3. Відмінність договору позички від договору позики

У цивільних правовідносинах досить поширеним є договір позички. Найчастіше він застосовується у відносинах між фізичними особами, які без­оплатно надають одна одній предмети побутового призначення в тимчасове користування.

Крім того, правовідносини з безоплатного користування речами є досить поширеними в бібліотечній справі, у майно­вих відносинах, що мають місце між державними та релігійними організаціями з приводу користування культовими будівлями і майном, у благодійній діяльності, інших випадках, визначених актами цивіль­ного законодавства України.

Таким чином, як правило, в основі відносин позички лежать особисті відносини між сторонами або соціально значима мета позичкодавця, що досягається шляхом здійснення благодійницької, просвітницької, гуманітарної та іншої діяльності. Метою договору позички є набуття користувачем речі позичкодавця у строкове без­оплатне користування.

Закон визначає договір позички як правочин, за яким одна сто­рона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується пере­дати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (ст. 827 ЦК).

Реаль­ний договір позички є одностороннім, оскільки, передаючи річ у користування, позичкодавець у подальшому має лише права, а ко­ристувач - лише обов'язки.

Отже, договір позички може бути реальним і одностороннім, консенсуальним і двостороннім. Проте даний договір завжди є безвідплатним.

Договір позики належить до зобов'язань, спрямованих на передачу майна.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму по­зики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (ст. 1046 ЦК).

Договір позики є реальним, одностороннім, відплатним або безвідплатним.

Договір позики є одностороннім договором

Договір позики може бути і відплатним, і безвідплатним Сторони за договором позики - позикодавець і позичальник, Предметом договору позики є гроші (у тому числі іноземна ва­люта) і речі, визначені родовими ознаками.

Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК). В усіх інших випадках договір позики може бути ук­ладений в усній формі.

№17(17,52,87)

1. Істотні умови та зміст договору поставки

Істотними умовами договору поставки є: предмет договору, строки і порядок його поставки та оплати.

Предметом (об'єктом) договору поставки є товар, який призначається для підприємницької діяльності або інших цілей, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім і тому подібним споживанням. Зокрема, це продукція, призначена для виробничого споживання (сировина, матеріали, обладнання тощо ), або товари, призначені для продажу на ринку чи промислової переробки ( наприклад, цукор для кондитерської фабрики ).

Строки поставки – це погоджені сторонами і визначені в договорі періоди (період), протягом яких постачальник зобов’язаний передати товар покупцеві. У договорі строки поставки можуть визначатися такими способами: шляхом зазначення фіксованої дати поставки; визначенням періоду часу, протягом якого повинна бути здійснена поставка(місяць, квартал, рік); за допомогою спеціальних термінів: «негайна поставка», «поставка зі складу» тощо.

Ціна договору визначається сторонами на момент укладення договору. Договірна ціна може залежати від умов поставки. Якщо договором передбачається доставка продукції силами постачальника на склад покупця, то ціна може бути збільшена на вартість доставки, витрат на страхування вантажів, завантажувальних та (або) розвантажувальних робіт тощо. Якщо покупець доставляє продукцію самостійно, то ціна може бути збільшена тільки на вартість витрат, пов’язаних із завантаженням.

2.застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань Забезпечуючи зобов'язання боржника заставою, кредитор отримує дієві механізми впливу на боржника, оскільки у разі невиконання чи неналежного виконання останнім своїх обов'язків виникає загроза втрати заставленого майна, яке може бути реалізоване кредитором з метою погашення заборгованості боржника.

Аналіз правової природи застави повинен ґрунтуватися на цілій низці нормативно-правових актів України, які регулюють вказану сферу відносин. Базовим законодавчим актом є Цивільний кодекс України, оскільки інститут забезпечення виконання зобов'язань носить цивільно-правовий характер. Так, загальні положення про заставу знайшли своє відображення в § 6 гл. 49 зазначеного кодифікованого акта. Однак у процесі застосування такого виду забезпечення слід керуватися також і іншими нормами Цивільного кодексу України, зокрема положеннями про особу (гл. 4, гл. 7 та ін.), речі і майно (гл. 13), цінні папери (гл. 14), правочини (гл. 16), представництво (гл. 17), право власності (глави 23-29), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (гл. 34) тощо.

З вищевказаного випливає, що в кожному конкретному випадку оформлення такого забезпечення необхідно брати до уваги:

а) наявність у сторін договору застави належної цивільно-правової правосуб'єктності на момент укладення такого правочину;

б) встановлені законом випадки, в яких вимагається обов'язкове отримання попередніх згод (дозволів) відповідних осіб або органів на укладення договору застави (наприклад, співвласника майна-предмета застави; органу опіки і піклування, якщо предметом застави стане майно, право власності або право користування яким належить дитині або особі, над якою встановлено опіку або піклування; Фонду державного майна України, якщо в заставу передається майно юридичної особи, яка перебуває в процесі приватизації, тощо);

в) наявний правовий статус майна, що пропонується в заставу;

г) встановлені законом форму та зміст договору застави; ґ) інші аспекти, пов'язані з оформленням застави.

3 . відшкодування шкоди завданої органом державної влади,органом влади влади арк. Або органом місцевого самоврядування Стаття 56 Конституції України надає кожному право на відшко­дування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи безді­яльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Особливістю є те, що шкода, завдана фізич­ній чи юридичній особі неправомірними діями перелічених органів, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або ор­ганом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи їх посадових осіб.

Заподіювачами шкоди можуть бути органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місце­вого самоврядування.

Посадовими чи службовими особами відповідних органів ви­ступають керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких нормами законо­давства покладено здійснення організаційно-розпорядчих та кон­сультативно-дорадчих функцій.

Безпосереднім боржником, який виступає від імені перелічених органів, є відповідний фінансовий орган держави, Автономної Рес­публіки Крим та територіальних громад.

Потерпілими від незаконних дій зазначених органів можуть бути фізичні та юридичні особи.

Якщо буде встановлено порушення ст. 1173-1175 ЦК України, то потерпілому повинна відшкодовуватися шкода в повному обсязі. Можуть бути стягнуті як фактичні збитки, так і моральна шкода.

№18 (18,53,88)