Назва Проскомидії.

Назва Проскомидії походить від грецького слова: «проскомідзо», що в перекладі на українську мову означає «приношу», «жертвую». Проскомидія – це обряд жертвування або дароприношення. Це жерт­вування відноситься до євхаристійних елементів: хліба й вина, зна­чить Проскомидія — це жертвування євхаристійних приносів хліба й вина, які опісля в дальшому ході Служби Божої силою священного освячення перемінюються в Пресв. Тіло і Кров Ісуса Христа.

Проскомидія має ще й іншу назву, яку часто можна стрінути в давніших текстах Служби Божої, тобто Протезіс. У слов'янських служебниках слово Протезіс замінене словом «Предложеніє». Ця назва збереглася аж до найновіших часів, але не означає вона вже цілої Проскомидії тільки її кінцеву частину, а саме молитву, якою завер­шуються обряди Проскомидії. Ця молитва носить назву: молитва предложенія. Звідси і саме місце, де відправляється Проскомидія, дістало назву предложенія. Бічний столик у святилищі, на якому відправляється Проскомидія, а який називаємо проскомидійником, у служебниках окреслюється як Предложеніє.

В літургіях інших обрядів, східних і західних, на означення обря­ду приготування євхаристійних дарів знаходимо різні назви, але вони висловлюють те саме, що назви Проскомидія чи Предложення у візантійському обряді. У літургії латинського обряду Проскомидія називається «Офферторіюм», тобто Приношення.

Походження Проскомидії.

В своїй основі Проскомидія сягає своїм початком аж до апостоль­ських часів. Будучи по своїй природі приготуванням євхаристійних дарів, Проскомидія була складовою частиною первісної літургії. Однак, у первісній літургії Проскомидія мала відмінний вид та ха­рактер. Сьогоднішня Проскомидія повстала і розвинулася із старо-християнського обряду всенародного дароприношення.

Із найстарших літургійних документів довідуємося, що вірні збираючись на відправу Служби Божої, приносили зі собою хліби й вино і жертвували їх Господеві. Частина з тих жертвуваних приносів слу­жила для літургійних цілей, тобто як євхаристійні дари, а решту ви­користовували для гостин любові або т. зв. агап. У своїй жертволюбності і щедрості вірні приносили більше хліба й вина, як цього було потрібно до Служби Божої чи навіть для гостини любові. Крім хліба і вина вірні приносили і жертвували в церкві також оливу, мед, овочі тощо.

Свої дари вірні передавали дияконам, а ці складали їх у святи­лищі на окремому столі предложення («протезіс»). Служитель літур­гії (єпископ, священик) відмовляв над жертвованими дарами молитву, в якій прохав Господа, щоб прийняв дари від тих, що їх принесли, та благословив їх. Під час самого обряду всенародного дароприно­шення відчитувано імена жертводавців та тих людей, за яких дари були жертвувані.

Звичай всенароднього дароприношення, з якого повстали і розви­нулися обряди Проскомидії, з бігом часу змінив свій первісний вид і характер. Найперше відділено від літургії гостини любові, бо вони стали нагодою до різних надуживань. Опісля виключено від дароприношення всі інші приноси крім хліба й вина. Так напр. 3-тє і 4-те Пра­вило Апостолів заказує єпископові чи священикові приймати від вір­них і приносити до вівтаря такі приноси як мед, молоко, овочі, звіря­та, або гарячі напитки замість вина. На зміну первісного виду і характеру Проскомидії багато впли­нули нові обставини, в яких довелося жити християнам у перших сторіччях. Під час жорстоких переслідувань св. Церква не була при­знана як правна релігійна одиниця. Про удержання церков, церков­ного клиру та взагалі біднішої верстви християн мусіли дбати самі вірні. Якраз звичай старохристиянського дароприношєння крім чисто літургійних цілей мав також харитативне завдання. Дари в природі, що їх вірні жертвували в церкві в рямцях обряду дароприношення, служили потребам Церкви. Частина їх йшла на удержання духовен­ства, а друга частина була призначена для вбогих, вдів, сиріт та ка­лік. Після осягнення релігійної свободи (313 р.) матеріяльно-еконо­мічне положення християнських церков і духовенства значно покра­щало. Церкви могли набувати свої власні добра, а духовенство стає з бігом часу удержуватися з церковних доходів, яких джерелом стають записи й фундації вірних чи держави. Це значить, що духо­венство під оглядом свого удержання не було вже так залежне від літургійного дароприношєння, як це було в добі переслідувань. По­ліпшення економічного положення клиру мало той наслідок, що давнє всенародне дароприношєння не вважалося більше таким конечним й обов'язковим, як це було в добі переслідувань. Боно помалу перево­диться і виходить з практикию.