4. Заручини.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими (ст. 28 СК). При цьому Сімейний кодекс підкреслює формальне значення заручин, тобто як такого стану, який не породжує у осіб обов'язку вступу в шлюб. Отже, заручення не породжують у заручених осіб сімейних прав та обов'язків.

5. Реєстрація шлюбу.

Для розгляду порядку реєстрації шлюбу важливе юридичне значення має дослідження питань часу та місця реєстрації шлюбу. Час реєстрації шлюбу. Відповідно до ст. 32 СК реєстрація шлюбу здійснюється після спливу одного місяця від дня подання заяви про реєстрацію шлюбу. До спливу цього строку реєстрація шлюбу може бути здійснена за наявності поважних причин та з дозволу керівника державного органу РАЦСу. Відкладення реєстрації шлюбу можливе як за спільною заявою заручених осіб, так і за рішенням керівника державного органу РАЦСу на строк не більше трьох місяців від дня подання такої заяви.

Новий Сімейний кодекс встановлює принцип недопустимості реєстрації шлюбу через представника (представників), тобто реєстрація шлюбу здійснюється лише у разі персональної присутності наречених. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою.

Недійсним є шлюб:

• зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.

• недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою.

• недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

40.Поняття та види відпочинку. Види відпусток, порядок їх надання

Стаття 45 Конституції достатньо чітко визначає гарантії часу відпочинку працівників, що включає надання днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, скорочення тривалості робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скорочення тривалості роботи в нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення права на відпочинок визначаються законом.

Родовою ознакою часу відпочинку є те, що це частина певного календарного періоду (доби, тижня, місяця чи року), виражена в одиницях виміру часу.

Видовими ознаками часу відпочинку є:

по-перше, чітке визначення різновидів та рамок цього часу законом;

по-друге, обов'язкам роботодавця надавати цей час працівникові для відновлення його продуктивних сил, зайняття домашнім господарством, виховання дітей, навчання чи інших цілей розвитку особистості працівника.

Під часом відпочинку в трудовому праві розуміють встановлений законом час, протягом якого працівник вільний від виконання своєї трудової функції і може використовувати його на власний розсуд.

Аналіз трудового законодавства України дає підстави виділяти такі різновиди часу відпочинку:

• перерви протягом робочого дня;

• міжденні (міжзмінні) перерви (щоденний відпочинок);

• вихідні дні (щотижневий відпочинок);

• святкові і неробочі дні;

• відпустки.

Перерви протягом робочого дня. Законодавство розрізняє 2 різновиди перерв протягом робочого дня:

—перерви для відпочинку і харчування, які не включаються в робочий час і не оплачуються;

—спеціальні перерви для відпочинку і інших цілей, які включаються в робочий час і оплачуються.

Перший різновид перерв визначений ст. 66 КЗпП. Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше 2 годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи.

Другий різновид перерв протягом робочого дня характеризується чітко визначеною у законі метою. Ці перерви, як правило, менш тривалі та встановлюються для окремих категорій працівників. Так, ст. 183 КЗпП передбачає перерви для годування дитини.

Міжденні (міжзмінні) перерви (щоденний відпочинок). Це час відпочинку в період між закінченням попереднього робочого дня (робочої зміни) і початком наступного робочого дня (робочої зміни). Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості робочої зміни і режиму роботи. Відповідно до ст. 59 КЗпП тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється. Як правило тривалість такої перерви 15—16 годин.

Вихідні дні (щотижневий відпочинок). Згідно зі ст. 67 КЗпП при п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються 2 вихідних на тиждень, а при шестиденному робочому тижні — один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з профспілковим комітетом (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем. У випадку, коли святковий або неробочий день (ст. 73 КЗпП) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

Відповідно до ст. 70 КЗпП тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менше, як 42 години. Трудове законодавство України забороняє роботу у вихідні дні.

Святкові і неробочі дні. Стаття 73 КЗпП встановлює вичерпний перелік святкових і неробочих днів в Україні, тобто днів, у які роботодавець не може залучати працівників до роботи з огляду на значення цих днів для держави або для суспільства. З огляду на те, що Україна — це країна з населенням переважно християнського віросповідання (православного обряду), норми ст. 73 КЗпП про святкові і неробочі дні цілком відображає реальний стан речей. У ст. 73 КЗпП зазначені святкові і неробочі дні.

Відпустки — це час відпочинку, який встановлено законом або колективним чи трудовим договором для відновлення працездатності, фізичних і моральних сил, зміцнення здоров'я працівника, а також виховання дітей, задоволення його власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

ЗУ «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року за N 504/96-ВР

Стаття 4. Види відпусток

Установлюються такі види відпусток:

1) щорічні відпустки:

• основна відпустка (стаття 6 цього Закону);

• додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону);

• додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону);

• інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);

3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону);

4) соціальні відпустки:

• відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону);

• відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону);

• відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону)

• додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (стаття 19 цього Закону);

5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.