34

Модуль №1

Тема №1. Німецький романтизм

1. Йоганн Християн Фрідріх Гельдерлін (нім. Johann Christian Friedrich Hölderlin; *20 березня 1770 — †7 червня 1843) — видатний німецький поет-романтик.

Ще студентом Тюбінгенського університету Гельдерлін почав писати вірші, у формі та змісті яких помітне наслідування Клопштоку. Фрідріх Шиллер сильно вплинув на молодого Гільдерліна. У студентські роки його однокурсником і найкращим другом був Гегель, з яким у подальшому Гельдерлін кілька років листувався. У 1794—1795 Гельдерлін жив у Єні. У 1794 році відвідував лекції Фіхте в Єнському університеті. Тут, у центрі романтичного руху, він познайомився з представниками нового літературного напрямку; саме тут у Гельдерліна виявилися вперше ознаки іпохондрії. Болісний настрій посилився під впливом безнадійної і пристрасного кохання до матері одного зі своїх учнів, він бачив у ній втілення фантастичного ідеалу жінки, що вже з самих юних років був предметом мрій. Згодом Гельдерлін зобразив її під ім'ям Діотіми у своєму романі «Гіперіон». В 1798 р. Гельдерлін розлучився зі своєю Діотімою, переїжджав з місця на місце і у 1802 р. повернувся на батьківщину з очевидними ознаками божевілля. Найбільший з творів Гельдерліна — роман «Гіперіон», що являє собою ніби сповідь поета. Характерна риса роману — чисто романтичне прагнення пов'язати філософію та поезію так, що межа між ними зовсім зникає: для Гельдерліна влаштовує тільки та наукова система, що пов'язана гармонією з ідеалом прекрасного. Ідеї,що дотичні поглядам Гельдерліна, пізніше розвиваються в філософських системах Шеллінга та Гегеля. У романі цікава й інша сторона: болісна мрійність і надзвичайно розвинене почуття витонченого створили в Гельдерліні відразу до сучасної дійсності; він зображує свій час і своїх співвітчизників у карикатурах, а свій ідеал шукає під дорогим йому небом Еллади. Крім «Гіперіона», за Гельдерліном лишилась ще незакінчена трагедія «Смерть Емпедокла» — ліричний вірш у драматичній формі, що слугує, як і «Гіперіон», виразником настрою поета; перекази з Софокла — «Антігона» та «Цар Едіп » — і низка ліричних віршів. Лірика Гельдерліна пройнята пантеїстичнім світоглядом: християнські ідеї з'являються ніби випадково; загалом, настрій Гельдерліна — настрій грека-елліна, що побожно схиляється перед величчю божественної природи. Вірші Гельдерліна багаті на ідеї та почуття, іноді піднесені, іноді ніжні та меланхолійні; мова його — надзвичайно музична, виблискує яскравими образами, особливо в численних описах природи.

2. "Фантазії в манері Калло". Жан Калло - це французький митець, який жив на 200 років раніше за Гофмана. Він був відомий своїми гротескними малюнками і офортами. Головна тема збірки "Фантазії в манері Калло" - тема художника і мистецтва. Гофман зробив висновок про безпритульність мистецтва на землі і бачив його мету в тому, щоб позбавити людину "земних страждань, приниження повсякденного життя ". Він критикував буржуазне і дворянське суспільство за ставлення до мистецтва, яке стало основним критерієм оцінки людей і суспільних взаємин. Справжні люди, окрім художників, - люди, які причетні до великого мистецтва, щиро люблять його. Але таких людей мало і на них чекала трагічна доля. Основна тема його творчості - тема взаємовідносин мистецтва та життя. Уже в першій новелі суттєву роль відіграв фантастичний елемент. Крізь усю творчість Гофмана пройшли два потоки фантастики. З одного боку - радісна, барвиста, що дала насолоду дітям і дорослим (дитячі казки "Лускунчик", "Чуже дитя", "Королівська наречена"). Дитячі казки Гофмана змальовували світ затишним і чудовим, заповненим людьми ласкавими і добрими. З іншого боку - фантастика кошмарів і страхіть усіляких видів божевілля людей ("Еліксир диявола", "Піщана людина" тощо). В оповіданнях цієї книги з'явився образ музиканта і композитора Іоганна Крейслера.

3. Образ Дон Жуана відноситься до “вічних” образів у світовій літературі. Цей образ не є статичним, він постійно змінюється. Кожний автор вкладає в образ Дон Жуана щось нове. Трохи іншим образ стає в опері В. А. Моцарта “Дон Жуан, або Покараний розпусник” (1787), лібретто до якої написав абат Л. да Понте. Да Понте інтерпритував образ у дусі фарсу, але коли Моцарт доторкнувся своєю митецькою рукою, ця історія переросла в драму. Дон Жуан знайшов душевну силу та деяку шляхетність; його чуттєвість піднялася до ідеального потягу до краси, втіленої в жінці. Та сам Дон Жуан став уособленням прагнення людей до насолоди, жаги вічної боротьби, а не несчисленних перемог. Герой Моцарта відкрив дорогу романтичним Дон Жуанам і тому привернув особливу увагу письменників-романістів. Сюжет новели Гофмана “Дон Жуан. Небувалий випадок, який трапився з якимсь мандрівним ентузіастом” (1812) простий: мандрівник опинився в ресторані готелю, з’єднаним з театром, де побачив захоплюючу оперу Моцарта “Дон Жуан”. За думкою розповідача, Дон Жуан має всі риси, що зближують його з божественим початком. Але він стає жертвою сатанинського початку, чия могутність перевищує сили героя, а зустріч з донною Анною – втіленням чистоти, обраною небом для спасіння Дон Жуана, -- трапляється дуже пізно.

4. Герої у Гофмана жили у 2-х світах реально-побутовому та уявно-фантастичному. З поділом світу на 2 сфери буття тісно пов'язаний у письменника поділ усіх персонажів на 2 половини - філістерів та ентузіастів. Філістери - бездуховні люди, які жили у реальній дійсності і цілком були задоволені всім, вони не мали ніякого уявлення про "вищі світи" і не відчували жодної потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складалося суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди "корисних професій", які мали вигоду, достаток і твердо встановлені поняття і цінності. Ентузіасти жили в іншій системі. Над ними не мали сили ті поняття й цінності, за якими проходило життя філістерів. Наявна дійсність викликала у них відразу, до її благ вони байдужі, жили за духовними інтересами й мистецтвом. У письменника- це поети, художники, актори, музиканти. І чи не найтрагічніше у цьому те, що філістери витіснили ентузіастів з реального життя.

Художня манера і основні мотиви творчості Гофмана представлені в романі "Життєва філософія Кота Мурра". Це один із самих найвизначніших творів письменника. Основна тема роману - конфлікт художника з дійсністю. Світ фантастики зовсім зник зі сторінок роману, за винятком деяких другорядних деталей, пов'язаних з образом майстра Абрагама, і вся увага автора зосереджена на реальному світі, на конфліктах, які відбувалися в сучасній йому Німеччині. Головний герой кіт Мурр - антипод Крейслера, його пародійний двійник, пародія на романтичного героя. Драматичній долі справжнього художника, музиканта Крейслера протиставлено буття "освіченого" філістера Мурра. Увесь кошачо-собачий світ у романі - сатирична пародія на німецьке суспільство: аристократію, чиновників, студентські угрупування, на поліцію тощо. Мурр думав, що він визначна особистість, вчений, поет, філософ, а тому літопис свого життя вів "з повчанням кошачої молоді". Але в дійсності Мурр був уособленням "гармонійного нахаби", який такий ненависний романтикам. Гофман намагався уявити в романі ідеал гармонійного суспільного устрою, в основі якого лежало загальне поклоніння перед мистецтвом. Це Канцгеймське абатство, де шукав притулку Крейслер. Воно мало чим схоже на монастир і скоріше нагадувало Телемське абатство Рабле. Однак і сам Гофман усвідомлював нереальну утопічність цієї ідилії. Хоча роман не завершений (через хворобу і смерть письменника), читачу стала зрозуміла безвихідь і трагізм долі капельмейстера, в образі якого письменник відтворив непримиримий конфлікт справжнього художника з існуючим суспільним ладом.

Тема №2. Англійський романтизм

2. Лірична творчість великого англійського поета тісно переплетена з його поемами й трагедіями, а його ліричні вірші, за висловом літературознавця Н. Я. Берковського,— «супутники й провідники його великих поем і трагедій». Вони й публікувалися разом, під однією обкладинкою з його поемами «Чайльд-Гарольд», «Корсар», «Гяур»: «чим дихали його поеми й трагедії, тим дихали й вони». Як і поеми, ліричні вірші Байрона були витворами романтизму в тому вигляді, у якому визнавав і сповідував романтизм поет, дистанціюючись у головних питаннях поетичної творчості зі своїми сучасниками — англійськими поетами Вордсвордом, Колриджем, Сауті. Останні також були поетами-романтиками, але зовсім іншого штйбу, представниками так званої «озерної школи», або, як їх ще називали — «лейкистами». Усі вони почали свій творчий шлях раніше за Байрона й усі пережили його, з усіма ними

Байрон ворогував усе своє життя. З’ясування розбіжностей у кардинальних питаннях творчості й розуміння світу між «озерниками» і Байроном допоможе краще зрозуміти погляди й естетичні позиції Байрона. Поети «озерної школи», з одного боку, і Байрон — з другого, були двома типами романтичногоРуху.

Поетичний світ «озерників», особливо Вордсворда — одного з найулюбленіших в Англії поетів,— зводився, по суті, до ліричного відтворення шанованих усіма народних переказів і поетизації столітнього устрою життя англійської провінції й села, до пошуку гармонії людського суспільства в рамках цього устрою, гармонії людини й природи. Вони ніби отримали свій світ готовим і тішилися ним, у їхній ліричній поезії панував колорит того життя й тієї природи, які їх оточували,— переважно північної Англії, краю озер (звідси й назва школи).

Поетичний світ Байрона позбавлений інтимної теплоти побутових деталей національного життя, як у «озерників», але в порівнянні з ними він безкраїй і неозорий. За Байроном, людині потрібні моря й океани, увесь світ, як є. Поетичне «я» Байрона здатне перейматися чужими інтересами, далекими від його власних, ніяких меж для цього не існує. Він вірний друг для всіх позбавлених волі й тих, що шукають співчуття й допомоги, чи це будуть англійські луддити чи народи Близького Сходу, що страждають від турецького ярма, біблійний цар Давид чи навіть Наполеон, якого відправляють у вигнання. Ліричний герой Байрона здатний виступити на захист будь-кого ображеного, взяти на себе чужий тягар і чужу скорботу. Справедливо зазначає Н. Верковський, що «термін «особиста лірика» недостатній, якщо йдеться про Байрона. Тут потрібен набагато ширший термін, оскільки лірика Байрона незрівнянно вільніша й місткіша, вона ніби медіум для ‘багатьох сил сучасності, а також і історії, які відчувають потребу у сповіді, у відвертому слові, що могло б привести на їхній бік носіїв споріднених почуттів і дружньої думки». Усе сказане повною мірою характерне також для поем і драм Байрона., Слова про «всесвітню чуттєвість», сказані Ф. Достоєвським про Пушкіна, цілком можна віднести й до Байрона, але ще раніше саме поезії Байрона було дане інше, настільки ж масштабне, але більш одностороннє визначення — поезія «світової скорботи». Однак зауважимо, що мова тут може йти, звичайно ж, не про всю творчість поета, а тільки про один із важливих його мотивів, який, за словами того ж Н. Берковського, «не можна осмислити без поезії Байрона, його потрібно зрозуміти».

3. Звертаючись до біблійних мотивів, пов’язаних із темою вигнання євреїв з Єгипту, Байрон зображує трагедію цілого народу як результат дії ірраціональних, не підвладних людському розуму сил. Ні найгарячіша віра, ні молитва не допомагають людині осягнути зміст пережитих страждань.

Подібна думка звучить і у вірші «На берегах Йордану»: жагучі благання людей залишаються без відповіді. Виникає тема долі-приречення, перед якою бліднуть наймогутніші володарі. Намічена в «Оаулі», ця тема особливо яскраво виражена у вірші «Пронісся якийсь дух переді мною», а також у відомому «Маренні Валтасара». Таємничі передбачення, зміст яких зміг розкрити лише пророк Данііл, що нудиться в полоні у Валтасара, в точності збуваються.

Малюючи картини нещасть народу, насильно позбавленого батьківщини, Байрон утверджує непохитність сили народного духу. Особливо могутньо звучать ці мотиви у віршах «На руйнування Єрусалиму Титом», «Біля вод вавилонських, сумно нудьгуючи…». До «Єврейських мелодій», як, втім, і до всієї ліричної творчості великого англійського романтика, підходить чудове за точністю й афористичністю висловлення В.. Бєлінського: «Поезія Байрона — це крик страждання, це жалоба, але жалоба горда, яка швидше дає, ніж просить, швидше ниспадає, ніж благає».

4. У 1818 році, під час перебування в Італії, Байрон пише ліроепічну поему «Мазепа». Саме цей твір відкрив європейській публіці невідому тоді країну — Україну. У поемі Байрона відбувається перехід історичного сюжету і героя у міфологію, що робить її принципово важливою віхою в усій літературній мазепіані. У західноєвропейській літературі Мазепа завдяки романтичній поезії Байрона став легендарним героєм. Красива історія була підхоплена поетами, художниками і композиторами. Мазепі митці присвятили 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні композиції, 17 літературних творів, 6 скульптур. Працюючи над поемою, Байрон не вивчав ані історичних джерел, ані будь-якої іншої літератури про Україну. Чи вдалося поету передати дух і сутність українського краю?

Поема Джорджа Байрона «Мазепа» змальовує образ гетьмана в романтичному ореолі, з таємничомістичними навіюваннями. Незважаючи на міфологічність постаті Мазепи, поема вважається одним із найкращих творів Байрона. Історія Мазепи привертала увагу романтиків своєю належністю до конкретної історичної території, достовірністю дійових осіб, приваблювали їх і невигадані пристрасті, кохання, ревнощі, образ благородного юнака, його боротьба за даму серця. Подруге, дія відбувалася в незвичному місці: десь у Польщі, з якої згодом кінь несе Мазепу дикими степами в невідому і таємничу Україну, яка для багатьох письменників була загадковою і невідомою країною.

Поема Байрона показує трагізм гетьмана, суть якого полягає в тому, що вчорашній володар булави, людина, котра стояла на вершині соціальної піраміди, волею долі та обставин стає вигнанцем на своїй землі та змушена тікати. Знову у сюжеті присутні непередбачуваність майбуття, боротьба за виживання і перемога сили духу.

З уроків історії ми знаємо, що, втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Похований герой України у Галаці.

4.Життєвий і творчий шлях п.Б.Шеллі

ПЕРСІ БІШІ ШЕЛЛІ (1792-1822) народився у графстві Сассекс 4 серпня 1792 р. Батько його належав до англійської аристократії. Дитячі роки хлопця пройшли у родовому маєтку. Коли Персі виповнилося 12 років, він вступив до Ітонського коледжу, де навчалися діти аристократів. В коледжі Шеллі багато читав і пробав писати поезії, в яких наслідував відомого на той час Сауті. Справжнім товаришем і покровителем юнака став лікар Лінд, який викладав у коледжі природничі науки. Таємний демократ і республіканець, він допоміг Персі розібратися у навколишній дійсності, познайомивши його з твором Уільяма Годвіна "Політична справедливість".

Тоді ж уперше Шеллі дізнався про ідеї народовладдя, які проповідував Жан Жак Руссо, і познайомився з атеїстичними поглядами Гельвеція, Гольбаха, Дідро; його улюбленими творами стали твори Вольтера.

Під впливом ідей французьких просвітників П.Б.Шеллі написав і надрукував низку поезій, поему "Агасфер" (1809) і 2 романи. Герої його творів - атеїсти, які заперечували релігію та існування Бога.

У 1810 р. юнак вступив до Оксфордського університету. І в тому самому році він видав збірку політичних віршів "Записки цареубивці", авторство якої приписав прачці Маргарет Нікольсон, яка у 1797 р. замахнулася на життя короля Георга III і була відправлена у лікарню для душевнохворих. У збірці поет виступив із закликом до миру.

В університеті П.Б.Шеллі також анонімно віддрукував і розіслав членам Вченої ради брошуру "Про необхідність атеїзму", але більшість упізнала в авторові молодого студента, за що його виключили з університету. Батько юного поета зрозумів, що всі його плани щодо блискучої парламентської кар'єри сина рухнули. Він прокляв персі, заборонивши йому з'являтися у батьківському домі.

П.Б.Шеллі оселився у Лондоні і зайнявся вивченням політекономії та соціально-утопічних ідей Уільяма Годвіна. Інколи юнака відвідувала сестра Елізабет разом з 16-річною подругою Гаррієт Вестбрук, яка страждала від тиранії батька. Співчуваючи їй, Шеллі вирішив одружитися з дівчиною. Молодята виїхали у Шотландію, в Едінбург. Батьки, розізлившись через нерівний шлюб сина, почали вимагати його відмови від усіх прав на успадкування великих родинних володінь. Вони лишили його навіть невеликої річної матеріальної допомоги. Життя поета було важким.

У 1813 р. він надрукував свій перший значний твір - ліро-епічну поему "Королева Маб", у якій виступив проти монархів та аристократичних привілеїв. Незабаром Шеллі залишив Англію і ненадовго виїхав до Ірландії. Після поїздки дружина поета та її родичі вирішили втрутитися в його особисті справи і "наставити вільнодумця на правильний шлях". Розпочалися безкінечні сварки, і дуже швидко сімейне щастя розвіялося як дим.

Невдовзі Шеллі одружився вдруге. Його дружиною стала дочка Годвіна Мері. Пізніше вона прославиться як письменниця і перший талановитий критик і видавець творів чоловіка. У 1816 р. подружжя відвідало Швейцарію, де поет познайомився з Дж.Байроном. За відкритий виступ Шеллі проти монархії і церкви правлячі кола Англії у 1817 р. почали його переслідувати. Після смерті першої дружини митця, святоші і ханжі відібрали у нього двох дітей, мотивуючи тим, що він атеїст. Боячись втратити і сина від другого шлюбу, Шеллі назавжди залишив Англію і переїхав разом із сім'єю до Італії. Тут він вдруге зустрівся з Байроном, їхні дружні стосунки зміцнилися. Видатний поет відвідав Венецію, Рим, Неаполь, Флоренцію, і лише тяжка хвороба (туберкульоз) не дозволила йому взяти безпосередню участь у політичній боротьбі.

П.Б.Шеллі загинув у розквіті творчих сил під час несподіваної бурі на морі біля Ліворно 8 липня 1822 року. Тільки через 10 днів його тіло водою викинуло на берег і було піддано спаленню у присутності Байрона та інших близьких друзів. Урну з прахом поета було поховано на протестантському цвинтарі у Римі. На пам'ятнику зроблено напис: "Персі Біші Шеллі - серце сердець".

Усе своє творче життя Шеллі писав лірику, багатогранну і тематично розмаїту. Це політична і громадянська поезія, вірші про природу і кохання.

Культ природи з великою силою втілений у таких поезіях, як "Монблан", "Ода західному вітрові", "Жайворонкові", "Вечір" та ін. Природа у поета персоніфікована, наділена людськими пристрастями і почуттями, вона ніби продовження душі і розуму самого автора у віршах про природу часто змальовано і кохання до жінки. Описи природи у поета філософічні.

Я люблю мороз и снег,

Шторм и непогоду,

Волны, бьющие о брег,

И саму природу.

У віршах Шеллі стверджував ідею безсмертя природи, вічного її розвитку. Поет ніби проводив паралель між змінами в житті суспільства і в житті природи. Загальна тональність його поезій оптимістична: як за зимою йде весна, так і період соціальних бід і воєн зміниться періодом миру і процвітання.

Найвідомішою серед значних творів поета стала його поема "Аластор, або дух самотності" (1816). Ліричний герой поет-юнак, який прагнув покинути цивілізацію і людей і піти у прекрасний світ природи, де, на його думку, можна знайти щастя. Але марно він шукав ідеал кохання і краси серед пустинних скель і живописних долин. Будучи самотнім, юнак загинув. Природа покарала його за те, що він відмовився від людей, що не захотів стати вище від їхнього горя і радості. Отже, Шеллі в поемі засудив індивідуалізм.

Особливості творчого методу

• твори вражали силою почуттів, музичністю, різнобарвністю ритмів;

• створення нового для англійської поезії жанру масової пісні, яка близька до народних пісень;

• введення в поезію нових слів і зворотів;

• різнобарвність тематики - від політичної до інтимної;

• схильність до алегорій, великих узагальнень;

• показ у творах подій від далекого минулого до сучасності.