Тема 15. Політичні конфлікти і кризи

1. Поняття політичного конфлікту і причини його виникнення.

2. Основні типи політичних конфліктів.

3. Шляхи розв’язання політичних конфліктів.

При вивченні першого питання «Поняття політичного конфлікту і причини його виникнення» необхідно виходити з того, що проблема політичних конфліктів ніколи не втрачала своєї актуальності у зв'язку з тим, що розвиток будь-якого суспільства неминуче пов'язаний із зіткненням інтересів різних соціальних груп і окремих особистостей. При всій різноманітності тлумачень сутності конфліктів загальним для них є визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту лежать протиріччя і зіткнення інтересів. Це необхідна, але далеко не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя й суб'єктивну реакцію на нього.

Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і вибрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб розв’язання протиріч стає неминучим, коли зачіпаються інтереси і цінності взаємодіючих груп, коли мають місце відверті спроби зазіхнути на ресурси, вплив, територію з боку індивіда, групи, держави (коли мова йде про міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть виступати індивіди, великі і малі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні) структури, об'єднання, які виникають на формальній і неформальній основі у вигляді заполітизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, що переслідують певні цілі.

Конфлікти, які торкаються всієї держави - базис політичної системи - у політології іменуються політичними кризами. У найбільш загальному змісті криза - це перерва у функціонуванні якої-небудь системи, що має позитивний або негативний результат. У політологічному змісті політичний конфлікт - це стан політичної системи суспільства, що виражається в поглибленні і загостренні наявних конфліктів, у різкому посиленні політичної напруженості. З одного боку, політичний конфлікт може бути основою кризи. З іншого - криза також може спровокувати політичний конфлікт. Політичний конфлікт за часом і довжиною може містити в собі кілька криз, а сукупність конфліктів може становити зміст кризи.

Сучасна політична конфліктологія - наука про конфлікти - це результат тривалого нагромадження знань про сутність конфліктів і шляхи їх вирішення. Хоча людство почало здобувати досвід політичних конфліктів ще в далекій давнині, основні теорії конфліктів виникли порівняно недавно - у ХIX - XX ст. Сьогодні основними підходами до вивчення політичних конфліктів є наступні:

- Визнання принципової неминучості і неможливості усунення конфліктів з життя соціуму, тому що ідея про загальну гармонію інтересів є розповсюдженим міфом (К. Маркс, В. Ленін, Р. Дарендорф, Г. Спенсер, Л. Гумплович);

- Неприйняття конфліктів, що проявляють себе у формі воєн, революцій, класової боротьби, соціальних експериментів, визнання їх аномаліями соціального розвитку ( П. Сорокін, Т. Парсонс, Е.Дюргейм, В. Соловйов, Н. Бердяєв, І.Ільїн);

- Розгляд політичного конфлікту як одного з багатьох видів соціальної взаємодії й суспільних контактів поряд з конкуренцією, кооперацією, солідарністю, партнерством (М. Вебер, Г. Зіммель, Р. Парк, Ч. Міллс).

Найчастіше причиною виникнення політичного конфлікту виступає зіткнення інтересів, поглядів, цілей у процесі придбання, перерозподілу і використання політичної влади, оволодіння ключовими позиціями в державному апараті, завоювання права впливу на процес прийняття рішень і розподілу влади і власності. При цьому часто позиції сторін є несумісними, а можливість задоволення їх запитів - обмеженою. У той же час слід зазначити, що самі по собі інтереси зовсім не обов'язково приводять до виникнення кризової ситуації.

Політичні інтереси можна розділити на три типи: консервативний, що полягає в зацікавленості збереження діючих політичних систем і зміцнення консервативних установок; конформістський, що передбачає терпиме відношення до існуючого ладу, політичних інститутів і їх рішень; критичний, в основі якого лежить негативне відношення до політики, яка проводиться, а також до існуючої політичної системи в цілому.

У розвитку конфлікту виділяють наступні стадії:

1. потенційний конфлікт (можливість виникнення конфліктної ситуації,

коли ще немає передумов для виникнення конфлікту, але вже є напруженість);

2. перехід потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на

свої інтереси, наявність тертя у відносинах, негативні висловлювання і т.п.);

3. стадія конфліктних дій (сам політичний конфлікт);

4) рішення конфлікту.

Дана схема багато в чому є умовною, оскільки кожна зі стадій може бути у свою чергу розділена на кілька етапів залежно від конкретної конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту йде його ескалація до кульмінаційної точки, а потім - спад і завершення.

Конфлікту властива ще одна стадія або етап – постконфліктний синдром, що характеризується напругою у відносинах сторін. Цей синдром у випадку загострення може спровокувати новий конфлікт.

При вивченні другого питання «Основні типи політичних конфліктів» варто враховувати, що в політичній науці найпоширенішим є поділ конфліктів на наступні типи: конфлікт цінностей, інтересів і ідентифікації.

Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві – праві, ліберали – консерватори, інтервенціоністи – ізоляціоністи.) Розходження в цінностях - це одна з передумов конфлікту. Коли ці розходження виходять за певні рамки, виникає конфліктний потенціал, формується доконфліктна ситуація. Так, у радянській Україні конфлікт цінностей був хронологічно першим. У процесі свого формування він пройшов наступні стадії: девальвації колективістських цінностей радянського суспільства; відносної перемоги індивідуалістичних цінностей демократичного суспільства; реанімації колективістських цінностей у ліво- і право-тоталітарних формах.

Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних, насамперед, політичних і соціально-економічних інтересів. Визрівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспільствах дало початок процесу приватизації. Правлячі верхи, утримуючи владу, визначали свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм перетворитися в економічно домінуючий клас. Такі інтереси вступили в конфлікт із інтересами широких мас населення, настроєного на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації — протиріччя щодо визначення вільним громадянином своєї етнічної і громадянської приналежності. Цей конфлікт властивий, насамперед, тим країнам, які виникли на пострадянському просторі. Він спостерігається також у країнах, де національні меншості проживають компактно в районах, які раніше належали до їхньої етнічної батьківщини (наприклад, проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації обумовлене тим, що з тих або інших причинах люди одержали право самостійно визначати свою етнічну й громадянську приналежність. Через це в багатьох країнах значна частина населення не захотіла визнавати себе громадянами держави, на території якої проживала.

Іноді конфлікти розділяють на неантагоністичні (примиримі) і антагоністичні (непримиренні). Втрачені можливості вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в іронічну форму і навіть переростання в антагоністичну, у той час як пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може привести до зняття гостроти і перетворення конфлікту в неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як способу ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називаються уявними, однак вони можуть стати реальними, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси виявилися під загрозою.

В об'єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов - негативними, такими, що гальмують історичний розвиток і деструктивними щодо суб'єктів - учасників конфліктів.

Політичні кризи можна розділити на зовнішньополітичні та внутрішньополітичні. Зовнішньополітичні кризи обумовлені міжнародними протиріччями і конфліктами і зачіпають кілька держав.

До внутрішньополітичних криз ставляться наступні типи:

1) урядова криза - втрата урядом авторитету, невиконання його розпоряджень місцевими виконавчими органами;

2) парламентська криза - розбіжність рішень законодавчої влади з думкою більшості громадян країни або зміна співвідношення сил у парламенті;

3) конституційна криза - фактичне припинення дії конституції;

4) соціально-політична (загальнонаціональна) криза включає в себе всі три вищевказаних кризи, зачіпає основи суспільного устрою і найчастіше приводить до зміни влади.

Переходячи до вивчення третього питання «Шляхи розв’язання політичних конфліктів», варто знати, що рішення політичного конфлікту може здійснюватися різними шляхами. Існують різні методи й прийоми розв’язання конфліктів, але при цьому вони завжди спрямовані на рішення загальних завдань, таких як виведення прихованих конфліктів у відкриту форму з метою попередження раптових і неконтрольованих процесів; проведення профілактики можливих політичних конфліктів; локалізація конфлікту, а також соціально-політичного збудження, що його супроводжує, недопущення проникнення політичного конфлікту в інші сфери життя суспільства; облік внутрішніх і зовнішніх факторів виникнення конфлікту з метою пошуку найбільш ефективного методу його розв’язання або врегулювання.

Розв’язання конфлікту - це повне його вичерпання, а також зміна ситуації й обставин, що приводять до протистояння сторін. Конфлікт вважається розв’язаним , якщо знайдено консенсус між його учасниками.

У політиці зустрічаються ситуації, коли консенсус неможливий у зв'язку з відсутністю комунікації між учасниками конфлікту. У цьому випадку вдаються до допомоги посередника. Роль посередника полягає у формуванні, налагодженні й забезпеченні каналів організаційних, інформаційних і інших зв'язків. Завдяки такій активності відновлюється внутрішня цілісність того або іншого соціального середовища й задовольняються інтереси кожного з учасників конфлікту. Серед безлічі різних типів посередників найпоширенішими є «третейський суддя» і «граючий тренер».

«Третейського суддю» відрізняє підкреслено незалежна поведінка і нейтралітет. Йому властивий офіційний стиль поводження, він вимагає уваги і поваги до своїх рекомендацій. Під час переговорів він бере на себе роль ведучого, регламентуючи виступи конфліктуючих сторін. Для цього типу посередника головним є дотримання законів, правил і інструкцій. Що стосується посередництва «граючого тренера», то його відрізняє більш демократичний стиль поведінки, а його рекомендації скоріше нагадують наради, ніж інструкції. Посередник сприяє зближенню позицій конфліктуючих сторін. У ролі посередника можуть виступати слідчі і погоджувальні комісії, а також спеціально підготовлені фахівці - менеджери з конфлікту.

Урегулювання конфлікту - це зняття гостроти і напруги в боротьбі сторін з метою попередження негативних наслідків. Іноді розв’язання політичного конфлікту відбувається природно, якщо зникає його предмет. Але частіше існує потреба застосування спеціальних методів, прийомів і стратегій. Вважається, що конфлікт може бути врегульованим при наступній взаємодії сторін:

- Бойовище. У цьому виді взаємодії учасники конфлікту намагаються заподіяти якнайбільше шкоди своїм суперникам з метою здобуття перемоги. Це нераціональна модель поведінки: у ній відсутній розрахунок витрат і результатів, а також відсутня система цінностей, яка могла б стати основою для компромісу.

Гра. У цьому виді взаємодії учасники розраховують свої сили і дії. Основа стратегії при цьому полягає в прагненні набрати як найбільше очків і обігнати свого супротивника. Гра також припускає інституціональну підтримку певних правил.

Дебати. На цьому шляху розв’язання конфліктів основний наголос робиться на подоланні конфлікту шляхом пошуку спільних підстав у системах цінностей. У дебатах важливо не тільки розраховувати витрати і придбання, володіти правилами гри, але і уміти аналізувати ці правила, модифікуючи їх відповідно до інтересів учасників конфліктів. При цьому часто налагодити комунікацію досить важко й сторони вдаються до допомоги посередника - суб'єкта, що займає нейтральну позицію відносно конфліктуючих сторін.

Успіх розв’язання політичного конфлікту значною мірою залежить від стратегії поведінки конфліктуючих сторін. Існує чотири типи поведінки сторін у конфліктній ситуації:

1. «Стратегія страуса» полягає в невизнанні конфлікту. Її послідовники воліють не помічати доведених до граничної гостроти зіткнень інтересів конфліктуючих сторін.

2. «Стратегія голуба» полягає в соціально-політичній позиції підпорядкування й поступок начальству. Основна мета цієї стратегії - дійти згоди будь-яким шляхом, навіть ціною односторонніх втрат. Така стратегія є вимушеною і використовується, як правило, в ситуації поразки.

3. «Стратегія яструба» ставить своєю основною метою перемогу над супротивником за всяку ціну. Під час переговорів сторона, що використовує таку стратегію, прагне змусити опонента прийняти єдиний варіант вирішення проблеми - той, котрий запропонований нею самою.

4. «Стратегія згоди» полягає в тому, щоб переконати учасників конфлікту виробити спільний підхід до проблеми з метою досягнення компромісу. При цьому переговори важливі незалежно від ступеня довіри між їх учасниками. Поступка у відповідь на раціональні доводи опонента сприймається в такій ситуації не як поразка, а як вирішення проблеми.

У процесі розв’язання політичних конфліктів застосовується ряд методів:

• Метод залагодження конфлікту. Якщо слабка сторона визнає

пріоритет найсильнішої й жертвує своїми інтересами, це не означає їхнього зникнення. По мірі накопичення сил і сприятливих обставин, вона знову може почати їх відстоювати.

• Метод примирення через посередника. Роль посередника виконує персона

або спеціальна комісія, що допомагає конфліктуючим сторонам знайти спільну мову і прийняти рішення, що задовольняє всіх.

• Арбітраж. Конфліктуючі сторони добровільно передають розгляд своєї

справи третій стороні, цілком покладаючись на її рішення, що є для них обов'язковим.

• Безпосередні переговори. Визнавши необхідність розв’язання конфлікту,

обидві сторони погоджуються на переговори в прийнятній для них формі. Переговори є найпоширенішим у сучасному світі методом примирення сторін політичного конфлікту. У процесі переговорів відбувається обмін думками, що знімає гостроту протистояння, допомагає зрозуміти сутність інтересів опонента, виявити суть взаємних претензій, прорахувати альтернативні ситуації. Переговори є своєрідним політичним ритуалом, що відображає співвідношення сил супротивників. Найефективнішим методом проведення переговорів виступає угода на основі компромісу.

Мирне розв’язання конфлікту досягається наступними шляхами: досягнення компромісу на основі збереження висхідних позицій; угода на основі взаємних поступок, виснаження ресурсів однієї або декількох конфліктуючих сторін; знаходження в процесі протиборства взаємоповаги сторін, взаємне усвідомлення прав і інтересів суперника; примирення на основі примусу у зв'язку з явною перевагою сил однієї з конфліктуючих сторін, ізоляція однієї зі сторін, зниження її статусу, ослаблення позиції, а також фактичне знищення супротивника.

Особливе значення в сучасному світі має питання правового врегулювання політичних конфліктів і криз. Право виступає найбільш ефективним і безпечним інструментом управління конфліктною ситуацією. Саме в праві зосереджено базовий етичний сенс, який дозволяє перевести конфлікт із площини протистояння в площину конструктивного діалогу. Правове регулювання політичного конфлікту передбачає недопущення методів обману, залякування й підкупу, які часто застосовують сторони, що ведуть боротьбу. За допомогою права стає можливим змінити хід розвитку конфлікту, попередити поглиблення кризової ситуації, а іноді і відновити колишні відносини, що існували між сторонами до початку конфлікту.

Таким чином, політичний конфлікт є важливим джерелом соціальних змін і не повинен сприйматися як щось протиприродне. Для того, щоб він не набув руйнівних масштабів, конфліктуючим сторонам варто шукати найбільш ефективні методи і шляхи розв’язання конфлікту, застосовуючи комплексний підхід і вже наявний історичний і політичний досвід.

* * *

У довідковій літературі з даної теми дивіться статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Безопасность глобальная», «Безопасность международная», «Агрессия», «Конфликт», «Конфликт этнополитический».

Политологическая энциклопедия. В 2-х т. - М., 1999. Ст.: «Политический конфликт», «Политический кризис», «Компромисс», «Консенсус», «Агрессия», «Конфронтация», «Толерантность», «Экстремизм».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Конфликт политический», «Компромисс политический», «Консенсус политический», «Агрессия», «Толерантность», «Экстремизм».

Социологическая энциклопедия. В 2-х т. – М., 2003. Ст.: «Конфликт», «Конфронтация», «Агрессия», «Компромисс», «Терроризм».

Політологічний енциклопедичний словник. – К, 2004. Ст.: “Політичний конфлікт”, „Толерантність”, „Конфронтація”, “Міжнародний тероризм”.

Енциклопедія політичної думки. – К., 2000. Ст.: “Конфлікт”, “Законність”, “Громадянське суспільство”.