205

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІСОТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

Кафедра історії України, політології та права

П О Л І Т О Л О Г І Я

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

ЛЬВІВ – 2009

УДК 32я7

ББК 66.01я7

Політологія: Навчальний посібник/ Уклали Н.Г.Захарчин, О.І.Юристовський, Л.Б.Шептицька – Львів, 2009. – 202 с.

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного лісотехнічного університету України ______________березня 2009 р.

Рецензенти:

Денисенко В.М. – д.п.н, проф., завідувач кафедри історії та теорії політичної науки Львівського Національного університету імені Івана Франка.

Макарчук В.С. – д.ю.н., доц.., проф. кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ.

Матковська О.В. – к.ф.н., доцент кафедри гуманітарної підготовки Львівського державного інституту новітніх технологій та управління імені В.Чорновола.

Підготовлено на основі опублікованих джерел та літератури у межах розробленої кафедрою програми навчальної дисципліни «Політологія», містить стислий виклад тем, передбачених лекційним курсом та планами семінарських занять. Розрахований на студентів технологічних вузів усіх спеціальностей як заочної, так і стаціонарної форми навчання.

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………4

Тема 1. Предмет політології: основні парадигми політології…………………6

Тема 2. Історія світової політичної думки………………………………….….19

Тема 3. Зародження й еволюція провідних політичних концепцій і доктрин.34

Тема 4. Розвиток політичної думки в Україні: історія і сучасність…………..44

Тема 5. Політична влада…………………………………………………………55

Тема 6. Політична система суспільства………………………………………..64

Тема 7. Держава – базовий інститут політичної системи……………………..71

Тема 8. Демократія як спосіб організації суспільно-політичного життя…….84

Тема 9. Політичні партії та партійні системи………………………………….95

Тема 10. Громадсько-політичні організації та рухи…………………………106

Тема 11. Політичні відносини…………………………………………………116

Тема 12. Політична свідомість і політична культура………………………..129

Тема 13. Особа в політичному житті суспільства……………………………143

Тема 14. Політична еліта і політичне лідерство……………………………..154

Тема 15. Глобальні проблеми людства……………………………………….166

Тема 16. Геополітичний вимір світу………………………………………….174

Тема 17. Політичне прогнозування…………………………………………..185

Предметний покажчик……………………………………………………….197

Іменний покажчик…………………………………………………………....199

Список використаної літератури………………………………………...…201

ВСТУП

Світ політики в сучасних умовах набуває все ширших обсягів, втягуючи в свою орбіту нові, раніше аполітичні суспільні групи й народи. Як доводять реалії сьогодення, політика активно впливає на суспільний прогрес, прискорюючи його, на розвиток соцально-економічних, культурних, національно-етнічних відносин, науки, освіти тощо.

Разом з тим є чимало людей, які недооцінюють роль політики в суспільстві, байдуже і навіть зневажливо ставляться до неї. Проте це зовсім не означає, що такі люди стоять поза політикою. Не цікавлячись політикою, не виступаючи її суб’єктом, вони за будь-яких умов залишаються об’єктом політики, зазнають впливу політичних інститутів: держави, політичних партій, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації тощо та осіб, які їх представляють. Як сказав свого часу У.Черчілль “навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами”.

Політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Її соціальне призначення полягає в узгодженні багатоманітних і суперечливих інтересів і потреб індивідів та людських спільнот, забезпеченні їх співіснування в межах єдиного суспільства, в організації суспільного життя. Виконує це призначення передусім держава як головний політичний інститут.

Сучасна людина не може бути лише пасивним суб’єктом політики, об’єктом політичного маніпулювання з боку охочих до влади людей. Вона повинна оволодівати політичною наукою, навчитися впливати на здійснення влади як у суспільних, так і у власних інтересах.

Роль і значення політики та наукових знань про неї особливо зростають у переломні історичні періоди, коли зазнають докорінних перетворень самі основи суспільного життя, ідеали, цінності, світоглядні орієнтації людей. Саме такий період переживає нині українське суспільство, чим і актуалізується важливість глибоких всебічних знань про політику, громадян України, насамперед молоді.

В умовах державної незалежності в українському суспільстві відбуваються радикальні політичні, економічні, соціальні, психологічні зміни. На цьому тлі зростає значення політичних знань та політичної науки як необхідних передумов правильного сприйняття й розуміння найновіших ідей, складних суспільних явищ та подій. Політологія як складова частина гуманітарних і суспільно-політичних дисциплін орієнтує майбутнього спеціаліста з вищою освітою на прийняття оптимальних політичних рішень.

Навчальний посібник підготовлений у відповідності до навчальної програми курсу “Політологія” на основі опублікованих праць переважно вітчизняних авторів з залученням власного досвіду укладачів, набутого в процесі викладання предмету. Завдання курсу полягає у викладі суті науки про політику в такій послідовності, щоб забезпечити знання про виникнення і розвиток політичної думки у світі та в Україні, про основні принципи і завдання вдосконалення політичної системи сучасного суспільства, про глобальні проблеми людства; врахуванні специфіки Національного лісотехнічного університету; в розробці проблем духовного і патріотичного виховання громадян України. Представлений матеріал покликаний допомогти студентам вищого закладу освіти, зокрема, природничо-технічного профілю оволодіти необхідним обсягом знань з основних, передбачених програмою тем, сприяти формуванню здатності самостійно аналізувати політичні явища і процеси.

Тема 1. Предмет політології: основні парадигми політології План:

1. Політика як суспільне явище: сутність, види, функції та властивості.

2. Політологія: визначення, структура, категорії, методологічна база.

1. Політика як суспільне явище: сутність, види, функції та властивості.

Започатковані в доісторичних часах спроби збагнути особливості політичного розвитку людської цивілізації постійно розвиваються й удосконалюються, збагачуючи світову суспільно-політичну думку, синтезуючи й систематизуючи політичні знання. Сприяють всебічному осягненню політичного життя, насамперед, суспільні науки, провідне місце серед яких займає політологія.

Перш, ніж приступити до вивчення суті політології як науки про політику, необхідно з’ясувати, що таке сама політика як суспільне явище.

«Уся політика – це мистецтво» - такі слова містяться у праці «Політика», опублікованої у 1897 р. німецьким вченим Х.Трайчке. Відтоді, коли були написані ці слова, не досягнуто згоди щодо самого поняття «політика». Різні погляди на політику існували ще в античні часи. Надалі, протягом тисячоліть було сформовано декілька підходів до визначення цього поняття. Директивний підхід спирається на розуміння політики, як постійної боротьби одних за панування над іншими. Політика розуміється також як мистецтво володарювання. Функціональний підхід у розгляді категорії базується на античному розумінні існування полісу (місто-держава). Політика тут - це розподіл обов’язків і повноважень у цілісному суспільному організмові за умови їх узгодження. Комунікативний підхід розуміє політику як специфічний засіб взаємодії, за допомогою якого з’ясовується мета спільноти, загальні інтереси суб’єктів, розробляються спільні правила і шаблони поведінки. Враховуючи усі зазначені підходи у розумінні політики, ми можемо дати наступне визначення політики.

Політика (грець. politika – державні або суспільні справи, від polis – місто-держава) – мистецтво управління державою (полісом). У політичній науці політика трактується як одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо втримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.

Важливим питанням у вивченні політики є виокремлення подвійного характеру – політики як науки і політики як мистецтва.

Науковість політики, насамперед, полягає в тому, що вона повинна здійснюватися на наукових засадах. Це вимагає, по-перше, урахування досвіду інших країн; по-друге, врахування всіх сил, груп, партій, класів, мас, що діють усередині даної країни, аж ніяк не визначення політики на підставі тільки бажань і поглядів, ступеня свідомості й готовності до боротьби однієї тільки групи, або партії.

Проблематичною науковість політики робить і її ідеологічний характер. Політика є найбільш ідеологізованою сферою людської діяльності, оскільки безпосередньо пов'язана з соціальними інтересами, здійснюється політич­ними силами як виразниками тих чи інших соціальних інтересів і має певне ідеологічне, отже, й ціннісне, а не лише суто наукове, обґрунтування. У політиці звичайними є прагнення політичних сил монополізувати істину, намагання видати бажане за дійсне. Що сталося з одним із таких «єдино вірних вчень» — марксизмом-ленінізмом, як теоретичним обґрунтуванням комунізму, — загальновідомо. Однак не варто було б перебільшувати й науковість, істинність інших ідейно-політичних течій — лібералізму, консерватизму чи соціал-демократизму.

Найефективнішою є не та політика, що послідовно ґрунтується на якомусь ідейно-політичному вченні, спрямо­вана на досягнення якоїсь кінцевої мети, а та, яка прагматично зорієнтована, відповідає насущним інтересам і потребам якомога більшої частини членів суспільства.

Глибинною науковою засадою політики є пізнання закономірностей суспільного, особливо політичного, розвитку та врахування їх у практичній діяльності. Слід підкреслити також, що політика базується на чисельних об’єктивних чинниках (географічний, національний, релігійний та ін.), які існують поза впливом суб’єкта.

Політика як мистецтво має справу з суб'єктивною стороною здійснення влади. Вона пов'язана з людьми, багато в чому залежить від індивідуальних здібностей політика, його особистої ініціативи й навіть інтуїції. Полі­тика — це сфера продуманих кроків, заходів, маневрів, компромісів, угод, поступок, обходів, натисків, розрахунків тощо. Мистецтво політичного діяча виявляється в умінні вибрати найоптимальніші для даних конкретних умов форми й засоби досягнення політичних цілей. Тому політику називають іще мистецтвом можливого.

Види політики розмежовують за різними критеріями:

— за сферами суспільного життя (економічна, соці­альна, культурна, національна, військова, екологічна тощо);

— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);

— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, ре­гіональна);

— за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи);

• за терміном дії, (коротко -, середньо -, довгострокова).

Слід зазначити, що кожна сучасна цивілізована держава повинна будувати свою внутрішню політику в тісному зв’язку з проблемою захисту довкілля. Дане питання є невіддільним від політики зовнішньої, глобальної, демографічної, соціальної, духовно-культурної та ін. Екологічна політика в суспільно-політичній літературі трактується як політика держави, спрямована на охорону і розвиток навколишнього середовища, забезпечення гармонійної взаємодії людини і природи, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, формування екологічної свідомості та екологічної культури тощо. Сьогодні спеціалізовані органи, установи з охорони навколишнього середовища сформовані в усіх країнах-членах ООН. Основними завданнями екологічної політики є створення всезагальної системи спостереження за станом довкілля, реєстрація різних природних змін, з’ясування їх причин з метою запобігання подальших порушень.

Політика має складну структуру. Найчастіше вио­кремлюють у ній три головні елементи:

1. Політичні відносини та політична діяльність (ві­дображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

2. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

3. Політична організація (характеризує роль інститу­тів публічної влади як центрів управління й регулюван­ня суспільних процесів). Охоплює такі елементи: сукуп­ність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи тощо.

У політології виокремлюють (здебільшого на загаль­нодержавному рівні) такі функції політики:

• задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

• раціоналізація конфліктів і протиріч, направлення їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

• примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

• інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

• соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин);

• забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

Це найбільш загальні напрямки впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здійснюються окремими суб’єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю. Універсальність (лат. universalis – загальний) політики полягає у її всеосяжному характеру, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини. Інклюзивність (лат. includere – включати) політики – це її здатність необмежено проникати в усі сфери суспільного життя. Атрибутивність (лат. attributum – додане) політики проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя.

Функції і властивості політики реалізуються за допомогою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль, мова, символіка тощо.

Предметом вічних дискусій у політичній науці є проблема співвідношення політики і моралі.

Громадськість оцінює політику і політиків категоріями справедливості, честі. Однак колективна мораль не завжди збігається з універсальними цивілізаційними моральними принципами і тому етична оцінка політичної діяльності може бути спотворена стосовно цивілізаційних моральних стандартів. Так, на Заході подружня невірність може зашкодити політичній кар'єрі, а у посткомуністичних країнах навіть звинувачення у корупційній діяльності не перешкоджає політичному успіхові.

Відсутність жорсткої політичної конкуренції та правових механізмів цивілізованого усунення конкурентів з арени, наявність договірних “нічиїх” між політичними угрупованнями не дає змоги громадськості адекватно оцінити моральні якості політиків.

Співвідношення між політикою і мораллю зводиться до таких принципів:

1) політика завжди аморальна;

2) для досягнення високоморальної мети (здобуття незалежності, утвердження слави і величі держави тощо) всі засоби (в тому числі і насильницькі) морально виправдані;

3) жодна мета не може виправдати аморальні засоби (насильство, брехню, підступність).

Останній принцип дедалі частіше знаходить підтвердження у політичній практиці сучасного цивілізованого суспільства.