2. Політологічний аналіз основних політичних теорій і доктрин.

Відповідно до відмінностей між різними типами ідеологічного обґрунтування політики й самої політики сучасна політична наука виокремлює чотири основних ідейно-політичних доктрини: лібералізм, консерватизм, комунізм і соціал-демократизм.

Лібералізм (лат. liberalis – вільний) – ідеологія, що базується на визнанні первинності прав і свобод особи як найвищої цінності людського буття, необхідності їх правового регулювання; суспільно-політична течія, прихильники якої відстоюють ідеали вільного, гармонійного розвитку людини, проповідують ліквідацію або пом’якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда. Основне призначення держави, на переконання лібералів, - збереження і захист природних прав людини, формування відносин між державою і людиною на договірних засадах, забезпечення верховенства закону як інструменту соціального контролю.

Неолібералізм (грець. neos – молодий, новий) – різновид традиційного лібералізму; сучасна політична течія, яка відстоює принципи демократії, виступає за пріоритет прав та свобод громадян над державними інтересами, обмежене втручання держави в економіку та соціальну сферу, вільну конкуренцію, приватне підприємництво, зниження соціально-майнової нерівності, інтеграцію нації у сучасні глобальні процеси. Сформувався на початку ХХ ст. у Західній Європі, пізніше поширився у США.

Консерватизм (франц. conservatisme, від лат. conservare – зберігати, охороняти) – ідеологічна і суспільно-політична течія, прихильники якої зорієнтовані та збереження і підтримку історично сформованих принципів державного і суспільного життя, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Неоконсерватизм (грець. neos – молодий, новий) – напрям у сучасній політології, філософії, соціології, що виник у процесі перегляду ідей і цінностей лібералізму та консерватизму, є їх новим синтезом. Формування неоконсерватизму почалося у ХХ ст. на Заході зі спроб окремих теоретиків та політичних діячів (Г.Макміллан, Г.Рормозер, Р.Ганон та ін.) модернізувати консерватизм. Неоконсерватизм подібно до лібералізму ХІХ ст. виражає прагнення зберегти недоторкані ліберальні цінності: природна економічна, соціальна і політична нерівність людей, наявність соціального розшарування, безглуздість соціальної зрівнялівки, індивідуальна свобода (соціальна рівність – ворог свободи), роль приватної власності як гаранта особистої свободи і соціальної справедливості, ініціатива і підприємництво, ринкові відносини і конкуренція, автономія громадянського суспільства щодо держави, збалансованість політичної влади. Разом з тим активно відстоюються традиційні для консерваторів такі цінності як релігія, сім’я, школа, закон, порядок, суспільна ієрархія, засуджуються анархія, вседозволеність тощо.

Комунізм (англ. communism, франц. communisme, від лат. communis - спільний, загальний) – ідеологія та політичний рух, що передбачають облаштування суспільства на основі спільної власності на засоби виробництва, принципу колективізму, соціальної рівності та справедливості. Вчення про комунізм виникло та існувало в основному на ґрунті соціально-визвольних рухів, переплітаючись із національним та релігійними уявленнями, і відбивало сподівання народних мас на покращення свого становища в майбутньому. Першим програмним документом комуністів був “Маніфест Комуністичної Партії”, написаний К.Марксом і Ф.Енгельсом у 1848 р. У Маніфесті комунізм представлений як суспільно-економічний і політичний лад з колективною власністю на засоби виробництва і предмети споживання та з безкласовим і бездержавним устроєм, що приходить на зміну капіталізму; в цілому суспільстві кожному індивіду належить робити пропорційний внесок за своїми здібностями, а отримувати – за потребами. Однак, проектам, що містяться в ученнях про комунізм через їх утопічність не судилося збутися. З П пол. ХІХ ст. комуністичні ідеї набули розповсюдження в Росії. Після здійснення там політичного (1917 р. ) перевороту, створення Комінтерну (1919 р.) комунізм став окремим від соціалістичного політичним рухом, метою якого проголошено революційне повалення капіталізму і встановлення т.зв. диктатури пролетаріату для побудови комуністичного ладу. Під цими гаслами в першій тоталітарній державі комуністичного типу (СРСР) була встановлена диктатура партії більшовиків, яка оголосила війну всім не комуністичним урядам на теренах колишньої царської імперії. В результаті остання була відновлена майже в тих самих кордонах, у яких вона існувала до 1917 р. Так утвердилася репресивна диктатура комуністів, що спиралася на створений ними апарат (ВЧК,). Ідеї комунізму були впроваджені в життя у Китаї, північній Кореї, країнах Східної Європи, на Кубі. В Україні організованого національного комуністичного руху майже ніколи не було. Комуністичні ідеї тут прижилися переважно в російських організаціях. Як одна з них виникла й Компартія України, що за своєю суттю залишається антиукраїнською і донині.

Соціал-демократія – ідейно-політична течія, що об’єднує ліві сили і виступає за здійснення ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства. Зародилася у міжнародному політичному русі в останній третині ХІХ ст. (1869 р. створена Соціал-демократична партія Німеччини). Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму. На зламі ХІХ-ХХ ст. соціал-демократи внаслідок об’єктивних обставин висловилися за необхідність переосмислення ряду положень марксизму (про соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату та ін.), основним засобом політичних перетворень у суспільстві обрали реформу. В подальшому соціал-демократія еволюціонувала як у політиці та ідеології, так і в соціальній сфері та органі­заційній структурі. На зміну Робітничому соціалістичному Інтернаціоналу (1923-1940) прийшов Соціалістичний Інтернаціонал, створений 1951 р. Сучасна міжнародна соціал-демократія при збереженні базових цін­ностей соціалізму (свобода, рівність, справедливість, солідарність) віддає перевагу еволюційному розвитку політичного процесу, заперечує будь-яку диктатуру як форму політичної влади, визнає примат громадянського суспільства над державою, відстоює принцип демократичного парламен­тариз­му, орієнтується на політичний плюралізм і консенсус при розв’язанні важли­вих проблем.

Окрім виділених найбільш поширених ідейно-політичних доктрин розрізняють націоналізм, клерикалізм, соціалізм, анархізм, фашизм та ін.

Націоналізм (від нація) – ідеологія нації, світогляд і система політичних поглядів, почуттів, ідей, що наголошують на цінності нації, національної культури, національних інтересів тощо, відстоюють пріоритет національних (етнічних) вартостей перед усіма іншими.

Клерикалізм (лат. clericalis – духовний, церковний) – суспільно-політичний напрям, що домагається посилення ролі церкви і духовенства в усіх сферах життя суспільства. Характерний для різних етапів суспільного розвитку і проявляється у різних формах. За Середньовіччя прагнув до необмеженого панування Католицької Церкви. Активність клерикалізму особливо зросла з П пол. ХІХ ст. у зв’язку з появою комуністичної ідеології, ворожої до релігії і церкви. В сучасних умовах значно розширилися можливості участі церкви в політичному і громадянському житті суспільства. Клерикали виступають проти відокремлення Церкви від держави, лібералізму в церковній сфері, громадянсь­ких шлюбів, поширення аморальності, домагаються конфесійної школи, віднов­лення інституту капеланства і т.ін. Ідеї клерикалізму містяться у програмах клерикальних партій та організацій.

Соціалізм (франц. socialisme, від лат. socialis – суспільний) – учення і суспільно-політична течія, які відзначаються підходом до розв’язання усіх соціальних проблем з точки зору суспільства як єдиного цілого. Ідейними джерелами соціалізму є теоретичні моделі соціалістів-утопістів (див. Утопічний соціалізм). Найвідоміші ідеологи та проповідники соціалізму: К.Маркс, Ф.Енгельс, Е.Бернштейн, К.Каутський, В.Плеханов, В.Ленін, Л.Троцький. У серед. ХІХ ст. в теорії, а згодом і в практиці соціалізм виокремлюється марксистський (революційний) та соціал-демократичний (реформістський) підходи. В марксистській інтерпретації ( див. марксизм) соціалізм – це перша (нижча) фаза комунізму: лад, заснований на суспільній власності на засоби виробництва, відсутності експлуатації людини людиною, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Перехід до такого ладу здійснюється в результаті боротьби робітничого класу, історична місія якого полягає у революційному завоюванні політичної влади, встановленні своєї диктатури (диктатура пролетаріату). Втілення ідей соціалізму у його крайній формі -– комунізмі, як довела історія, призводить до всезагального одержавлення усіх сфер суспільного життя, утвердження тоталітаризму. Соціал-демократичний погляд на соціалізм (див. Соціал-демократія) базується на визнанні необхідності легального і мирного завоювання політичної влади пролетаріатом через парламентські вибори. У наші дні соціалізм як ідейно-політична течія залишається неоднорідним. Більшість партій та рухів соціалістичної орієнтації проголошують антиекстремізм, мирне “вростання” суспільства в соціалізм, створення соціальної держави.

Анархізм (грец. а, an – заперечення, відсутність і arche – влада – бук­валь­но: безвладдя) – ідейно-теоретична і суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку владу (насамперед державну), розглядаючи її як насильство над собою, проголошує своєю метою знищення держави й заміну всяких форм при­му­сової влади вільною і добровільною асоціацією громадян. В питаннях виз­начення шляхів досягнення проголошених цілей анархізм розділяється на три основних напрями: анархоіндивідуалізм (абсолютна свобода індивіда), анар­­хо-комунізм (знищення держави революційним шляхом яік знаряддя гноб­лення мас),анархо-синдикалізм (франц.syndicat – профспілка),що відстоює лікві­­дацію капіталізму за допомогою революційної боротьби профспілок. Як політична течія анархізм склався у 40-70-х рр. ХІХ ст. у Західній Європі. Найвідомішими теоретиками серед анархістів були М.Штірнер (Німеччина), П.Прудон (Фран­ція), М.Бакунін, П.Кропоткін (Росія). Нині в деяких країнах існують лише неве­ликі анархістські групи. В Україні анархістські групи з’явилися (Київ, Харків, Одеса, Житомир та ін.) наприкінці ХІХ ст., хоча особливого розвитку не набули. Найбільшою активністю в Гуляй-Полі (1918-1921 рр.) відзначився Н.Махно).

Від соціалістичної течії також відштовхується т.зв. екологічний соціалізм, який виник на Заході на початку 80-х років. Прихильники вважають, що капіталізм і соціалізм є двома різновидами «індустріалізму», а саме він є причиною усіх екологічних проблем сучасної цивілізації. Альтернативою «індустріалізму» пропонується «екологічний соціалізм», коли припиняється зростання економіки, скорочується зайве виробництво й зайве споживання, змінюється спосіб життя й мислення людей.

Фашизм (італ. fascismo, від лат. fascis – зв’язка, жмутик: у даному випадку – об’єднання, союз) – правоекстремістська ідейно-політична течія, в основі якої лежить ідеологія культу сильної особистості, агресивного шовінізму та расизму. Сформувався на основі синтезу сутності нації як вічної і найвищої реальності, заснованої на спільності крові та догматизованого принципу соціальної справедливості. Перші фашистські організації виникли 1919 р. в Італії, а потім у Німеччині. Спочатку фашизм проголошував антимоно­поліс­тичні й соціалістичні гасла, використовуючи невдоволення суспільства масо­вим безробіттям та інфляцією, забезпечив собі певну соціальну базу. У 20-30-х рр. ХХ ст. у названих країнах утвердилися фашистські режими. Окремі партії, організації існували й у Франції, Іспанії, Португалії, Угорщині, Хорватії, Словаччині, Румунії та інших країнах. Центральне місце в ідеології фашизму посідають крайні (войовничі) форми антидемократизму, шовінізму, расизму, демагогічний псевдосоціалізм (націонал-соціалізм). Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Основою зовнішньополітичного курсу фашизму були підготовка і розв’язання загарбницьких воєн. Найяскравіше проявилася сутність німецького фашизму під час диктатури А.Гітлера. Злочини фашизму проти людства були засуджені на Нюрнберзькому процесі (20.11.1945 – 1.10.1046) міжнародним воєнним трибуналом. Невдовзі в деяких західних державах фашизм почав відроджуватися як неофашизм.

У другій половині ХХ століття на основі ставлення до навколишнього світу, і розуміння того, що у ньому є все взаємопов’язаним, сформувався енвайронменталізм. В основі нової ідеології та руху лежить думка, що не можна бездумно брати від природи її ресурси. Протягом 60-х років починають з’являтися партії «зелених» («світло-зелені»), які висунули як пріоритетне завдання збереження і поліпшення природного довкілля. Існують і радикальніші погляди, які висунули «темно-зеленими» - кардинально змінити спрямування сучасної цивілізації, відмовитися від споживацтва й економічного зростання як головної мети урядів, змінити спосіб життя[10, с.306].

Різні ідейно-політичні доктрини не існують у, так би мовити, чистому вигляді. Вони взаємодіють у реальних ідеологічних і політичних процесах, впливають одна на одну, нерідко запозичуючи одна в одної ті чи інші ідеї або практичні політичні настанови. Розгляд еволюції основних ідейно-політичних доктрин дає можливість зробити висновок про їх взаємозближення щодо розуміння закономірностей суспільного розвитку, принципів і форм організації суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, відносини між собою, суспільством і державою.