45.Особливі види сервітутів:

Емфітевзис (emphyteusis) — довгострокове відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.(сільськогосподарські землі,)Встановлювався емфітевзис договором та іншими право-чинами між власником землі і орендарем (емфітевта).

Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав право:

користуватися земельною ділянкою і добувати плоди, які з

моменту відокремлення ставали його власністю;

змінювати характер ділянки при збереженні умови не погіршувати її;

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, сплаті всіх податків і виконанні всіх повин­ностей.

Емфітевзис припинявся в таких випадках:

набуття емф'ггевтою права власності на орендовану ділянку;

порушення ϲʙᴏїх обов'язків, погіршення ділянки;

несплати орендної плати та податків і невиконання повинностей;

Суперфщій (superficies) — довгострокове, відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею для забудови. Суперфіцій, як і емфітевзис, був правом на оренду землі з тією лише різницею, що земля за суперфецієм орендувалася під будівлю, для задоволення житлових потреб.

Суперфіціарій отримував право користуватися і розпоряджатися будинком чи іншою спорудою на свій розсуд, мав змогу їх продати, подарувати, обміняти, здати в найм, встановити на них заклад (зас­таву) і сервітути. Права суперфіція переходили в спадщину.

46. Поняття та форми заставного права римське

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що почало формуватися у ранній республіканський період для забезпечення виконання зобов'язань. При цьому застава виконувала допоміжну роль. Договір застави, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору застави полягав у тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, договір застави не діяв.

Формування заставного права було зумовлено саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Сторони при укладанні основного договору одночасно укладали додатковий (акцесорний) договір, яким встановлювалося право кредитора на певну річ боржника в разі невиконання ним зобов'язання.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов' язання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержателю.

Отже, право заставодержателя — це право кредитора в разі невиконання боржником зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях розвитку. Відомі три форми застави: fiducia cum creditore (фідуційна угода), pignus (ручна застава) та hypotheca (іпотека).

Fiducia cum creditore (фідуційна угода) — найранніша форма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кредитору (заставодержателю) замість одержаних у позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг вчасно погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора.

Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержателю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — pignus (ручна застава).

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлення правила, за яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Ці відносини дістали назву hypotheca (іпотека). Ульпіан писав: «У точному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння» (Д. 13.7.9.2).

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержателю предмет застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Боржник-заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, отримувати з речі доходи. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не позначалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу.

Договором застави могли бути встановлені й інші принципи розрахунків у разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави; б) поєднанням в одній особі заставодержателя і заставодавця; в) припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу

Поняття і мета застави. Заставне право являє собою різновид прав на чужі речі. Призначення цього права полягає у забезпеченні виконання зобов'язань.

.47. Поняття та види прав на чужі речі

Ще в стародавню епоху цивільне право в галузі речових відносин не задо­вольнялося тільки однією власністю і вже були відомі деякі права на чужі речі. Сутність прав на чужі речі полягала в тому, що суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали іншим особам, то, зро­зуміло, особа, котра мала право на чужу річ, не могла володіти такими широкими правомочностями, як власник. Суб'єкт цього права мав змогу ко­ристуватися чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.

Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі. Найстаро-давнішими з них були так звані сервітутні права, або сервітути (лат. servire -служити). Сервітути поділялися на речові й особисті.

Згодом преторська практика створила нові форми права на чужі речі - емфітевзіс (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься також заставне право, яке на той час набуло широкого розвитку. Ці види прав на чужі речі за обсягом і змістом істотно відрізнялися, хоч і мали багато спільного, про що мова йтиме далі. Теоретичні розробки прав на чужі речі пережили своїх творців і вийшли за межі Риму. Вони були сприйняті на­ступними правовими системами і набули подальшого розвитку.