Відповіді на екзамен з педагогіки

Питання 1. Предмет і завдання історії педагогіки

Історія педагогіки — це наука, яка вивчає історичний розвиток освіти, школи і педагогічної думки від найдавніших часів до сьогодення.

Об'єктом історії педагогіки є історично-педагогічний процес, наповнений широким соціокультурним і антропологічним сенсом, що містить у собі співвідношення різного рівня педагогічних феноменів минулого з сьогоденням.

Предметом історії педагогіки є основні тенденції становлення і розвитку педагогічних категорій, педагогічної думки, систем, досвід. освітньої практики.

Основними категоріями історії педагогіки є виховання, освіта, школа, педагогічна думка, народна освіта.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відображали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику виховання. Практика, в свою чергу, служила основою розвитку педагогічних теорій.

Завдання курсу історії педагогіки:

1. Вивчення історичного досвіду навчання і виховання розвитку школи, освіти педагогічної думки насамперед на Україні.

2. Озброєння вчителя вмінням аналізу педагогічних фактів.

3. Навчити педагога критично і творчо використовувати досвід минулого у практичній діяльності.

4. Ознайомити вчителя на Україні з головними педагогічними творами та ідеями видатних педагогів та культурних діячів.

Для правильного осмислення процесу виховання потрібно розглянути як воно зароджувалось і як розвивалось.

З розвитком навчання і виховання нагромаджувався певний досвід, практика, на основі яких і виникла наука про виховання людини - педагогіка.

Питання 2. Джерела історії педагогіки, як науки. Джерелами історії педагогіки є - пам’ятки стародавньої писемності, (рукописи, берестяні грамоти) з питань виховання, навчання, освіти.

- архівні матеріали з питань виникнення виховання, розвитку писемності, освіти.

- опубліковані офіційні документи і матеріали з питань освіти (закони, Проекти, доповіді, звіти).

- підручниками, навчальні посібники, програми, навчальні плани та інші матеріали, які характеризують роботу школи.

- твори видатних педагогів

- педагогічна преса.

Питання 3. Виховання у східних слов’ян. Східні слов’яни відокремились від слов’янської мовної сім’ї у V–VI ст. В VI–IX ст. вони створили оригінальну систему виховання, яка спиралася на древню первісну традицію. Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих. Метою виховання у східних слов’ян були передача підростаючому поколінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі. У період матріархату і екзогамії діти до 5-6-річного віку виховувалися матір’ю. Пізніше хлопчиків передавали у спільні чоловічі житла, а дівчаток – у жіночі, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. У V-VI ст. поширюється велика патріархальна сім’я, що складається з кількох поколінь родичів. Виховання дітей здійснюється за принципом родового колективізму. З утвердженням патріархату і моногамії чоловічі і жіночі житла трансформуються у будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. Там старші члени роду допомагали дітям оволодіти прийомами праці, правилами полювання, виготовленням знарядь праці, навичками військових дій, а також передавали їм заповіти предків, моральні норми та ознайомлювали з родовими звичаями і обрядами. У VIII-IX ст. завершився перехід до сім’ї, яка складалася з чоловіка, дружини і їхніх дітей. Поступово основним осередком соціалізації дітей виступає сім’я і виховання стає переважно сімейним. Будинки молоді як такі зникають. Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо). Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у народних святах, залучалися до культової діяльності, вивчали культові пісні і танці.

У VIII-IX ст. зароджуються феодальні відносини, які проявляються у суспільному розподілі праці, у майновому і соціальному розшаруванні суспільства. Найвищим досягненням східних слов’ян у ранньофеодальний період було створення буквенно-звукової графіки письма, яка стала однією з основ виникнення шкільного навчання. Але формуванню азбуки передували тривалі пошуки.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без "устрою", тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею.

Питання 4. Київська школа «книжного вчення» (Х – ХІ ст.).

З кінця XI — початку XII століття з'явилось поняття «навчання грамоті», яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хоровому співу і було рівнозначним елементарній початковій освіті. Навчання здійснювалося за кошти батьків, що було фактично недоступним для простолюду. Кількість школярів була невеликою, тому застосовувались індивідуальні методи навчання. В давньоруській писемності термін «школа» вперше зустрічається у 1382 р.

Перша школа відкрилась 988 р. Володимиром Великим. Це школа, де викладалися науки, давалося систематична освіта. Створення князем школи «книжного вчення» являлося придворним учбовим закладом. Прийняття нової віри і організація школи проходили одночасно.

Школи «книжного вчення» — школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Школи «книжного вчення», відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

Сутність поняття «книжне вчення» розкрив П.Д. Греков, підкресливши, що це було не просто навчання грамоти, а школи, де викладались серйозні для того часу науки. Отже, це був більш високий ступінь освіти. Процес навчання тут мав енциклопедичний характер. Викладалися такі предмети: діалектика, риторика, граматика, арифметика (7 вільних мистецтв). У школах книжного вчення вихованців готували до роботи в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

Питання 5. Культурно-освітня діяльність П. Русина.

Павло Русин (бл.1470 – бл.1517) – видатний педагог, поет, один із засновник української науково-гуманістичної латиномовної поезії. Народився на Русі (на Лемківщині, у м.Кросно, нині воєводство Польщі, на території, де жили українці). Навчався в Німеччини (закінчив Грейфсвальдський університет). Усе подальше його життя пов’язане з педагогічною та видавничою діяльністю у Краківському університеті. У 1491 році він підключився до роботи у друкарні Ф.Швайцпольта. Брав активну участь у видавництві кирилицею перших книг рідною мовою (“Часословець для навчання дітей грамоті”). У 1500 р. він здобув ступінь бакалавра у Грейфсвальдському університеті, повернувся до Кракова. У 1506 році П.Русину було присвоєно ступінь магістра вільних мистецтв. 1508-1511 та 1514-1515 рр. провів в Угорщині. Тематичною спрямованістю творів Павла Русина були духовна та моральна дидактична поезії, панегіричні твори. Свої педагогічні погляди та виховні ідеї тогочасного суспільства він висвітлив у збірці “Пісні Павла Русина із Кросно”. Павло Русин вважав, що вивчення римської літератури допомагатиме молоді знайти своє місце в житті, а тому усіляко намагався заохотити академічну молодь її читати. На його думку книги, які мають пізнавальне значення: знайомлять з іншими народами, дивовижними містами, ріками, горами, джерелами розширюють кругозір читачів і навчають доброчесності. Доброчесність він визначав як найвищу й єдину справжню цінність людського життя. Він зауважував, що “немає нічого кращого за неї, нічого приємнішого”. Творча спадщина Павла Русина ще достатньо повно не досліджена. ЇЇ вивчають як українські, так і польські вчені.

Питання 6. Монастирські школи. Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.

Вивчалися "сім вільних мистецтв" — класичний середньовічний підхід до середньої освіти (школи), що мав прямий і безпосередній зв'язок з надбанням античної школи і освіти.

"Сім вільних мистецтв" для монастирських шкіл Київської Русі уже набули ознак практицизму: граматика потрібна для створення нових і розуміння існуючих церковних книг; риторика — як посібник у побудові проповіді (значно пізніше з'явиться гомілетика як "наука про церковну словесність"); астрономія — для розрахунків пасхалій; діалектика — для суперечок з єретиками; а заняття арифметикою зводилось до містичних тлумачень чисел.

Монастирські школи Русі значно випередили європейські країни, побудувавши навчання і виховання своїх учнів (слухачів) у раціонально-практичному ключі. У Києво-Печерській монастирській школі, наприклад, навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення, після чого Феодосій і його найбільш освічені помічники проводили обговорення.

У бібліотеці Видубицького монастиря, а отже, і його школи, зберігалися твори античних філософів Демократа, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та інших давньогрецьких мислителів. Монахи були знайомі з,творами публіцистичного змісту перших українських письменників — Луки Жидяти, Кирила Турівського, Климента Смолятича. Вихованці цієї ж монастирської школи поруч з освітою набували професії іконописця, каліграфа (переписувача) книг, майстрів з виготовлення пергаменту, стійких фарбників, з випалювання вапняку, без чого неможливе будівництво жодного кам'яного храму монастиря, а згодом — книгозбірень, шкіл, інших споруд.

Отже, прийняття християнства, утвердження єдиної церкви сприяло створенню першої вітчизняної системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти, монастирські школи та школи "учіння книжного" при княжих дворах.

Питання 7. Школи грамоти.

Школи грамоти існували переважно в містах, відкривали при церквах і утримувалися світськими людьми. У них навчали дітей бояр, купців, лихварів, заможних ремісників читати, писати, лічити. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Навчання проводили за спрощеною 32-буквеною абеткою, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші богослужебні книги, вчили практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Вчителями були служителі церкви. Через постійну загрозу Київській Русі з боку кочівників надзвичайно важливим було патріотичне виховання, яке здійснювалося на билинах, казках, оповіданнях учасників воєнних походів, піснях та іншими засобами народної педагогіки.

Питання 8. Просвітницькі ідеї О.В. Духновича.

Визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олександр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім’ї священника. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семінарії.

Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті Народного букваря — «Книжниці читальної для початківців» (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також «Народної педагогії на користь училищ та вчителів сільських» (1857), яка була першим систематизованим підручником педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О. Духнович пропонував в кожному селі обирати «шкільного куратора», який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату роботи вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдям.

В 30—40-х роках О. Духнович розпочав на Закарпатті свою діяльність — літературну та педагогічну. Виступав за народність навчання, за навчання на рідній мові, відіграв велику роль у відкритті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як «єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу». О. Духнович показав, що праця — найважливіший фактор становлення особистості, сформулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Діяльність О. Духновича сприяла потягу українського населення до освіти і знань.

На принципі природовідповідності ґрунтувались думки педагога про рівномірний розвиток фізичних та інтелектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання. Велику увагу Олександр Васильович Духнович приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку, випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, треба, на його думку, дотримуватись принципу доступності у навчанні.

Одне з провідних місць у процесі виховання О. В. Духнович відводив праці, а також заохоченню і покаранню, до яких радив вдаватися дуже обережно.

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відводив вчителеві. Сімейне виховання О. Духнович розглядав як обов'язок батьків. Діяльність О. Духновича була спрямована на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу вчитися.

Питання 9. Просвітницька діяльність І. Федорова, його перший буквар 1574 р.

Іван Федоров (р.н.н. – 1583) – просвітитель, першодрукар (єдиним друкар, який володів кирилівським шрифтом й умів ним користуватися). Про рік народження та перші роки життя Івана Федорова майже нічого невідомо. Відомо лише те, що служив він дияконом в одній із кремлівських церков у Москві. Тогочасний уряд і церкву непокоїло те, що в рукописних богослужбових книгах зустрічалися помилки та неточності. Для того, щоб уникнути цього та друкувати тексти церковних книг під єдиною редакцією та при урядовій цензурі, вирішено було створити друкарню. Невідомим залишається той факт, де Іван Федоров навчився складній справі друку. 19 квітня 1563 року Іван Федоров та Петро Мстиславець почали роботу над друком книги “Апостол”. Трохи з часом склалися тяжкі умови, які підштовхнули Івана Федорова та Петра Мстиславця виїхати з Москви до іншої країни. Про це сам Іван Федоров докладно описав у післямові до “Апостолу”, що був надрукований вже у місті Львові. Причини переїзду до Литви також описані в тій же післямові. Верховний гетьман князівства Литовського Г.О.Ходкевич добре забезпечив друкарів матеріально, а Івану Федорову подарував село ( у знак подяки за його благородну працю).У 1572 році Іван Федоров переїхав до Львова. Через кілька місяців (у 1573 р.) він налагодив виробництво у львівській друкарні (перша типографія в Україні; після смерті Івана Федорова перейшла у власність Львівського братства).

У 1574 році побачив світ і Буквар Івана Федорова. Буквар було видано у Львові. Він вважається першою книгою світського призначення для початкового засвоєння особливостей грамоти як дітьми, так і дорослими. Методично побудований як посібник для початкового навчання грамоти, він містив також основи арифметики. Львівський буквар 1574 р. не мав заглавного листа і взагалі назви, складався з двох частин. На першій сторінці подавалась тодішня азбука кирилиця. Азбука наводилася у прямому та зворотньому порядку (для кращого її засвоєння). Далі Іван Федоров розмістив поєднання приголосних з різними голосними 2 і 3-буквенні сполучення). Вони були складені так, щоб готувати дітей до вивчення систематичної граматики.

1 розділ: зразки відмінювання дієслів у теперішньому часі, які починалися на кожну літеру алфавіту. Для глибшого засвоєння азбуки тут друкувалися назви букв.

2 розділ: допомагав оволодіти учням складною системою наголосів і предихань слов’янського та давньоруського правописів.

3 розділ: знайомив учнів з іменниками, прикметниками та правописом широко розповсюджених слів.

Другу частину книжки складали релігійні тексти для читання й заучування на пам’ять (найголовніші молитви того часу, уривки з притч Книги Соломонових).

Освітньо-просвітницька діяльність І. Федорова була спрямована у підвищенні культурно-духовного рівня людей. Він був переконаний, що, поширюючи грамотність, духовність серед народу, можна зробити людей кращими, добрішими. Книга відповідає основним дидактичним вимогам.

Питання 10. Просвітницька і педагогічна діяльність Г. Смотрицького.

Герасим Смотрицький народився в с. Смотрич (Хмельницька обл.). Свідчень про нього мало. Був малим шляхтичем, довго займав посаду писаря при Кам’янець-Подільському старостві. Біля 1576 його запросив князь К.Острозький для видання Біблії і для роботи в Острозькому колегіумі. Освітньо-педагогічні погляди та наукові уподобання Г.Смотрицького значною мірою ілюструє його діяльність на посаді ректора Острозького колегіуму від початку його створення. Сам процес організації такого унікального навчального закладу нерозривно пов'язаний із цією непересічною особистістю. Г.Смотрицькому в Острозі, як через півстоліття і П.Могилі в Києві, вдалося організувати навчальний процес за найкращими зразками європейських академій. З діяльністю Г.Смотрицького в колегіумі, який він перетворив на «Острозькі Афіни», пов’язане перше видання (у 1568 р.) слов’янської граматики у Віленській друкарні Мамоничів. Вона була надрукована за рукописом, взятим в Острозі. Використовуючи твори неоплатоників, тогочасних європейських мислителів, очолюваний Г.Смотрицьким Острозький гурток, поширював гуманістичні погляди на природу та людину, сам просвітитель закликав людей до активної діяльності, до набуття знань. Є припущення, що структуру школи та її навчальні програми було покладено в основу статуту Львівської братської школи. Г.Смотрицький відомий як зачинатель нової наступальної літератури освітнього характеру, що стала на захист православної церкви, національних інтересів українського народу. Уславився Г.Смотрицький і як письменник-полеміст, автор виданої в Острозі в 1587 р. праці «Ключ царства небесного», що являла собою відповідь на книжку відомого католицького діяча В.Гербеста «Висновки віри Церкви Римської».

Питання 11. Педагогічні ідеї Т.Г. Шевченка.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – великий український поет, художник, громадський діяч, мислитель. Його педагогічні погляди виражені у віршах, публіцистичних і художніх творах. З творів Т.Шевченка постає виховний ідеал – людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, здатна застосовувати знання в житті, яка любить працю, вміє цінувати мистецтво. Він вважав, що такого ідеалу можна досягти належним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей. В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка – працьовитість. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна посідати домінуюче місце в житті кожного. На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини. Він прагнув розширити зміст освіти. Вважав, що початкове навчання не може обмежуватися тільки навичками читання, письма та лічби, а повинно містити знання з історії, географії, етнографії. Цінним доробком Т.Шевченка у розвиток педагогічної думки є створення ним передового на той час підручника для недільних шкіл – “Букварь Южнорусский” (1860), який був доступний кожній простій дитині. Поета турбував стан жіночої освіти. Т.Г.Шевченко, як гуманіст, обстоював рівність хлопців і дівчат у навчанні, стояв за надання жінці повноцінної освіти.