2. Проблема природи та сутностi людини. Природнi, соцiальнi та духовнi вимiри людського буття.

Природа людини глибоко суперечлива, тому людина завжди ви сту Пает загадкою для самого себе. З одного боку, людина - істота фізичне, тілесне, підпорядковане всіма законами біології та фізіології. Він обуріваємий потягами, у ньому сильні несвідомі імпульси, що їм володіють інстинкти і пристрасті, він легко впадає в страх і гнів. З іншого боку, людська природа являє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Людина демонструє здатність бути моральним, підніматися над своїми природними потягами і робити вільний вибір. Свідомість, розум і воля притаманні природі людини.

Саме ця двоїстість завжди змушувала філософів шукати сутність людини, що відрізняє її як особливу істоту від біофізичних проявів його природи.

У філософії антропології сформувалося три основні версії відповіді на це питання.

1. Сутність людини духовна. Ця версія характерна для всіх релігійних та езотеричних вчень. Відповідно до неї справжня самість людини не має відношення до емпіричному світі. Так, у відповідності з християнством Бог наділяє людину єдністю духу і душі, здатних піднятися над інстинктами і тілесними вимогами, а також над будь-якими спокусами матеріального життя. Людина духовний й тому здатний панувати над плоттю. Згідно з езотеричними вченнями істинне «Я» людини - духовна монада - просто змінює з життя в життя різні тіла, які служать лише засобом для самовдосконалення.

2. Сутність людини-розум. Цю версію сформувалася в Новий час. Вона припускає, що розум - особлива самостійна інстанція і людина відрізняється від тварин саме розумом - умінням логічно мислити, пізнавати себе і світ. Разум дозволив людині виділитися із тваринного світу, використовуючи сили самої природи, і він же заставу майбутнього щастя і прогресу в суспільстві.

3. Сутність людини - предметно-діяльна, соціокультурна. Визначальну роль в утвердженні цієї версії зіграли роботи Карла Маркса. Людина виступає тут як істота, яка не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб. Він переробляє її в трудовому процесі, ставить все нові й нові цілі, створює «друге, олюднених природу» - світ культури. У праці, перетворюючи навколишню дійсність, людина і проявляє себе як розумний і вільний, бо діє «за мірками будь-якого виду, у тому числі і за законами краси». Будучи істотою трудовим, людина виступає і істотою соціальним. Він не може працювати поза спілкування. Підкорення природи і перетворення її в культуру повязане з постійним взаємодією людей, з формуванням соціальних груп. Тому сутність людини - це «сукупність всіх суспільних відносин». Чи не біологічні риси людини визначають найістотніше у ньому, а його соціально-групова приналежність.

Проблема сутності людини органічно повязана з вирішенням питання про його походження, проблемою антропогенезу.

Виникнення людини - загадка, яка на сьогодні не має відповіді.

У наші дні піддана серйозній критиці еволюційна теорія Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Багато питань зявляється і при логічному розгляді версії про трудове походження людини. Чому тільки одна гілка приматів перетерпіла настільки потужну трансформацію, перестала біологічно пристосовуватися до природи і почала пристосовувати її до себе? Чи існував якийсь біологічний поштовх, що привів до якісної зміни мозку? У свій час висувалася ідея, що людство виникло в Африці, а поштовхом до її появи на світ був підвищений рівень радіації в одному з районів, де й почалося «перетворення мавпи в людину». Але навіть якщо мавпи-мутанти почали поступово здійснювати трудоподобние операції, як могли вони зробити працю систематичним, не маючи розвиненого свідомості, здатного ставити цілі і утримувати на них увагу? Зазвичай вважається, що праця, свідомість і мова виникають практично водночас. Однак зовсім незрозуміло, якої з перерахованих моментів грав провідну роль. Ці труднощі призводять до того, що сучасна думка починає все більше звертатися до версій, які довгий час вважалися повністю ненауковими і тому не розглядалися всерйоз. Одна з таких версій - привнесення розуму на нашу планету космічними прибульцями. Інша версія походження людини грунтується на древні езотеричні уявлення, відповідно до яких Космос живе за циклічним закону.

Проблема антропогенезу є темою багатьох наукових і дискусій і філософських досліджень.

Природне у людині виявляється у морфологічних, генетичних" явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та інших процесах, що властиві людському організму. Це фізіологічні процеси, що відбуваються у нашому організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та. інформацією між організмом і навколишнім середовищем. У цьому розумінні між людиною і вищою твариною суттєвої різниці немає. Однак якщо абсолютизувати в людині тільки природне, біологічне, то ми не зможемо пояснити інші аспекти людського життя і будемо змушені пояснювати їх лише непоборними якостями.

Природне начало в людині (а до нього належать також особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, яка вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, її соціокультурні виміри або про людину як особистість, слід виходити не з природного в людині взагалі, а лише з її антропологічних особливостей, тобто з вивчення її тілесної організації та деяких елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів).

Таким чином, на певному рівні антропогенез у процесі "вдалих" мутацій, трудової діяльності, спілкування і формування духовності начебто "перевів стрілки" з біологічного розвитку на шлях історичного становлення власне соціальних істот, у результаті чого сформувалася людина як природно-соціальна істота. Саме тому людина є цілісною єдністю біологічного, психічного та соціального. Однак людина не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона інтегральна єдність, що приводить до виникнення нового якісного стану — людської особистості.

Виміри людини не можна зводити лише до природного та соціального в ній, хоча б тому, що соціальне породжує й ду­ховність. Якщо у свідомості людини знаходять відображення лише найелементарніші потреби, задоволення яких необхідне тільки для підтримання фізичного існування, якщо почуття й емоції примітивні, а поняття не розвинені, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом.

Духовно розвиненою (або духовно багатою) людиною вважають таку, котра багато знає і ще більше розуміє, у своїй діяльності спирається на почуття й поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби, якій притаманні безкорисливі почуття любові та милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати в біді кожній, навіть незнайомій, людині.

Духовність людини — це уміння мріяти, фантазувати, творчо удосконалювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на навколишню дійсність, — це один із найважливіших проявів духовності.

Отже, духовно розвинена людина — така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей, це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом класика німецької філософії XVIII ст. І. Канта — це закон, який живе у нас самих; на думку французького філосо­фа XVIII ст. П. Гольбаха — це наш внутрішній суддя).

Перелік особистісних якостей духовно багатої людини, яка формується під впливом загальнолюдської культури, можна продовжити, проте це є змістом одного з наступних розділів — про духовність людини.

Усе викладене вище дає змогу дати загальне визначення:

людина - душевновизначена природно-соціальна істота. Тобто до основних ознак людини можна віднести особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільніст,ь, діяльність. Отже, поняття "людина" є родовим поняттям, що відображає загальні риси, притаманні людському роду: як загальносоціальні, так і природні, психічні, біологічні. Людина фактично є результатом п'яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити фіїлогенез, історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, тобто - мати людську будову тіла). По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію - ви-рости, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації або хоча б свого верте, їй потрібно здійснити свою соціальну, чогось навчитися і брати участьу процесі суспільного життя. По-п'яте, людини не існує без душі — того, що "здатне починати певний стан"

В той же час цілісність людини нібито роздвоюється, що позначається поняттями "індивід" та особистість.

Індивід (пізньолатинський переклад грецького поняття атом) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. З поняттям "індивід" нерозривно пов'язане поняття індивідуальність, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Індивідуальність можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють одного індивіда від інших. Отже індивідуальність є наслідком, з одного боку, біологічної своєрідності організму, а з іншого — специфічних особливостей розвитку певного індивіда.

Поняття особистість фіксує лише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на них відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Це життєвий шлях, який завжди неповторний і оригінальний.

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації, який за своєю суттю діалогічний або навіть полілогіч-ний. Цей діалог (поліалог) можна відобразити за допомогою такої системи:

• "Я — Я" — умова формування самосвідомості, внутрішнього світу людини;

. "Я — ТИ" — сфера формування морального почуття, почуттів любові, дружби, ненависті тощо;

. "Я — МИ" — родинні, групові, кастові, класові, національні, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання;

• "Я — УКРАЇНА" — громадянське, державницьке са­моусвідомлення;

• "Я — ЛЮДСТВО" — родова самосвідомість, належність до гомо сапієнс;

. «я — СУСПІЛЬСТВО" — ставлення до світу створених речей та інших людей;

• "Я — ПРИРОДА" — екологічна свідомість та ставлення до навколишнього середовища;

• "Я — УНІВЕРСУМ" — витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть.

Отже, соціалізація є процесом засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дають змогу функціонувати йому як повноправному члену суспільства. Вона охоплює як соціальноконтрольовані процеси цілеспря­мованого впливу на людину, тобто виховання, так і стихійні, спонтанні процеси, які спричиняють вплив на її формування. Найважливішою формою соціалізації є звичаї та традиції, у світі яких людина живе від народження до смерті. Адже суспільство — це світ звичаїв, що регулюють мораль, форми спілкування, самовираження тощо. Іншою важливою формою соціалізації людини є державно-правові норми. Ще однією універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства.