Контрольні питання

1. Що виступає об’єктом і суб’єктом політики?

2. Які основні напрямки екологічної політики Української держави на сучасному етапі?

3. Якій, на Вашу думку існує зв'язок між політикою і мораллю?

4. Охарактеризуйте зв'язок політичної науки з іншими науками соціально-гуманітарної сфери.

5. У чому суть біхевіористського методу політичної науки?

6. Які галузі знань входять у структуру політичної науки?

7. Які функції політичної науки є актуальними для сучасної України і чому?

Основні поняття

Політика, мораль, науковість політики, структура політики, властивості політики, політологія, політична наука, методи політології, функції політології, структура, об’єкт і предмет політології, суспільні науки.

Література

1. Гелей С., Рутар С. Політологія. Навч. Посібник. – К.: Знання, 2007. – С. 7-10.

2. Екологізація гуманітарної освіти: Збірник наукових статей, матеріалів, документів / за ред. В.Кондратюка, Львів: «Апріорі», 2004.

3. Кухта Б. Політологія. Історія і теорія політичної науки. Курс лекцій. – Львів, 2007.

4. Лемківський К.М., Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Підручник для студентів вищих закладів освіти. - Львів: «Новий світ – 2007», 2007.

5. Погорілий Д.Є. Політологія. Кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 6-45.

6. Політологія. / М.І.Панов (кер. авт. кол.), Л.М.Герасіна, В.С.Журавський та ін. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005.

7. Політологія. Посібник для студентів вузів /За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. К. 2000. – С. 11-36.

8. Рудакевич О.М. Політологія. Лекції, семінари, самостійна робота. Навч. Посібник. – К.: Астон, 2006. – С. 7-18.

9. Суспільна політична думка: Словник довідник/ Уклав О.І Юристовський. – Львів: вид-во «Сполом», 2008.

10. Холод В. Політологія. Підручник. – Суми: РТД «Університетська книга», 2006. – С.6-15.

Тема 2. Історія світової політичної думки План:

1. Зародження політичних ідей та їх розвиток у стародавньому світі.

2. Політична думка епохи Середньовіччя.

3. Основні напрями розвитку політичної науки нового й новітнього часу.

1. Зародження політичних ідей та їх розвиток у стародавньому світі.

Зародження політичної думки пов’язується з тим ступенем суспільного розвитку, коли виникає приватна власність на засоби виробництва, відбувається соціальне розшарування суспільства, утворюється державність. Отже – це період розкладу первіснообщинного ладу, формування держави і права. Саме тоді мислителі стали задумуватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства.

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне трактування.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали казкові уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя пере­буває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'яв­ляється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жер­ців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Від правителів-богів пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, під­порядкованість «нижчих вищим»[8, с. 39].

Суспільство уявлялось єгиптянам у вигляді піраміди, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Ранньополітична думка Шумеру, як і Египту, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі.

З уявленнями давніх вавилонян пов'язана одна з най­цінніших пам'яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.), в яких зафіксовано праг­нення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалося не як сакральна (священна), а світська сутність [8, с. 40].

Пророки Ізраїльсько-Юдейського царства (ХШ-Х ст. до н.е.) Мойсей, Ісус Навін, Ісайя, Ієремія, Ізекіїля, Осій, Іоїль, Амос, Овдій та ін. створили Старий Завіт ( більша частина Біблії), у якому започаткували ідею походження держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії Закони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут) та поведінку віруючих.

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з сере­дини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пі­зніше — у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведій­ського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунто­вує панування космічного абсолюту — Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди форму­люючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вва­жати першоелементами теорії державного управління.

Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм (УІ-У ст. до н.е. ), поставив в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рів­ності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до респуб­ліканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні.

У Давній Індії формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовніш­ню політику, форми і методи здійснення державної вла­ди, правила поведінки правителів і чиновників, організа­цію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), у якій узагальнено попередні вчення про мис­тецтво державного управління і політики.

Приблизно тоді з'являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення — «Закони Ману» — міфічного пра­батька людей, першого царя, який передав їм Божі на­станови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успад­кування, покаяння, покарання тощо. “Закони” засвідчили поступовий відхід індій­ського суспільства від буддизму і повернення до оновле­ного брахманізму.

Своєрідними політичними ідеями збагатили світову політичну дум­ку давньокитайські мислителі, які почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи полі­тичні доктрини на більш раціональний ґрунт, земну основу.

Один з найпомітніший ми­слителів стародавнього Китаю — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. е.), вчення якого назвали конфуціанство. Чільне мі­сце в ученні посі­дає правитель-мудрець, який втілює до­сконалі знання ритуалу, культури, де­мон­струє поваж­ність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, по­вагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотри­мується справедливості, істи­ни, вірного шляху. Головне для нього — турбота про бла­го підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у висо­кій моральності. Концепція мислителя містить засади «правильного дер­жавного упра­вління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стри­жневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівно­правними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдо­сконалення людської природи, а покарання закликав за­мінити вихованням [8, с. 43]. Суспільно-політичну концепцію Конфуція називають патріархально-патерналістською.

Другою течією у політичній думці Китаю був маоїзм, яку заснував Мо Цзи (479— 400 до н. е.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо ство­рення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ'я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відно­синах.

Провідником наступної течії — легізму (“законники”) — був Шан Ян (100—338 до н. е.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він об­ґрунтовує державу як абсо­лют­ну інституцію, найвищу ме­ту і вінець діяльності людини, велетенську безжа­лісну ма­шину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а ба­гатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н.е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утво­рення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на інтуїції та інертності адміністрації.

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям, чільне місце серед яких посідають Сократ, Платон і Аристотель.

В ученні Сократа (469-399 р.р. до н.е.) особливе значення мають дві провідні ідеї. По-перше, це принцип законності: мислитель ототожнював законність та справедливість, вважав, що в суспільстві мають панувати не сила і примус, а доброчесність і справедливість. По-друге, принцип верховенства знань та інтелекту в управлінні державою; управляти повинні розумні, “ті, що вміють правити”.

Політичні погляди Платона (427-347 р.р. до н.е.) викладені в діалогах “Держава”, “Крітій”, “Політика”, “Закони” та ін. Будучи ідеалістом, мислитель розробив ідеальні варіанти суспільного устрою, зокрема проект справедливої ідеальної держави. Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політич­ної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, мож­ливості рівності, розподілу праці, усуспільнення майна, скасування при­ватної власності, а також практичні пропозиції щодо си­стеми державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових і осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо.

Аристотель (384—322 до н. е.) започаткував емпірико-теоретичний підхід до вивчення політичних проблем і формування політичної науки як специфічної галузі знань. Об’єктивним началом усіх політичних явищ учений вважав людину. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може бра­ти участь у законотворчій, судовій і військовій діяльно­сті. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння кате­горії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, вті­лена у верховній владі і залежна від кількості правля­чих: один — монархія або тиранія; декілька — аристо­кратія чи олігархія, більшість — політія або демокра­ті. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси.

З П ст. до н.е. (146 р.) Греція була підпорядкована Римові; могутній інтелектуальний потенціал мислителів Еллади передався і Римській Республіці.

Засновником політико-правової думки Риму вважають Марка Тулія Цицерона (106-43 до н.е.) У працях “Про державу”, “Про закони”, “Про межі добра і зла”, “Про обов’язки” він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку — справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою в питаннях права.

Справжній правитель, на думку мислителя, має бути мудрим, справедливим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізнаним з

ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог зберігає такому правителеві спеціальне місце на небі.

Цицерон, виходячи з постулату «під дію законів підпадають всі», розробив проекти законів про релігію і про магістрати, які збагатили теорію державного управління.

Після краху Римської республіки популярними стали ідеї Сенеки (3—65 н. е.), Епіктета (50—140 н. е.), Марка Аврелія (121—180 н. е.) та ін­ших римських стоїків, які в умовах посилення авторита­ризму, правового свавілля проповідували політичну па­сивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.

Неабиякий вплив на подальший розвиток світової думки справили римські юристи 1-Ш ст. нової ери. Особливу роль відіграла здійснена ними кодифікація імператорських конституцій. Прикладом служить поява (529 р.) “Кодексу Юстиніана” (“Corpus Juris Civilis”) – збірки цивільного права, яка задекларувала знищення родового права, підтримку дрібних власників, привілеї армії, абсолютизацію державна” (королівської) влади. Кодекс виявився наймогутнішим джерелом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя.

В часи утвердження в Римській імперії панування християнства значною поширення набуло вчення одного з найвидатніших його ідеологів Аврелія Августина (354-430 р.р.), названого за заслуги перед церквою Блаженним. Гріховність земного державно-правового життя виявля­ється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимча­совий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне».

Спільність народу і держави, за Августином, може бути лише тоді, коли вона ґрунтується на праві, поєднаному з утіленому в Богові справедливості.

Форми державного правління Августин розрізняє залеж­но від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправед­ливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Релігійне тлумачення історії людства, суспільств, започатковане Аврелієм Августином, отримало назву провіденціалізм.