Літургія візантійського обряду.

Візантійський обряд і візантійський тип Служби Божої не є тво­ром Візантії, як міста, чи Візантії, як держави. Літургісти доказують, що візантійський обряд своїм походженням виводиться з Сирії, точ­ніше кажучи з Антіохії. Антіохія була першим важнішим осередком християнства в апостольському періоді. Якраз в Антіохії вперше зродилася сама назва християн. Тут проповідував св. апостол Петро і св. апостол Павло та учні св. апостолів (напр., св. Ігнатій Богоносець). Із Антіохії християнство поширилося на сусідню Малу Азію й Месопо­тамію. Антіохія стала побіч Риму й Олександрії найвизначнішим цер­ковним осередком старохристиянського світу. Коли ж у 4-му сторіч­чі остаточно оформився організаційно-адміністраційний поділ Церкви на великі церковні провінції, Антіохія вважається, після Риму й Олек­сандрії, третім церковним осередком і осідком патріархату Сходу. На­віть Палестина з Єрусалимом у тому часі були включені в сферу цер­ковної провінції, що її осідком була Антіохія. І щойно значно пізніше, а саме на вселенському соборі в Халкедоні (451 р.), Єрусалим стає віддільним від Антіохії осередком трьох церковних провінцій у Па­лестині та дістає гідність патріаршої столиці.

Константинопіль чи Візантія не була в перших трьох сторіччях якимсь церковним осередком на рівні з Римом, Олександрією чи Ан­тіохією. Тільки після того, як Констактин Великий вибрав собі не­значне місто над Босфором, що було дотепер відоме під назвою Візан­тії, на столицю східньо-римської імперії і назвав його новим Римом, зростає також і церковне значення Нового Риму або Константинополя. Будучи в осідку великої імперії і маючи сильну піддержку дер­жавної влади, єпископи давньої Візантії, а тепер могучої столиці, Нового Риму, всякими способами стараються здобути провідне місце в церковно-адміністраційній ділянці. Це їм удалося, бо вже на дру­гому вселенському Соборі в Константинополі (381 р.) вони висувають претензії на першенство честі після Риму, перед такими визначними церковними осередками, як Олександрія й Антіохія. Опісля на Соборі в Халкедоні (451 р.) візантійські (константинопільські) єпископи здобувають собі у протиканонічний спосіб перше місце і першенство судовластя на Сході.

Після Собору в Халкедоні Візантія здобуває собі беззаперечне про­відне становище на території Малої Азії, Понту, Тракії, а в часах екс­пансії східньо-римської імперії на Балканах, візантійський патріархат стає матірною церквою для Болгарії, Сербії, Румунії. Із навер­ненням до християнства київської Русі сфера церковних впливів Візантії поширюється і на давню Русь — Україну та північні провінції первісної Руської Держави. Приймаючи християнство в візантійсько­му обряді, наші предки прийняли також Службу Божу й інші богослужби візантійського обрядового типу.

Та, як це було згадано, сама Візантія не створила того обряду, що тепер називається візантійським, тільки прийняла його з Антіохії та цей прийнятий обряд розвинула й удосконалила; тому зовсім спра­ведливо називається він, від головного осередку свого1 розвитку й по­ширення, візантійським обрядом.

Лишаючи на боці цікаву історію постання візантійського обряду⁵², хочемо подати кілька зауваг, що відносяться до самої тільки Служби Божої візантійського типу та вияснити деякі терміни — вислови, яки­ми в минулому й сучасному означався візантійський обряд. Перш усього мусимо завважити, що візантійський обряд не можна називати просто «східнім» обрядом, бо остання назва надто загальна, широка й багатозначна. В дійсності немає «східного» обряду, тільки існує більше число східних обрядів. Східними обрядами є, крім візантійського, також вірменський, сірійський, халдейський, коптський та ефіопський. Значить, візантійський обряд є тільки одним із обря­дів, що панують на християнському Сході, себто одним із східних обрядів.

Також; менш відповідною назвою є «грецький» обряд, хоч так на­зивали загально в минулих сторіччях візантійський обряд. Назва не­відповідна тому, бо звужує візантійський обряд до однієї народносте чи нації, що має в уживанню цей обряд. Греки становлять тільки не­значний процент східних християн, приналежних до візантійського обряду. Далі невідповідною є назва «грецький» обряд, ще й тому, що змішує обряд із літургійною мовою. Це правда, що первісною літур­гійною мовою візантійського обряду була грецька мова. Вона ще й тепер є літургійною мовою для греків. Однак, грецька мова не є ані одинокою, ані виключною літургійною мовою візантійського обряду, а подавляюча більшість християн візантійського обряду і в минуло­му і тепер не уживає грецької мови в богослужбах. Вкінці назва «грецький» обряд на означення візантійського обряду ще й тому не­відповідна, бо цей обряд не постав у Греції, а походить із Сирії, своє ж поширення розгорнув із Малої Азії.

Із наведених тут рацій учені літургісти ввели при кінці минулого сторіччя назву: «візантійський» обряд. Мабуть, перший ужив тієї назви англійський літургіст Ф. Брайтмен у своєму творі про східні й західні літургії. Цю назву скоро підхопили інші вчені і стали її вжи­вати замість до теперішньої назви: «грецький» обряд. Помалу ця наз­ва здобула собі право громадянства не тільки в науковому світі, в публікаціях і книжках про літургію й східні обряди, але теж увій­шла до урядової церковної термінології, напр., до урядових докумен­тів Апостольської Столиці й римських Конґреґацій.

Через назву «візантійський обряд» перш усього зазначається той церковний осередок, із якого цей обряд поширився, тобто давню сто­лицю східньо-римського цісарства та осередок найбільшого зі східніх патріархатів. Нова назва є набагато влучніша від назви «грецький» обряд, бо не змішує літургійної мови з обрядом, як та­кож не означує сама зі себе народів, держав чи племен, що нале­жали чи належать до того обряду. У своєму загальному значенні ві­зантійський обряд можна пристосувати і розтягнути не тільки на гре­ків, але також на інші народи, що або входили в склад східньо-рим­ської імперії, або бодай культурно, церковно, ієрархічно чи обрядово залежали від давньої Візантії.

Візантійський обряд має більше своїх відмін чи під поділів. Осно­вою тих обрядових відмін візантійського обряду є літургійна мова та деякі інші обрядові притаманності даних обрядових відмін. Ось і тому літургісти ділять візантійський обряд на: візантійсько-грецький, візантійсько-мелхітський, візантійсько-альбанський, візантійсько-ру­мунський, візантійсько-слов'янський, візантійсько-український, візан­тійсько-грузинський.

Візантійсько-слов'ляський обряд – це знову ж спільна назва на ту відміну візантійського обряду, що її вживають росіяни, серби і болгари. Візантійсько-український обряд – це назва на означення обряду українців, що в 16-му сторіччі об'єдналися знову із Вселенського Цер­квою, задержуючи свій східній, «грецький» обряд. У тому часі вони входили у склад київської митрополії, яка крім єпархій етнографіч­ної України, обіймала також єпархії Білоруси. У церковній термінології обряд київської митрополії означувався як «руський» або «греко-руський» обряд. У латинській церковній термінології Апостольсь­кої Столиці цій назві відповідала і ще відповідає сьогодні назва: «ritus ruthenus», або «ritus graeco-ruthenus». Треба зазначити і під­креслити, що «ritus ruthenus» чи «Rutheni» в урядовій термінології Апостольської Столиці мало коли вживалися на означення народу (русько-українського, чи русько-білоруського), але майже виключно на означення обрядової спільноти, до якої крім українців належали також: і білоруси. І тепер, коли ще Апостольська Столиця вживає назви: «Rutheni» чи «ritus ruthenus», то не розуміє тієї назви в націо­нально-етнографічному значенню, тільки в обрядово-літургійному.

У нашій праці вживаємо скрізь назви: «візантійський обряд», коли йдеться про те, що є спільне всім відмінам візантійського обряду. Коли ж хочемо підкреслити притаманності обряду в Українській Ка­толицькій Церкві, то вживаємо просто назви: «український» обряд, або «візантійсько-український» обряд. Правда, дуже часто вживається на означення нашого українського обряду назва: «греко-католицький» обряд, а самих українців католиків звикли називати «греко-католи­ками». Однак, обидві назви є мало відповідні, бо змішують обряд із віровизнанням, а крім того самі зі себе є назвами загальними і мо­жуть відноситися до інших католиків «грецького» чи візантійського обряду. «Грецько-католицького» обряду немає, як немає також; «ка­толицького» чи «православного» обряду. Обряд – це зовнішня форма богопочитання, це суцільний збір літургійних текстів, практик, зви­чаїв, рубрик, приписів, і як такий він не зв'язується з віровизнанням – католицьким, православним, чи протестантським. На жаль, дуже часто зустрічаємо і в щоденному вжитку і в книжках багато неточностей і двозначностей, що якраз випливають із невластивої термінології.

Візантійський обряд у відправі Служби Божої вживає двох літур­гійних формулярів: Літургії св. Івана Золотоустого і Літургії св. Василія Великого. Про Літургію св. Івана Золотоустого говоримо ширше в наступному розділі; тому тут скажемо кілька слів про Службу Божу св. Василія Великого. Літургія св. Василія Великого вживається сьо­годні тільки 10 разів на рік, а саме в навечір'я Різдва Христового, у празник св. Василія, в навечір'я Богоявлення, у п'ятьох неділях Ве­ликого Посту, у Великий Четвер і Велику Суботу. Однак із різних літургійних документів можна заключити, що перед 9-тим сторіччям Літургія св. Василія Великого була вживана частіше, а навіть мала б бути першим формуляром Служби Божої візантійського обряду. Від другого формуляра візантійської Служби Божої, тобто від літургії св. Золотоустого, вона відрізняється довшими молитвами, особливо ж у євхаристійному каноні. Та назверх ця різниця мало впадає в вічі, бо ектенії, возгласи й гімни в обох Службах Божих є ті самі.

Літургісти не є однієї гадки про походження й авторство літургії св. Василія Великого. Насправді, існує декілька старинних свідоцтв, що виразно приписують св. Василієві написання окремого літургійного формуляра (напр., свідоцтва Псевдо-Прокла, Петра Диякона, Псевдо-Амфілохія, Леонтія з Візантії, св. Івана Дамаскина), однак цих сві­доцтв не можна розуміти так, начебто сьогоднішня Служба Божа св. Василія Великого була твором св. Василія Великого. Найправдоподібніше, деякі найважливіші молитви, Літургії св. Василія Великого похо­дять у своїй основі від св. Василія, а цілий формуляр Служби Божої в сьогоднішньому вигляді є збірним твором довгих сторіч.

Крім Літургій св. Василія Великого та св. Івана Золотоустого ві­зантійський обряд має ще т. зв. Літургію Напередосвячених Дарів. її відправляється в означених днях Великого Посту, в т. зв. алітургійних днях, себто в таких, у яких не відправляється Служба Божа св. Василія Великого чи св. Івана Золотоустого. Літургія Напередосвячених Дарів не є властивою літургією, бо не має євхаристійного канону, тобто суттєвої частини Служби Божої. Вона є тільки торжественним обрядом св. Причастя, який своєю будовою пригадує схему Служб Божих св. Івана Золотоустого та св. Василія Великого.

Історичний розвиток служби божої візантійсько-слов'янського обряду.

Розглянувши історичний розвиток Служби Божої в перших хри­стиянських століттях аж до літургійно-обрядового поділу старохристиянського богослужбового життя на різні типи чи обряди, треба нам із черги розглянути історичний розвиток візантійської Служби Божої.

Історичний розвиток візантійсько-слов'янського обряду, зокрема ж Служби Божої візантійського типу, став предметом студій учених істориків та літургістів. Ще минулого століття вчені почали науково досліджувати історію, мистецтво, археологію, право, літературу й лі­тургійно-обрядові справи візантійсько-слов'янського світу. Так по­стала окрема наукова ділянка, що її назвали «візантологією» чи ві­зантинознавством. Студії з тієї ділянки до сьогодні висвітлили не одне не­ясне питання про літургію й обрядові практики візантійсько-слов'ян­ського обряду.

У нашому розділі про історичний розвиток Служби Божої візан­тійсько-слов'янського обряду стараємося дати загальні висліди доте­перішніх студій із тієї ділянки, однак поодинокі фази розвитку візан­тійської Служби Божої ще не досліджені як слід. Це зокрема відно­ситься до розвитку Служби Божої в південно-слов'янських країнах, як також: до історичного розвитку Служби Божої й обрядового пи­тання на наших українських землях.

І хоча мова йтиме про історичний розвиток літургії св. Івана Золотоустого, то сказане відноситься також і до другого літур­гійного формуляра візантійського обряду, до літургії св. Василія Ве­ликого, особливо ж, коли йдеться про обрядову сторінку візантійсь­кої Служби Божої. Під обрядовим оглядом обидві візантійські Служ­би Божі мали такий самий історичний розвиток.