50.Трудовий договір: поняття, зміст та сторони. Строк та форма трудового договору .

Переважна більшість громадян влаштовуються на роботу, укладаючи трудовий договір.

Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, які спрямовуються його учасниками на виникнення, змінення або припинення правових відносин. Будь-який договір є угодою не менш як між двома сторонами. В той же час деякі договори можуть бути багатосторонніми угодами.

Відповідно до статті 21 КЗпП України: трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Трудовий договір впливає на динаміку трудових відносин, породжуючи їх, змінюючи чи припиняючи.

За допомогою погодженого з власником або уповноваженим ним органом волевиявлення і самозобов'язання працівника абстрактні права і обов'язки, що випливають з права на працю, перетворюються у конкретні права і обов'язки з трудових відносин між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою.

Однією із сторін трудового договору є працівник. Другою стороною трудового договору за змістом ст. 21 КЗпП є власник або уповноважений ним орган чи фізична особа.

Сукупність умов, які визначають взаємні права і обов'язки сторін, становлять зміст трудового договору (кожна сторона трудового договору має свої суб'єктивні права і обов'язки, встановлені трудовим договором і трудовим законодавством). Такі умови можуть визначатись законодавчими або іншими нормативними актами.

Умови трудового договору можуть бути обов'язковими, (їх ще називають необхідними, істотними) і факультативними (додатковими).

Обов'язковими (необхідними) умовами вважаються такі, без яких трудовий договір не може бути визнано укладеним, вони обов’язкові для будь-якого трудового договору. До них слід віднести:

• взаємне волевиявлення сторін про прийняття — влаштування працівника на роботу,

• умова про місце роботи,

• визначення трудової функції працівника (професія, спеціальність, кваліфікація, посада),

• встановлення моменту початку виконання роботи, тощо.

Трудовий договір вважається укладеним тільки після досягнення згоди за всіма вказаним умовам. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Угода про прийняття — влаштування на роботу є проявом вольового характеру трудового договору.

Факультативні умови є додатковими, їх відсутність не свідчить про неповний зміст трудового договору, вони лише доповнюють його. Але коли сторони побажали їх встановити і включили в трудовий договір, вони є обов'язковими для сторін за умови, що вони не суперечать законодавству і нормативним угодам. Невиконання факультативних умов може призвести до трудового спору та їх захисту з боку держави. До додаткових умов слід віднести:

• угоду про надання житлової площі;

• забезпечення дитини працівника місцем в дошкільному закладі, що є на підприємстві;

• встановлення випробувального строку при прийомі на роботу;

• строк дії трудового договору тощо.

Ст.9 КЗпП зазначає: умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

У законодавстві про працю розрізняють загальну правову модель трудового договору і її модифікації в залежності від терміну, особливостей характеру роботи, що виконується, кількості трудових функцій, що виконуються, порядку виникнення трудових правовідносин та ін.

Ст. 23 КЗпП передбачає види трудового договору в залежності від терміну.Трудовий договір може бути:

1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;

2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

За кількістю трудових функцій:

• договір про основну роботу;

• договір про роботу за сумісництвом;

• договір про суміщення професій чи посад;

Основна робота — це місце трудової діяльності працівника на підприємстві, в установі чи організації де зберігається його трудова книжка.

Похідна робота, тобто та, яка виконується окрім основної роботи, включає роботу за сумісництвом та суміщення професій чи посад.

За формою трудові договори поділяються на договори, укладені в усній або письмовій формі.

За видами трудові договори можуть поділятися на:

• колективні трудовий договір;

• індивідуальний трудовий договір;

• контракт.

** 51.Правове регулювання сімейно-шлюбних відносин в Україні.

Особливе значення для регулювання сімейних відносин ма­ють норми розділу II Конституції, де зафіксовано права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Згідно зі ст. 24 Консти­туції громадяни мають рівні конституційні права та свободи. Ч. З цієї статті передбачає рівність прав жінки й чоловіка та її га­рантії. Вкрай важливе значення для регулювання сімейних відносин мають положення статей 51 і 52 Конституції, які вста­новлюють основні принципи регулювання сімейних відносин в Україні. Так, відповідно до ст. 51 шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, кожен із подружжя має рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї, батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти — піклуватися про своїх не­працездатних батьків. Згідно з цією статтею сім'я, дитинство, материнство та батьківство охороняються державою. Ст. 52 Конституції передбачає рівність прав дітей незалежно від їх по­ходження, від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним, а також переслідування за законом будь-якого насильства над ди­тиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З ст. 52 утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклу­вання, покладається на державу, яка заохочує та підтримує бла­годійницьку діяльність щодо дітей.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ст. 26 Конституції, згідно з якою іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55, яка передбачає право гро­мадян на судовий захист, і ст. 56 Конституції, що закріплює право громадян на відшкодування за рахунок держави або ор­ганів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шко­ди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повнова­жень. Для захисту сімейних, як й інших, прав істотне значення має положення ст. 124 Конституції, відповідно до якого юрис­дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виника­ють у державі. Більшість положень зазначених норм Консти­туції розвинуті та конкретизовані в окремих статтях СК.

Для регулювання сімейних відносин в Україні велике зна­чення мають Конвенція про права дитини та Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок. Деякі положення цих документів дістали відображення в окремих статтях СК. Проте ними не вичерпується перелік нормативних актів, що регулюють сімейні відносини. Так, Законом України від 11 січня 2000 р. "Про внесення змін до де­яких законодавчих актів України з питань реєстрації актів гро­мадянського стану" внесено зміни до глави 26 КпШС "Реєстрація зміни імені, по батькові та прізвища" та до Зако­ну України від 24 грудня 1993 р. "Про органи реєстрації актів громадянського стану". При цьому треба враховувати, що згідно з ч. 2 розділу VII "Прикінцеві положення" СК розділ V "Акти громадянського стану" КпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття спеціального за­кону. Тому Закон України від 11 січня 2000 р. діятиме й після набрання чинності СК.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин між батьками та дітьми мають Закон України від 11 липня 2001 р. "Про дошкільну освіту" та Закон України від 23 травня 1991 р. "Про освіту" в редакції Закону від 23 березня 1996 р. Під час регулювання майнових сімейних відносин у субсидіарному по­рядку можуть застосовуватися норми ЦК (див. коментар до ст. 8). Для правильного та однакового застосування норм сімейно­го, як й інших галузей, права велике значення мають постано­ви Пленуму Верховного Суду України, наприклад, постанова від 12 червня 1998 р. № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".

Водночас, як вже зазначалося, сімейні відносини можуть бу­ти врегульовані договором між їх учасниками, що є дійсним, якщо він не суперечить нормам права та моральним засадам суспільства.

Однак не всі сімейні відносини регулюються нормами пра­ва. Так, побудова цих відносин на любові та повазі, довірі між членами сім'ї не може забезпечуватися правовими нормами. Вони можуть лише сприяти розвитку цих відносин. Зазначені відносини регулюються нормами моралі. Тому відповідно до ч. З коментованої статті сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зо­ру інтересів їх учасників та суспільства. При регулюванні сімейних відносин інтереси їх учасників можна враховувати лише у тому разі, якщо вони не суперечать нормам моралі та інтересам суспільства. Окремі учасники сімейних відносин мо­жуть узгоджувати свої інтереси шляхом укладання між собою договорів.

Частини 4—10 встановлюють принципи регулювання сімей­них відносин. Так, положення ч. 4 відповідають ч. 1 ст. 32 Кон­ституції, ч. 5 — ст. 24 Конституції та ст. 2 Конвенції про права дитини, ч. 6 — ст. 51 Конституції та ст. 1 Декларації про за­гальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок, частини 7 і 8 — статтям 51 і 52 Конституції та статтям З, 9, 18 та іншим Конвенції про права дитини, ч. 10 — ст. 55 Конституції. Принципи регулювання сімейних відносин, закріплені у частинах 4—10 коментованої статті, дістали закріплення і роз­виток у конкретних статтях СК. Так, положення про рівність прав жінки та чоловіка у шлюбі й сім'ї втілено у статтях, які ре­гулюють особисті немайнові та майнові відносини між подруж­жям, а положення про регулювання сімейних відносин з мак­симально можливим врахуванням інтересів дитини та непрацездатних членів сім'ї — у статтях, що регулюють особисті немай­нові та майнові відносини між батьками і дітьми.

** 52. Поняття, ознаки та види злочину.

Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення. В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінально каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом). Формальними, як є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права (Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин —- суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки: 1) це діяння вчинене суб'єктом злочину; 2) воно є винним; 3) вказане діяння є суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене чинним КК.

Суспільна небезпечність і винність —- є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Передбаченність діяння КК — формальна ознака, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Діяння - у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Під дієюу КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Злочином визнається діяння, вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само Діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Класифікація злочинів та її значення

Класифікація злочинів передбачає поділ їх на групи (категорії) залежно від того чи іншого критерію.

Ст. 12 КК (класифікація злочинів) таким критерієм катетеризації злочинів називає ступінь їх тяжкості. Роль формального класифікатора за цим критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір покарання у виді позбавлення волі.

Залежно від ступеня тяжкості закон поділяє злочини на чотири категорії:

\) злочини невеликої тяжкості. За ці злочини передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання;

2) злочини середньої тяжкості. За них передбачено покаран­ня у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

3) тяжкі злочини. Санкція відповідних статей передбачає за і злочини покарання у виді позбавлення волі на строк не більше

десяти років;

4) особливо тяжкі злочини, до яких належать суспільно небезпечні діяння, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі