити, що позитивними рисами французского позитивізму в галузі історіографії були: 1) положення про прогресивний характері всього історичного процесу; 2) теза про індивідуальність і специфічність історичних явищ, їх залежності від місця і часу; 3) вимога максимально тного опису історичних фактів; 4) визнання необхідності генетичного принципу при вивченні історичних подій, явищ або установ; 5) перенесення акценту від діяльності провідних особистостей на дії і стан мас, від індивідуальної психології на колективну психологію До негативними рис можна віднести 1) ідеалістичне уявлення про історичний процес в цілому; 2) Визначення теорії прогресу як «метафізичної гіпотези»; 3) Визначення історії як «суворо суб'єктивної науки», а уроків історії - як «застарілої ілюзії ».

24. Історіографія США в другій половині 40-х- 90-х роках 20 ст. Американська історична наука після Другої світової війни характеризувалась широким спектром різних напрямів (основні: консервативний, ліберальний, радикально-демократичний і марксистський) і шкіл. Як свідчать наявні джерела, американські історики різних напрямів і шкіл розробляли цілу низку наукових проблем. В 60-ті роки під впливом зростання радикальних настроїв серед широких кіл американського населення відбувається полівіння в таборі істориків. Школа "консенсусу" переживає тривалу кризу, а її ліберальні представники поступово відмежовуються від консерваторів. Своєрідним маніфестом такого відмежування стала монографія лідера ліберального напряму Р.Хофстедтера (1916-1970) "Прогресивні історики: Тернер, Бірд, Паррінгтон", яка була опублікована в Нью-Йорку у 1968 р. У цій праці Хофстедтер (всупереч школі "консенсусу") вказує на важливу роль конфліктів і протиріч на різних етапах американської історії і визнає революційний характер війни за незалежність 1775-1783 рр. та громадянської війни 1861-1865 рр. У 60-ті рр. в американській історіографії сформувався такий соціа-льно-критичний напрям, як "радикальна школа". Радикальні історики (Г.Колко, Е.Фонер, Г.Гатман та ін.) стали продовжувачами соціально-критичних традицій прогресистської школи, збагативши їх новими методологічними і теоретичними підходами. Радикальні історики досить плідно вивчали робітничий клас, державно-монополістичний капіталізм, зовнішню політику та інші важливі проблеми всесвітньої історії. З другої половиші 70-х років в історіографії США різко посилилась консервативна тенденція, яка випукло проявила себе у 80-ті роки. Представники цього напряму вимагали "переписувати" історію США, керуючись концепцією "консервативної консолідації" американської нації. З 90-х років передові рубежі в американській історіографії, в т.ч. й серед так званих "нових" історій, зайняли представники консервативного і ліберального напрямів. В 70-ті роки консервативні інтерпретатори ранньої американської історії були потиснуті ліберальними істориками (Р.Морріс "Семеро, що сформували нашу долю", 1973 р.; Г.Коммаджер "Імперія розуму: Як Європа створила Просвітництво, а Америка втілила його в життя", 1977 р. та інші), які всіляко звеличували демократичні нововведення революції XVIII ст. і саму цю революцію. На відміну від істориків консерваторів, які стверджували, що "імперія розуму" запанувала у Північній Америці одвічно, ліберальні історики її формування відносять на рахунок війни за незалежність. З кінця 60-х років у вивченні проблем ранньої американської історії вагомо зазвучав голос радикально-демократичного напряму. Історики радикали (Г.Неш, М.Мерріл, М.Редікер та ін.) приділяли посилену увагу дослідженню колоніальних "низів". Історики США продовжують ретельно досліджувати внутрішнії і політику своєї країни, особливо тему буржуазного реформізму та державно-монополістичного капіталізму. Тривалий час її наукова розроби;і була своєрідною вотчиною ліберальних істориків (Р.Хофстедтер "Ера реформ", 1955 р.; А.Шлезінгер-молодший "Ера Рузвельта", Зтт., 1957-1960 рр., "Тисяча.днів", 1963 р.; С.Брандес "Американський благополучний капіталізм. Сьогодні в рамках ліберального напряму існує як би два покоління істориків — старше і молодше, які різняться в оцінках етапів реформіз¬му в США. Старше покоління найбільш важливим етапом реформізму визнає "новий курс", який оцінюється як "революція" (К.Деглер), "соціал-демократичний етап" (Р.Хофстедтер), "новий лад" (А.Шлезіп гер-молодший) або "революція, що зупинилася на півдорозі" (У.Лек-тенберг). Історики молодшого покоління (В.Траттнер, І.Паттерсои, М.Лефф та ін.) підкреслюють досягнення реформізму в 60-70-ті роки і доводять, що цей реформізм істотно розвив соціально-економічне законодавство "нового курсу". Характерною рисою ліберальної історіографії США є те, що вона вважає реформи рушійною силою історії. З консервативними і ліберальними оцінками реформізму і держав-но-монополістичного капіталізму різко контрастує концепція радика-льно-демократичних істориків (П.Конкін "Новий курс", 1967 р.; С.Ленз "Військово-промисловий комплекс", 1970 р.; П.Койстінен "Вій-ськово-промисловий комплекс: історичні перспективи", 1980 р.; Дж.Леміш "Якщо не розглядати історію США в рожевому кольорі", 1992 р. та ін.). Вони критикують твердження про надкласовий характер державно-монополістичного регулювання і буржуазного реформізму, підпорядкованості їх інтересам "загального добробуту". Посилення ролі і місця США у сучасному світі зумовили підви-щений інтерес американської історіографії до проблем зовнішньої політики і міжнародних відносин. Істориків, які розробляють дані проблеми можна розділити на "ідеалістів" (Д.Перкінс, С.Бімс, Дж.Спе нье та ін.) і "реалістів" (Г.Моргентау, Дж.Кеннак та ін.). Якщо "ідеалісти" акцентували увагу на правові і моральні цінності, демократичні гуманні ідеали у-зовнішній політиці США, то "реалісти" дотримувались передусім теорії "балансу сил" і "національних інтересів". Також вивчаються питання холодної війни, другої світової війни, проблема лідерства Замислюються американські історики й над подіями 1989 р. у Схід ній та Південно-Східній Європі. З кінця 60-х років в американській історіографії зовнішньої політики, в т.ч. і Другої світової війни, сформувався "критичний напрям", зв'язаний з діяльністю т.зв. "нових лівих". Фундатор цього напряму У.Уїльямс у своїй ґрунтовній праці "Генезис сучасної американської імперії" (1969 р.) всі значні події суспільно-політичного життя США, в т.ч. і участь у Другій світовій війні, пояснює прагненням до розширення зовнішніх ринків, до створення імперії. Немарксистська історіографія має певні здобутки в розробці багатьох сюжетів часів античності (М.Хеммонд "Місто в стародавньому світі", 1972 р.), середньовіччя (О.Пріцак "Походження Русі", 1981 р.; Д.Уілфорд "Відкриття Колумба", 1991 р.) Російсько-українські відносини в новітню добу досліджує Ф.Марк ("Держава, нація та національна свідомість: російсько-українські відносини в першій половині XX ст.",1998 р.)Американські науковці опублікували також ряд праць з історіографії. Зокрема, у 1980 р. світ побачила колективна праця "Минуле перед нами. Компоративна історіографія в Сполучених Штатах". Що стосується марксистського напряму в історіографії США після 1945 р., то наголосимо, що його репрезентує відносно незначна група істориків. Серед них виділяється У. Фостер, перу якого належать книги "Нарис політичної історії Америки" (1951 р.), "Історія Комуністичної партії США" (1952 р.). У вивченні історії американського робітничого руху проявив себе Ф.Фонер. Його праця "Історія робітничого руху в США" (4 тт., 1949-1969 рр.) з позицій марксистської методології розкриває історію американського пролетаріату від XVII ст. і до Першої світової війни.

25. Здобутки гуманістичної історіографії у Франції та Англії. Основоположниками гуманізму слід вважати італійців Петрарку та Дж. Боккаччо (межа XIV — XV ст.). У Франції та Англії першими історіографами-гуманістами були італійці. Французи познайомилися з Італією, з скарбами її мистецтва під час італійських походів. У Франції італійським історикам-гуманістам довелося зустрітися з уже сформованими місцевими історіографічними традиціями, з якими їм довелося рахуватися. Ці національні традиції були перш за все пов’язані з “Великими хроніками Франції”, офіційними хроніками, що були складені при Людовіку ХІ і заново перероблені при Людовіку ХІІ. В цих хроніках наводилася офіційна точка зору, у них схвалювалась діяльність французьких королів. Сильний вплив на французьку історіографію цього періоду мав Філіпп де Коммін (1447-1511), який був на службі при дворі бургундського герцога Карла Сміливого та французького короля Людовіка ХІ. Він залишив нам мемуари “Хроніка та історія, яка містить події, що відбулися в часи правління короля Людовіка ХІ і Карла VIII за період від 1464 до 1498 рр.”, які були опубліковані вже після його смерті в 1524 р. Написані вони на французькій мові. З гуманістичних історичних праць у Франції слід відзначити твір Жака-Огюста де Ту (1533-1617), який називався “історія мого часу”. Хронологічно робота охоплює проміжок часу з 1546 по 1607 рр., а писалася з 1593 р. до самої смерті автора. Праця написана під значним впливом релігійних війн у Франції. Головна мета — намагання примирити гугенотів з католицькою церквою через законодавчі акти, а не шляхом насилля. У Франції значним істориком-гуманістом також був Жан Боден (1530-1596), перу якого належить робота “Метод для легкого засвоєння історії”. Він стверджував, що історія — окрема наука, що має власний метод, більш складний, ніж в інших наук. В Англії початок гуманістичної історіографії також пов’язаний із запрошенням італійця. Саме Полідор Вергілій (1470-1555) став засновником гуманістичної історіографії в Англії. В 1507 р. Генріх VII доручив йому написати історію Англії. Його праця “Історія Англії в 27 книгах” (1555) розпочиналася з найдавніших часів і доводилася до 1538 р. Подібно Бьондо, він намагався по можливості при написанні використовувати найдавніші джерела. Вільям Кемден (1551-1623), який був пов’язаний з двором Єлизавети та Якова І, написав “Літопис історії Англії та Ірландії за правління Єлизавети”, повністю опублікований в 1615-1625 рр. Кемден — сухий збирач матеріалів. Він зробив спробу встановити зв’язок між політичною та церковною історіями. Френсіс Бекон (1561-1626) був послідовником Макіавеллі та Гвіччардіні. Для нього ті чи інші історичні матеріали є приводом для узагальнення політичного характеру. Він задумав написати велику історію епохи Тюдорів, але встиг написати тільки першу частину цієї праці — історію Генріха VII, яка була видана на англійській мові в 1622 р. Бекон в цій книзі виступає ідеологом абсолютизму. Історик розглядає питання дипломатії, законодавства і частково економіку.

26. Концептуальне бачення історії М. Блока і Л. Феврля. Концентрований вигляд методологічні погляди французьких вчених знайшли у праці Марка Блока (1886-1944) “Апологія історії або ремесло історика” (1946), збірнику полемічних творів Люсьєна Февра (1878-1956) “Бої за історію” (1953). Обидва історики, які мали за собою ґрунтовні історичні дослідження з конкретних проблем минулого Франції та Європи, дотримувалися думки про недостатність позитивістського підходу до вивчення минулого, а також неокантіантського свідомісного трактування минулого. Тому вони поставили перед собою завдання створити “історичну теорію”, яку пізніше вони назвали “доктриною “Анналів”. Блок прагнув використати пізнавальні здобутки різних методологічних концепцій соціологічного спрямування — соціології Дюркгейма, теорії синтезу Берра, історичної соціології Маркса, економічної соціології Ф.Сіміана, антропології М.Мосса, географічної школи П.Відаля де Ла Блаша. На думку Блока дослідження історії полягає у вивченні усіх сторін життя людей минулого, яке відбите у різноманітних пам’ятках — текстах, виробах, переказах, свідченнях тощо. Воно повинно включати усі сфери життєдіяльності людини, а не обмежуватися тільки традиційними (політика, економіка, культура). Для опрацювання масових фактів необхідно залучати методи інших наук, математики. З їхньою допомогою можна встановити причинно-наслідкові зв’язки між явищами, визначити “ритм” суспільного розвитку.

Особливість історичної творчості Люсьєна Февра випливала з тематики його конкретно-історичних досліджень, яка торкалася, насамперед, свідомісних явищ (“Доля: Мартін Лютер”, 1928, “Проблема невірування у ХУІ ст.: релігія Рабле”, 1942 та ін.). У них він зосередив увагу на вивченні світосприймання людей кожної конкретної історичної епохи, яке відрізнялося від сучасного йому. Февр, на відміну від Блока, звертається до духовного життя, психології, прослідковує його залежність від соціальних умов, суспільних структур. Февр докладно розробляє проблему ментальності.

27. Позитивістська історіографія у Великобританії і США. Англія. В другій половині XIX ст. англійська історіографія розвивалася досить успішно, багато в чому цьому сприяло поступова професіоналізація історичних досліджень. Прогрес науки виразивсся в публікації історичних матеріалів. У 1857 р. почалося видання серії архівних документів, хронік середньовіччя, стали виходити реєстри державних документів за період з 1547 р. У 1859 р.. Архівне управління зайнялося виявленням документів і мате-риалов, що зберігаються в приватних коллек-циях, розкиданих по країні.

У 1886 р. почав виходити журнал "Англійський історичний огляд".У 1868 р. виникло Історичне товариство, що отримало незабаром статус Королівського товарства. Велику роль у формуванні нового наукового розуміння історії зіграв Генрі Томас Бокль (1821-1862), автор роботи "Історія цивілізації в Англії" (1857-1861). Цю роботу він задумав як введення до 15-томної "Історії світової цивілізації". Бокль припускав показати повну і зв'язну історію світової цивілізації через исто-рию окремих народів, представити увесь розвиток людства як єдиний процес. Дослідження минулого людства можливе засобами, розробленими науками про природу. Основним з них був експеримент, а його еквівалент у вивченні історії бачив у виробленні еталону, що додається потім до історії різних країн. Таким еталоном для нього стала історія Англії, на її прикладі він хотів довести існування загальних закономірностей і для інших країн. Бокль виходив з переконання, що суспільство у своєму розвиту підкоряється певним законам, і сподівався, відкривши їх, зробити історію точною наукою, вважав найважливішим законом громадського розвитку прогрес, що ототожнюється їм з накопиченням знань.Також діяла економічна історична школа. Торолд Роджерс (1825-1890) був автором "Історії сільського господарства і цін в Англії в 1259-1793 рр." (8 т., 1866-1902). Зіставляючи коливання цін на продукти харчування і рух заробітної плати, він прагнув виявити, як змінювався матеріальний рівень життя трудящих. Проте по своїх поглядах на історичний процес Роджерс залишався ідеалістом. Головною рушійною силою розвитку суспільства він вважав прогрес общественной думки і тиск громадської думки. Іншим предствником економічної школи був Уільям Кенінгем (1849 - 1919) «Історія англійської промисловості і торгівлі в середні віки», «Історія англійської промисловості в новітній час»Герберт Спенсер (1820 – 1903 ) «Основні початки», «Соціальна статистика», «Соціологічні дослідження», «Дані етики», «Справедливість» Річард Грін (1837 - 1883) «Коротка історія англійського народу» 1874, 4 томи С. Гардінер (1829 - 1902) «Історія англійської революції до 1656 р»

Дж. Тревельян (1838-1890) «Історія американської революції», "Англійська революція, 1688 - 1698", "Гарібальді і створення Італії". Дотримувався ліберальних принципів.,читав лекції в Кембриджі, в 1925 р обраний членом Британської Академії, в 1950 — Королівського товариства. Арнольд Тойнбі (1852 -1893) «Пізнання історії», «Промислова революція в англії в 18 ст.» Джон Гобс (1858- 1940) «Імперіалізм», «Проблеми бідності», «Економіка розподілу», «Еволюція сучасного капіталізму». США. Американська історична наука в цілому до початку 1880-х рр. помітно відставала від європейської. Вона не мала ні давніх дослідницьких традицій, ні досить кваліфікованих викладачів. У 1884 р. створено "Американську історичну асоціацію", а з 1895 р. нею став публікуватися перший в США загальноісторичний журнал "Американський історичний огляд". Важливою передумовою появи узагальнюючих праць по національній історії була розробка історії окремих районів, що мали в умовах США істотні особливості. Активну діяльність по збиранню матеріалів, що відносяться до історії Західного побере-жья Північної Америки, розвернув разом зі своїми помічниками Х'юбертом Бэнкрофт. У 1874-1876 рр. була опублікована його 5-томна праця про місцеве населення Західного узбережжя Північної Америки, а пізніше з'явилася 34-томна історія тихоокеанських штатів. Центром нового напряму став університет Джонса Гопкинса в Балтіморі, а його енергійним пропагандистом - Герберт Бакстер Адамс (1850-1901). У роботах "Саксонська десятина в Америці", "Німецьке походження міст Нової Англії" і інших Г. Б. Адамс зіставляв політичні організації і земельні стосунки в ранніх колоніальних поселеннях Нової Англії і у германців, описаних Тацитом. Особливою популярністю користувалися роботи Джона Фиске (1842-1901). Він стверджував, що американська історія почалася не з Декларації незалежності - у своїх витоках сходить до тих днів, коли Арміній в лісах Північної Німеччини розбив легіони Римської імперії".Серйозніше підходили до англосакської проблеми професор Гарвардського університету (з початку 1870-х років) Генрі Адамс (1838-1918). Робота Чарльза Бирда "Тевтонське походження показного правління" (1913) стала останнім ударом по "тевтонській" теорії. Дж. Скулер (1839 - 1920) «Історія США» у 6 т.Генрі Адамс (1838 - 1918) «Історія США в період адміністрації Джефферсона і Медісона » 9., «Германське походження міст нової Англії», «Германська історія Нової Англії» Дж. Фіске (1842 - 1901) «Походження Нової Англії» Чарльз Бірд (1874 - 1948) «Промислова революція», «Розвиток новітньої історії Європи», «Сучасна америк. історія», «Економічне пояснення Конституції США», критикував теорію межі Тернера. Ф. Тернер (1861 - 1932) «Про значення межі в амер. історії», запровадив теорію межі, теорію секцій.

28. Ф. Бродель та його історична теорія. 1948 р. вийшла друком докторська дисертація Броделя “Середземне море і світ Середземномор’я у епоху Філіпа ІІ”, над якою автор працював 15 років. Поряд з конкретним аналізом у книзі знайшли висвітлення й теоретичні питання. При побудові загального підходу до історії і суспільства Бродель спирався на досягнення багатьох сучасних наук, але, в першу чергу, соціології, антропології, географії, психології. Французькому вченому властиве холістичне розуміння суспільно-історичного розвитку. На відміну від соціологів, цю цілісність він бачить не у соціальній спільності, а у людині. Людина є центром і змістом всього історичного і соціального розвитку. Вона є творцем і продуктом дійсності, в якій живе. Остання представляє собою соціальну систему, в межах якої складаються економічні, політичні, культурні, релігійні та інші стосунки між людьми, що характеризуються різними рівнями (регіональними, державними, етнічними, груповими тощо). Така система є “глобальною”, тобто її слід розглядати лише комплексно, оскільки людина є “невільником” природно-соціального оточення — клімату, природи, устрою, традицій, культури і обмежена у своїй діяльності обставинами свого життя, “глобальною” системою. Розвиток і зміни цієї “глобальної” системи, яку Бродель називає “цивілізацією”, відбуваються повільно і автодинамічно, але не телеологічно! Система змінюється внаслідок матеріально-духовної діяльності людей, яка здійснюється на свідомих засадах “можливого-неможливого”, що детерміновані станом даної “глобальної” системи. Стан системи визначається різними (а не одним чи двома) чинниками, серед яких географічні, біологічні, економічні, технологічні, ментальні. З метою виявлення динаміки історичного розвитку Бродель створив спеціальну теорію “історичного часу”. Вирізняв “час великої тривалості”, в якому розгортається історія цивілізацій, стосунки людей з природним середовищем - зміни тут малопомітні і тривалі. “Час середньої тривалості” властивий для економічних циклів, а “час короткої тривалості” — політичних подій. Змінність суспільної системи піддається описові з допомогою відповідних закономірностей - соціологічних, політологічних та інших, які мають ймовірнісний, статистичний характер (і тому до них можна застосовувати математичні методи). “Глобальне суспільство” у Броделя і є “цивілізацією”, вінцем його історичної теорії. Цивілізація є слоїстою, багатоступеневою, ешелонованою вглиб структурою, яка є, водночас, опорою і перешкодою історичного руху. Найбільш тривкі елементи структури цивілізації — культурні (мова, релігія, техніка, спосіб харчування і т. д.). Зміни цивілізаційного плану, як зазначалося вище, є дуже повільними і викликаються “розривом” у структурі (християнство, застосування парової машини тощо) Застосування методології “глобальної історії” виявилося не простим явищем, дуже працехлонним та обтяжливим з фактологічної точки зору. Бродель дав декілька зразків такої історії. Серед них окреме місце посіла 3-томна “Матеріальна цивілізація і капіталізм”. Тим самим, Бродель підкреслює не стільки економічний (“капіталізм”), скільки більш широкий суспільний (“цивілізаційний”) принцип бачення соціуму, в якому суспільна свідомість посідає рівнозначне, а часом й провідне значення стосовно господарства.

32.Історіографія США з 1918-1945 рр. Зазначимо, що в історичній думці США 1918-1945 рр. можна виділити такі основні напрями: консервативний, ліберальний, радикально-демократичний і марксистський. Історики цих напрямів по-різному відгукнулись на «виклик» часу.«новий курс» Ф. Рузвельта, обумовили підвищену зацікавленість амери­канських істориків, передусім ліберально-реформістської орієнтації, економічною проблематикою. Сформувалась плеяда так званих істориків-економістів (Ч. Бірд, А. Шлезінгер-старший, Д. Джеймсон та ін.), які досить плідно розробляли різноманітні соціально-економічні сюжети американської історії. Не визнавали поділу суспільства на класи. Ці історики стверджували, що рушійною силою історичного процесу є зіткнення «групових економічних інтересів».

Серед істориків-економістів особливо помітним був Чарльз Бірд (1874-1948) — автор чисельних робіт, підруч­ників для шкіл та вузів. Історична концепція Бірда най­більш рельєфно відбита у його праці «Піднесення американської циві­лізації» (1927 р.). Сутність цієї концепції така: в історії США протягом ХVІІІ-ХХ ст. йшла боротьба аграрних промислових інтересів, і внаслідок «великого суперництва» переміг демократичний принцип «політичної рівності». США, на його думку, стали ідеальною демо­кратичною країною.

Роль великих торгівців в період війни за незалежність північно­американських колоній детально досліджував професор Гарвардського університету А. М. Шлезінгер-старший. У праці «Колоніальні торгівці і Американська революція» (1918 р.) він відкинув однобічне пояснення причин війни за незалежність як боротьбу за політичні права і прин­ципи справедливості й зробив висновок, що політика англійського уря­ду в північноамериканських колоніях після 1763 р. наблизила революційний вибух.

В дослідженні Д. Джеймсона «Американська революція як соціальний рух» (1926 р.) стверджується, що в ході революції відбу­валися соціальні зрушення — перерозподіл землі, полегшення доступу на західні землі, і що революція дала поштовх розвитку промисловості і торгівлі. Джеймсон вперше в немарксистській історіографії розглянув питання про соціальну природу торі та вігів (патріотів).

Проміжне місце між ліберальною, радикально-демократичною і марксистською течіями займали історики, які дістали назву соціальних критиків (В. Л. Паррінгтон, Л. Корі, Ф. Аллен, Л. Стеффенс та ін.). Їхня активність була досить помітною у 20-30-ті роки, коли у США загост­рились соціальні протиріччя. Головною постаттю серед цих істориків був В. Л. Паррінгтон (1871-1929). У своїй ґрунтовній праці «Основні течії американської думки» (1927-1929 рр.) Паррінгтон дослідив роз­виток американської суспільної думки (літератури, філософії, історії, економіки, юриспруденції і т.п.) з часу створення на материку перших англійських колоній і до 20-х років XX ст. бунтарські настрої випукло відбив у своїх дослідженнях М. Джосефсон («Барони розбійники», 1930 р.; «Політикани», 1931 р.). У 1928-1935 рр. в США вийшла низка робіт Л. Дженкса, Дж. Ріппі, Ч. Кепнера та інших в серії «Дослідження з питання про американ­ський імперіалізм». У цій серії з позиції концепцій «соціальних кри­тиків» і «розгрібателей бруду» засуджувалась політика США в країнах Латинської Америки.

Дж. Коммонсом (1862-1945) було опубліковано два початкових, а у 1935 р. — два заключних томи колективної праці «Історія робіт­ничого руху в США». «Школа Коммонса», яку ще називають «Вісконсінською школою» (входили такі історики, як З. Перльман, Е. Брандейс, Ф. Тафт та ін.), в основу свого дослідження (доводять до 1932 р.) пок­лала ідею про можливість гармонійного поєднання інтересів капіта­лістів і робітників. На думку Коммонса і його однодумців, організований робітничий рух в особі тред-юніонів виник не у зв’язку з посиленням визиску з боку капіталу, а через загострення конкурентної боротьби між кваліфікованими (з відносно високою зар­платою) і некваліфікованими (з числа емігрантів) робітниками. Основ­ний акцент робиться тільки на історію тред-юніонівського руху, всіляко вихваляється позиція американської федерації праці на чолі з С. Гомперсом.

розвиток негритянської історіографії, до радикально-демократичної течії. Видатним представником цієї історіографії був К. Вудсон (1875-1950). Він очолював Асоціацію по вивченню життя та історії негрів (виникла у 1915 р.) і редагував (з 1915 р.) «Журнал негритянської історії». В працях «Історія негритян­ської церкви» (1921 р.), «Негри в нашій історії» (1922 р.) Вудсон зма­лював яскраву картину боротьби негритянського народу за свободу, показав самобутність їхньої культури. Щоправда, Вудсон, як і інші негритянські історики (Б. Броулі, Ч. Уеслі), дотримувався думки, що тільки освіта може змінити становище негрів.

Представником лівого крила негритянської історіографії був У. Дюбуа (1868-1963), який у монографії «Чорна реконструкція» (1935 р.) змалював чимало нових аспектів з історії громадянської війни, зокрема детально показав боротьбу негрів-вояків і негрів-робітників в армії Пів­ночі. Аналізуючи рух негритянського народу в роки реконструкції Півдня, Дюбуа спростовує твердження правих істориків про те, що реконструкція — це «смута» і «час чорного терору». Загострення соціальних протиріч в США, особливо в період економічної кризи 1929-1933 рр., та «нового курсу» Ф.Рузвельта, озна­менувалося активізацією істориків консервативного напряму. Так, наприклад, Ч. Ендрюс в дослідженні «Колоніальний період амери­канської історії» (4 тт., 1934-1938 рр.) і Е. Чаннінг в «Історії Сполучених Штатів (6 тт., 1905-1925 рр.) розглядали англійські колонії в Америці як частину організму Британської імперії, а у війні за незалежність 1775-1783 рр. бачили лише епізод розвитку англійської колоніальної системи.

Плідно розробляв проблему громадянської війни 1861-1865 рр. і рабства історик-консерватор У. Філліпс («Рабство негрів у США», 1918 р., «Життя і праця на старому Півдні»,1929 р. та ін.). Він одним з перших ввів до наукового обігу документи, які стосувалися плантацій (фінансові звіти, інструкції тощо). Однак головна ідея його праць — це економічна і соціальна необхідність рабства. Філліпс намагався довести, що рабство було найбільш гуманним способом поєднання праці і капіталу. А оскільки раби становили дорогу власність плантаторів, останні бережливо і патріархально» поводились з ними. Такі історики-консерватори, як Дж. Ренделл («Громадянська війна і реконструкція», 1937 р.), Е. Крейвен («Походження громадянської війни», 1942 р.) та інші критикували ліберальну концепцію грома­дянської війни. Вони заперечували її неминучість, оголошували цю війну марною, справою «покоління, яке помилялося». вважається Д. Перкінс. Його праці «Доктрина Монро (1823-1826)» (3 тт., 1927-1938 рр.), «Руки геть! Історія доктрини Монро (1941 р.) виділяються великим фактичним матеріалом (архі­ви Лондона, Парижу, Берліна, Мадріда). Однак автор заперечує агре­сивну суть цієї доктрини. Історик С. Беміс («Латиноамериканська політика Сполучених Штатів», 1943 р.) виправдовує політику США в Латинській Америці

Особлива увага приділялась іспано-американській війні 1898 р., доктрині «відкритих дверей» (або доктрини Дж. Хея) та Першій світовій війні. Так, Дж. Претт у праці «Експансіоністи 1898 р.» (1936 р.) проводив думку про те, що США прагнули до визволення Куби і Філіппін і вступили у війну з Іспанією тільки під тиском суспільної думки американців.

33. Просвітительська історіографія у Франції.

У цей час у Франції розгорнулася полеміка навколо питання походження французької нації та держави. У першій третині XVIIІ ст. граф Анрі де Буленвільє у праці “Історія давнього уряду у Франції” висловив думку, що французьке суспільство виникло внаслідок германського завоювання Галлії. Але його критикував секретар Французької Академії аббат Дюбо, який стверджував, що факту завоювання не було, а відбулася асиміляція франків, внаслідок чого сформувалася французька нація.

Для французької просвітницької історіографії є характерними наступні риси:

• суспільно-політична загостреність творчої діяльності просвітників;

• посилення уваги до античної історії, в якій просвітники знаходили ідеали нового ладу;

• негативне ставлення до Середньовіччя, коли процвітало неуцтво та варварство. Ш. Монтеск’є казав: “Хіба це предмет — середні віки, над яким треба думати?”

Старше покоління просвітників Франції представляє Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755). Він був президентом парламенту м. Бордо, а тому постійно мав справу з питаннями політики. У праці “Про дух законів” (1748) Монтеск’є порівняв системи правління, починаючи з часів стародавнього Риму. Всі ці системи, на його думку, змінювалися в залежності від природно-кліматичних умов, традицій та звичаїв націй Запропонований Монтеск’є метод був новий і закликав мислителів до соціологізму. До речі, саме Монтеск’є належить ідея про поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. При написанні праць мислитель використовував порівняльний метод.

Одне з провідних місць у французькій просвітницькій історіографії займає Ф. Вольтер (1694-1778), який займався історією професійно. Його перу належать такі праці: “Історія Карла ХІІ” (1731), “Вік Людовіка XIV” (1751), “Огляд віку Людовіка XIV” (1755-1763), “Дослід про права та дух народів і про головні історичні події” (1756-1769). Основні світоглядні позиції Вольтера зводилися до наступного:

• Поєднання історії з просвітницькою філософією. Завдання історика це не просто збір фактів, а написання історії людей, їх звичаїв та інститутів. Історія мала виявляти найголовніші прояви людського розуму.

• Висунув нове розуміння предмету та завдань історії: прагнув написати історію людей.

• Розширив географічний ареал світової історії, включивши у нього Азію та Африку. Всесвітня історія Вольтера — це історія всього людства. Він намагався на доступному йому матеріалі відтворити історію Китаю, Індії, Японії, арабських народів, народів Африки та Америки. При цьому історик критично ставився до джерел.

Вольтер був одним з перших провісників теорії історичного прогресу, який, на його думку, розгортається не лінійно, а через вибіркові періоди. Прогрес увлявся йому як вдосконалення розумових здібностей. Щодо форми правління, то Вольтер віддавав перевагу освіченій монархії.

До вольтерівського розуміння історії наблизився Ж. Тюрго (1727-1781), який вважається одним з творців буржуазної теорії прогресу. Його докладний виклад було зроблено в 1750 р. в невеликій праці “Послідовні успіхи людського розуму” та в двох чернетках “Роздуми про всесвітню історію” (незавершені). Він першим запровадив поняття “всесвітня історія”, включаючи в його зміст всі країни та континенти світу. Ж. Тюрго висунув ідею закономірного та поступового розвитку людства, його руху від нищих до вищих форм (лінійний прогрес). Він стверджував, що зміни в умовах матеріального життя є визначальним фактором прогресу.

З 50-х рр. XVIII ст. помітну роль почали відігравати філософи-матеріалісти:

• вони поширювали на вивчення суспільства принципи природно-наукового матеріалізму;

• судили про людину як про фізичну істоту;

• не розуміли суспільної сутності людини, її матеріальних інтересів;

• вирішальну роль в розвитку суспільства відводили свідомості (“думки правлять світом”).

Гельвецій (1715-1771) у роботах “Про людину”, “Про розум” стверджував, що основою діяльності людей є їхнє прагнення до біологічного існування та самозбереження. Інший мислитель цього періоду — Гольбах (1723-1789) також підтримував думки Гельвеція. У своїй праці “Система природи” він засуджував феодалізм, дворянські привілеї та абсолютизм, як один з найгірших видів тиранії.

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) належав до демократичного крила французького Просвітництва. Він не займався спеціально історією. Його перу належать такі праці: “Міркування про походження та причини нерівності між людьми”, “Суспільний договір” та інші. Руссо писав, що “Залізо та хліб цивілізували людей, але вони і загубили людський рід, бо серед породжених ними суспільних змін виникає найбільше зло — приватна власність, і на веселих нивах, що зайняли первинні території лісів, відійшли разом з врожаями рабство і бідність”.

Під впливом Руссо перебував Г. Маблі (1709-1785), який професійно займався історією, вивчав джерела та писав праці. Маблі був людиною принципового та незалежного характеру (відмовився від кріслі академіка, щоб не вихваляти Рішельє), суворий мораліст. Він засуджував приватну власність, вбачав в ній джерело суспільних бід. В історію суспільної думки цей вчений увійшов як один з теоретиків утопічного комунізму в дусі французького Просвітництва.

Історичний процес — лінійний, але на відміну від Тюрго, рух його у Маблі (як і в Руссо) є не висхідним, а низхідним. Основні праці: “Про спосіб написання історії” (1775), “Про вивчення історії” (1778). В його концепції присутній сильне моралізуюче начало і прагматичне розуміння призначення історії Маблі багато займався античною історією: “Зауваження про греків” (1743), “Зауваження про римлян” (1751), ідеалізує її. У великій праці “Зауваження з приводу історії Франції” (1765-1788) Маблі розглянув історію Франції від варварського завоювання до царювання Людовіка XIV. Слідом за Монтеск’є історик розвивав германську концепцію, але він створив своєрідний її демократичний варіант: напавши на Галлію, франки принесли з собою суспільний лад, що відзначався свободою та народовладдям; вони звільнили населення Галлії від римського деспотизму і створили з ним єдиний народ. Праці Маблі були написані на солідній джерельній базі — третину тексту становлять цитати з джерел.

Ж. Кондорсе (1743-1794). Він належав до молодшого покоління енциклопедистів і був серед них одним з небагатьох, хто аж до 1793 р. активно брав участь у революційному русі, був членом Конвенту. Близький до жирондистів, твір — “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму”. Кондорсе стверджував, що вся історія — це поступальний рух до більш розумного. Головним критерієм прогресу для історика були розвиток розуму, наукового пізнання світу, успіхи в досягненні свободи. Періодизація історія за Маблі включає 9 періодів.

34. Німецька історіографія в 1918-1945 рр.

В німецькій історіографії цього періоду основними напрямами були такі: консер­вативний, ліберальний, соціал-демократичний і марксистський. Розглянемо їх детальніше. Консервативний напрям. В теоретико-методологічному відношенні історики цього напряму були на позиціях історизму, соціального дарвінізму і расизму. їхні позиції були досить міцними в університетській та академічній науці. Так, скажімо, президентами історичної комісії при Баварській академії наук були такі історики-консерватори, як М. Ріттер, Е. Маркс і Р. Србік.

Еріх Бранденбург. В 1922 р. побачила світ його 2-томна праця «Заснування імперії», у якій показано розгортання політичних подій у німецьких землях в 1848-1871 рр., з’ясовано розстановку політичних сил, а також стратегію і тактику фракцій панівних кіл, розкрито процес створення політичного союзу юнкерства і буржуазії. В 1924 р. з’явилась робота Бранденбурга «Від Бісмарка до світової війни», у якій, на основі документів Міністерства закордонних справ показана німецька політика у передвоєнне десятиліття. Відомим німецьким консервативним істориком був Г. Ріттер (1888-1967). У працях «Ставлення Бісмарка до Англії і політика «нового курсу» (1924 р.), «Легенда про відкинуту англійську дружбу в 1890-1901 рр.» (1929 р.) він наголосив, що між Англією і Німеччиною існувало корінне протиріччя, пов’язане з ідеологічними і геополітичними факторами. Ворожість до традицій західноєвропейського лібералізму відбита у книзі Ріттера «Лютер — образ і символ» (1925 р.). Автор особливо наголошує на відмінностях між, як він вважає, одвічно консервативним духом панівних кіл Німеччини і ліберальними методами, до яких нерідко вдавалась влада інших країн Заходу. став на бік фашистів. Він написав книгу «Держава сили і утопія», яка настільки сподобалась нацистам, що до 1943 р. витримала чотири видання. У цій книзі Ріттер обґрунтовував агресивність Німеччини, посилаючись на принципи геополітики. Консерватор А. Вааль (1871-1957) у праці «Німецька історія від заснування імперії до початку світової війни» всіляко ідеалізує Бісмарка і розглядає імперію в роки його канцлерства як «кульмінаційний пункт історії людства».Звернув на себе увагу й консервативний історик І. Галлер. У 1922 р. він опублікував історико-політичний нарис «Ера Бюлова», у якому критикував Німеччину за відмову від б-би за гегемонію на сході Європи.

К. Хампе (1869-1936) у праці «Рух на Схід. Колонізаторський подвиг німецького народу в середні віки» (1921 р.) писав «про повільно і просто діючих масових процесах, про які рідко згадують літописці, про продуктивність праці цілого народу». Але під прикриттям цього він розгорнув широкий наступ на історичне минуле слов’янських народів. Консерватори-пангерманці Г. фон Белов (1858-1927), Д. Шефер (1845-1929) та інші їм подібні обстоювали тезу про «удар кинджалом В спину». Згідно неї, «непереможна на полі бою» німецька армія все-таки змушена була скласти зброю тільки із-за революційних подій в країні. Представники фашистської історіографії А. Розенберг, В. Франк, К. фон Мюллер, А. Аубін та ін. писали свої «твори» в дусі нацистської расової теорії, захищали встановлений гітлерівцями «новий порядок» в Європі, вихваляли дії «вольових осіб» (Бісмарка, Гітлера), історично «обґрунтовували» претензії Німеччини на світове панування.

Ліберальний напрям. Відомим ліберальним істориком був Файт Валентін (1885-1947). Листопадова революція дала йому можливість працювати в Державному архіві і викладати у Вищій торговій школі в Берліні. Основна його праця — «Історія німецької революції 1848-1849 рр.» (2 тт., 1930-1931 рр). Використавши велику кількість джерел і літератури, Валентін відтворив багатогранну картину перебігу революційних подій в окремих німецьких державах. Ліберал І. Цікурш (1876-1945) у 3-томній роботі «Політична історія нової німецької кайзерівської держа­ви» критикував Бісмарка за його зовнішню політику. Е. Кер (1902-1933) в 1930 р. опублікував монографію «Будівництво бойового флоту і партійна політика в 1894-1901 рр.», яка, за його словами, стала «першою спробою огляду внутрішньополітичних, соціальних і ідеологічних передумов німецького імперіалізму».

зовнішньої політики займався Г. Хальгартен, «Передвоєнний імперіалізм. Соціологічні основи зовнішньої політики європейських держав до 1914 р.». У ньому показано соціально-економічні коріння зовнішньо­політичних подій, розкрито об’єктивні причини англо-німецьких протиріч. Внесок у розвиток німецької ліберальної іст-фії зробив Ф. Шнабель - автор праць «Вступ в історію новітнього часу 1789-1919 рр.» (1924 р.), «Епоха Наполеона» (1929 р.), «Європа у XVIII ст.» (1931 р.), «Німецька історія XIX ст.» (4 тт., 1929-1937 рр.). Важливою рисою цих досліджень є те, що у них на передній план висунуто такі аспекти національного життя, як історія техніки та історія релігійних вірувань. Історію розбудови Берліна розкрив В. Гегеман у змістовній книзі «Кам’яний Берлін.

Соціал-демократичний напрям. Одним з представників цієї історіографії був Карл Каутський (1854-1938), який після Першої світової війни став найвидатнішим теоретиком реформізму. В 2-томній праці «Матеріалістичний історичний світогляд» (1927 р.) він розглядав суть держави і класів. Положення про державу як результат завоювання захищав й інший знаний соціал-демократичний теоретик і історик Генріх Кунов (1862-1936). У 2-томному творі «Марксистська теорія історії, суспільства і держави» (1920 р.) він детально виклав розвиток домарксової філо­софії історії і держави в стародавньому світі, середніх віках і в новий час. В 1927-1929 рр. була опублікована 2-томна праця соціал-демократичного політичного діяча і історика Ріхарда Ліпінського (1867-1933) «Соціал-демократія з моменту її зародження і до теперішнього часу.» Події викладаються у ній до 1913 р. Концепція автора є центристською. Він розкриває різні течії в соціал-демократичному русі, в т.ч. і марксистську. Констатує, що лассальянців і ейзенахців розді­ляли суперечки з другорядних питань. Активним прибічником реформізму був Пауль Кампфмейер (1864-1945). Серед його значних робіт варто відзначити написану ним спільно з Б.Альтманом монографію «Напередодні закону про соціалістів. Роки кризи уряду і держави» (1928 р.). її політичний пафос — возвеличення Лассаля і лассальянства. Кампфмейеру належать також біографічні нариси про Франца Еберта і Фердінанда Лассаля. В 1930 р. була видана його біографічна праця «Георг фон Фольмар».

Марксистський напрям. Ряд статей на історичні теми вміщувала на своїх сторінках газета «Роте фане» («Червоний прапор») — (центральний орган Комуністичної партії Німеччини (виникла в грудні 1918 р.). На початку 1939 р. Вільгельм Пік опублікував книгу «Двадцять років боротьби КПН за єдність німецького робітничого класу, за хліб, мир, демократію і соціалізм», яка стала першим стислим оглядом історії КПН. В 1943 р. В.Пік на основі цієї праці написав великий твір «До історії КПН». В роки фашистського режиму кілька праць написав Вальтер Ульбріхт («Крах Німеччини в Першій світовій війні і Листопадова революція», «Тези про суть гітлерівського режиму»).

35. Предмет і завдання історіографії нової і новітньої історії країн Європи т Америки. Термін “історіографія” почав розповсюджуватися у XVIII ст. і прийшов в Росію з Німеччини. Історіографія — це спеціальна галузь історичної науки, що вивчає закономірності зародження, становлення і розвитку історичних знань, їх трансформацію у науку, внесок провідних істориків, історичних шкіл, наукових та видавничих центрів у збагачення історичної думки; формування та утворення нових концепцій історичного процесу; аналізує повноту та достовірність того чи іншого періоду всесвітньої історії.

Із низки сучасних значень історіографії найбільш поширеними є два:

• сукупність історичних досліджень присвячених певній темі чи історичному періоду;

• наукова дисципліна, що вивчає історію історичної науки;

Історіографія покликана прослідкувати пружини прогресу чи регресу історичної науки, визначити причини появи і занепаду різних напрямів, течій, шкіл.

Як і вся історична наука історіографія поділяється за наступними принципами:

1. Географічно-просторовим, який є відгалуженням від історіографії всесвітньої історії (історіографія історії країн Європи, історіографія історії країн Північної Америки, історіографія історії України).

2. Хронологічним: вивчення розвитку історичної думки в межах певних історичних періодів (історіографія історії середніх віків, антична історіографія тощо);

3. Структурним (проблемно-тематичним): вивчення окремих проблем всесвітньої історії (історіографія Англійської революції XVII ст., історіографія Першої світової війни, історіографія антитоталітарних революцій 80-х рр. ХХ ст. тощо).

Головними завданнями історіографії, як науки є:

• З’ясування суспільних умов розвитку історичної науки на різних етапах.

• Виявлення специфічних організаційних умов, через які здійснювався вплив на історичну науку пануючої суспільно-політичної системи. Організаційні умови — це наукові установи, історична освіта, можливість публікації кінцевого продукту історика.

• Виявлення того як розвивалися та змінювалися теорії, з позицій яких вивчався історичний процес, а також аналіз теоретико-методологічних принципів історичного пізнання. Методологічні принципи історичного пізнання залежать від світогляду історика і тісно пов’язані з різними галузями суспільно-політичної думки (філософією, політологією, соціологією). Методологія історії розробляє принципи і засоби здобуття знань про минуле, систематизації і тлумачення історичних процесів.

• Аналіз кола і характеру джерел, що використовуються істориком, а також конкретних методик їх дослідження. При цьому розглядається вся сукупність використаних джерел та їх тлумачень, які об’єднують істориків за науковими напрямами та школами.

• Вивчення формування проблематики історичного дослідження. На вибір проблематики історичного дослідження в минулому і сьогодні впливають 2 чинника: наявність джерел та суспільно-політичні умови.

Значення предмету історіографія наступне:

• Вивчення цієї дисципліни розширює кругозір науковця, дозволяє майбутнім фахівцям не лише давати наукову оцінку, а систематизувати знання в єдину картину, єдине ціле, орієнтуватися в тенденціях історичної науки.

• Опанування цього курсу дає змогу з наукових позицій узагальнювати та оцінювати нагромаджену за попередні часи історіографічну спадщину; окреслити напрямки розвитку історичної науки.

• Курс історіографії дає можливість студентам досить раціонально освоїти в ділянці історичної науки історичну спадщину минулого.

• Курс історіографії навчає студентів не переказувати, а аналізувати праці попередників.

Хронологічні рамки курсу Історіографія всесвітньої історії: від зародження історичної думки в стародавніх центрах цивілізацій до сьогодення.

Географічний ареал: країни Європи та Америки.

36.Організаційно-методологічні основи історичної науки США новітньою часу. Зростання в США соціальної значущості ідеологічного і політичного потенціалу історичної науки зумовлювало посилення уваги до неї з боку державних, громадських та приватних інституцій. в 1994 р. конгрес США прийняв, а президент підписав «Національні стандарти історичної освіти і профе­сійного розвитку в США». Цей документ визначає «стандарти» як національної історії США, так і всесвітньої історії. Слід зазначити, що науково-дослідна робота американських істориків координується Ра­дою з досліджень в галузі суспільних наук (створена у 1923 р.), в рам­ках якої з 1942 р. діє Комісія з історіографії.

В США провідну роль в розвитку історичних досліджень і під­готовці істориків відіграють університети (Гарвардський, Вісконсинський, Чиказький, Каліфорнійський та ін.). Науково-дослідна робота в галузі історії проводиться також чисельними інститутами та центрами по вивченню окремих проблем (міжнародних відносин, економіки та ін.). Тільки, скажімо, над розробкою різних сюжетів історії Росії і СРСР у середині 70-х років працювало близько 150 дослідних центрів.

«Організація американських істориків» і «Американська історична асоціація» (в 1974 р. мала близько 18 тис. членів). Серйозна увага приділяється архівній справі. Головним сховищем історичних документів є Національний архів, Бібліотека конгресу у Вашингтоні, біб­ліотеки історичних товариств у штатах.

Якщо в 1945 р. в США виходило 86 історичних журналів, то сьо­годні їх кількість значно зросла. Серед найважливіших з них є такі: «Американський історичний огляд», «Журнал американської історії», «Сучасна історія», «Журнал американської етнічної історії», «Історія робітничого руху», «Журнал негритянської історії» та ін. Після Першої світової війни і до наших днів в теоретико-методологічних основах історичної науки США відбувалися політичні зміни. Зокрема, з 20-х років значного поширення як філософська основа в історіографії набуває концепція прагматизму. Помітна роль в її розроб­ці належить американським філософам Дж. Дьюї («Логіка: теорія до­слідження», 1938 р.) і Дж. Міду («Філософія справжнього», 1935 р.). Одним з найбільш впливових варіантів прагматизму став так званий інструменталізм, творцем якого був Дж. Дьюї.

З 30-х років бере свій початок прагматичний презентизм (називають ще «новий прагматичний релятивізм», «суб’єктивно-релятивістський презентизм»). Його послідовники К. Беккер, Ч. Бірд, К. Рід та ін. розглядають історичну науку не як відображення реального процесу розвитку суспільства, а як вираз ідеологічних відносин сучасності. Основна їхня теза зводиться до того, що кожне покоління пише історію заново. А уявлення кожної людини про минуле нічим принципово не відрізняються від наукової історії, бо історія — це «акт думки», який творить історію відповідно інтересам сучасності. Історія, наголошував Беккер, — це «нестабільне зображення предметів спогадів, перероблене і заново пофарбоване в інтересах тих, хто нею користується».

В 50-ті роки для більшості американських істориків методологічною платформою був оновлений варіант прагматичного презентизму — т. зв. «об’єктивний релятивізм» (історія розглядається як дисципліна ідео­графічна, тобто описова), у 60-70-ті роки — неокантіанство і неопо­зитивізм, з 80-х років — екзистенціоналізм і феноменологія. Зміню­вались світоглядні настанови щодо ідеї прогресу. Зокрема, з боку кон­сервативних істориків наступ на ідею поступального розвитку суспіль­ства вівся по лінії обґрунтування тези про неможливість встановити прогресивність чи регресивність того чи іншого суспільного явища і процесу. У США в 20-30-ті роки стає популярною циклічна теорія розвитку англійського історика А. Тойнбі. Одним із варіантів цієї теорії була концепція американського соціолога Пітіріма Сорокіна про зароджен­ня і занепад «культурних суперсистем». У. Ростоу в 1960 р. у книзі «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест». За У. Ростоу, критерієм со­ціального прогресу є рівень науково-технічного розвитку і споживання товарів. Він поділяє історію суспільного розвитку на 5 стадій (тра­диційне суспільство, стадія підготовки економічного зростання, ривок, рух до зрілості, вік масового споживання), кожна чергова з них відкриває нові, більш широкі можливості виробництва і споживання товарів на душу населення. З кінця 60-х років теорія У. Ростоу стала змінюватись такими концепціями: «постіндустріальне суспільство» (Д. Белл), «постцивілізація» (К. Болдінг), «постмодернізм» (А. Еціоні), «постбуржуазне суспільство» (Дж. Ліхтхайм), «постколективізм» (С. Бір). Їх доповнювали теорія «технотронного суспільства» З. Бжезінського і «прогнози на 2000 рік» Г. Кана. Характерною рисою розвитку американської історичної науки протягом останніх трьох десятиліть (з 60-х рр. XX ст.) є те, що у ній, за словами професора університету Флориди Д. Б. Ратмена, «відбулась свого роду... безкровна наукова революція, яка трансформувала аме­риканську історіографію».

Для того, щоб ми мали більш-менш повну уяву про ці так звані «нові» історії, зупинимось на аналізі «нової соціальної історії», яка є найбільш поширеною в США. Зародилась вона в 60-х роках XX ст. її фундаторами є такі американські історики як: Д. Б. Братмен («Бостон періоду Уінтропа: Портрет пуританського міста і американського пури­танізму», 1965 р.; «Місце в часі. Графство Мідлсекс, Вірджинія. 1650-1750 рр.», 2 тт., 1984 р.; «Американський пуританізм: віра і практика», 1970 р.; «Нова соціальна історія» в США // Новая и новейшая исто­рия. — М., 1990. -№2), Ф. Грівен («Історична демографія і колоніальна Америка: оглядова стаття», 1967 р.), Е. Д. Хобсбаум («Від соціальної історії до історії суспільства», 1971 р.) та ін. До найпомітніших ознак «нової соціальної історії» можна віднести наступні: по-перше, вона не є єдиним цілим напрямом. А. Хенретта щодо «нової соціальної історії.

Навпаки, існуюча різноманітність відбилась в наяв­ності великої кількості фахових журналів: «Історичні методи» — засновано як інформаційний бюлетень в 1967 р.; «Журнал між­дисциплінарної історії» — з 1970 р.; «Журнал історії сім’ї» — з 1972 р.; «Соціально-наукова історія» — з 1976 р. та ін.; нарешті, «нова соціальна історія» не визнає глобальні узагальнення або історичні мегатеорії. Витоками «нової соціальної історії» була реакція на ту історіографію, яка домінувала в 30-50-х роках XX ст. (історія ідеї та кон­сенсусу, про що говорилось раніше). Помітне місце в сучасній американській історіографії займає «психоісторія», яка базується на застосуванні методу психоаналізу в історії. Аналізуючи несвідомі, ірраціональні початки в поведінці людини, представники «психоісторії» (Р. Ліфтон, Е. Ерксон, П. Левенберг та ін.) обґрунтовують висновок про ірраціональність всього історич­ного процесу.

В історіографії США новітнього часу широке розповсюдження здобув комплексний міждисциплінарний підхід — вивчення історичних процесів з позиції економіки, соціології, психології, географії і т. д. Цей підхід дає можливість отримувати нові дані на стику наук і сприяє вдосконаленню техніки історичних досліджень.

З9. Основні напрямки позитивістської історіографії в Італії та Німеччині.

Після створення єдиної італійської держави розпочався значний прогрес в розвитку історичної науки. Зокрема було проведено реформу університетської освіти, створено загальнонаціональну систему державних архівів, засновувалися історичні товариства, започатковано видання історичних часописів.

Провідну роль в італійській академічній історіографії останньої третини ХІХ ст. відігравала філологічна школа (П. Вілларі, Дж. Блазіїс, Дж. Лева та К. Тівароні). Вона сприяла вдосконаленню техніки історичного дослідження, покращила якість публікованих документів. Головним напрямком досліджень була середньовічна історія.

Паскуале Вілларі (1827—1917) захищав позитивний метод в історичній науці, що видно на прикладі історичних нарисів про Савонаролу, Макіавелі та флорентійські комуни. Крім того, це простежується в працях «Про походження і прогрес в філософії історії» (1854) и «Позитивна філософія і історичний метод» (1865).

У «Позитивна філософія» стверджує, що філософія як наука відмовляється від абсолютного знання про людину. Вивчаючи тільки факти, соціальні і моральні закони вона виводить закони людського духу. Її цікавить не абстрактна людина поза часом і простором, а реальна і жива людина, мінлива, завжди обмежена і повна безкінечного прагнення до прогресу.

К Тівароні «Критична історія Рісорджементо» в 9 т.

Рух «Рісорджжементо» розглядався як об'єднання зверху, як королівське завоювання (Ф. Ріккоті, Дж. Сіотто Пінтор, Н. Бьянкі). Зароджується історіографія південного питання (л. Франкетті, С.Сонніно, Дж. Фортунато). А. Оріані (1852- 1909 ) у праці «Політична б-ба в Італії» (3 т., від 467 до 1887) поширював у своїх працях експансіоністські ідеї.