Літургія оглашенних.

Друга частина Літургії називається літургією оглашенних. Як перша частина, Проскомидія, відповідала першопочатковому життю Ісуса Христа, Його народженню, відкритому тільки ангелам та небагатьом людям, його юності та перебуванню в тайній невідомості до часу своєї явної появи у світі – так друга частина відповідає Його життю в світі поміж людей, що Він їм голосив слово правди. Називається вона Літургією оглашенних ще й тому, що на початку християнства до неї допускалися і ті, які тільки готувалися стати християнами і ще не прийняли святого Хрещення але знаходилися в числі оглашенних.

Оглашенні – ті особи, що приготовляються до хрещення посередництвом більш чи менш довгого часу настанов у вірі, що їх називали оглашенія, тому що віра походить від слухання, а слухання від проповіді Слова Божого або також від голосу того хто проповідує (Рим. 10, 14-17). В ап.. часах, що були наповнені надзвичайними дарами св.. Духа, приготування до св.. Хрещення було не складне. Якщо проповідник Євангелії одразу ж встигав під-час проповіді переконати слухачів із юдеїв чи поган в істині Св. Євангелія, то хрещення звершувалося над ними безвідкладно – вимогою було покаяння перед хрещенням, тобто засуд минулого життя, відречення юдейських та поганських блудів, та визнання віри у Христа – Сина Божого. Так були охрещені тисячі людей в День П’ятидесятниці після першої проповіді ап.. Петра (Дії 2, 41), так був охрещений євнух Етіопської цариці ап.. Филипом (Дії 8, 37-38). Проте з бігом часу ослабли надзвичайні дари Св. Духа, що спричинило до важкості, як у проповідуванні так і в сприйнятті. Бо були навіть випадки, коли після короткої науки ті, що приймали хрещення ставали християнами тільки по імені, а не по твердості віри. Тому то починаючи з ІІ ст.. було прийнято за правило не хрестити одразу тих, що бажали прийняти християнство, а спершу випробувати їх у істинній вірі, залишивши їх на певний час у стані оглашенних. Тожі ж і не раніше витворилася в складі літургії її частина, що отримала назву літургія оглашенних. Крім самих оглашенних на ній могли бути присутніми каянники (ті, що знаходилися під епітимією грішники), єретики, юдеї, язичники та біснуваті. У зв’язку з тим, що літургія оглашенних стала окремою чпстиною літургії, в деяких містах вона звершувалася не в одному і тому ж храмі з літургією вірних, а інколи і завершувалася особливим відпустом. До складу літургії оглашенних входили: псалми, читання писань Ст. та Нов. Завітів, пастирське поучення та молитви за оглашенних, каянників та біснуватих, а також молитви за немічних, за родючість землі, землю та море. В тому ж чині, що звершуємо його сьогодні маємо також початкові молитви, антифони (в більшості складаються з псальмів), вхід з Євангелієм, читання Апостола та Євангелії, велика ектенія та ектенія за оглашенних. Головна відмінність заклечається в тім, що сьогодні маємо вхід у святилище з Євангелієм, чого не могло бути в давнину, коли літургія оглашенних звершувалася поза святилищем. І загалі та частина храму, де знаходився престіл була зачиненою на протязі цілої літургії оглашенних. А також інша відмінність – поучення з літургії оглашенних перенесли до літургії вірних.

Така відмінність сталася тільки через те, що хрестити стали більше дітей, як самих дорослих, яких рідко вже можна було бачити в храмі. Тому вже стало непотрібно утримувати спеціально витворені для них особливості у чині літургії.

Літургія оглашенних, іншими словами спільна для всіх – має досить велику подібність до вечірньої. Так з деяких древніх чинів, а саме такого як Пісенне послідування – вечірнього та раннього, який викладений у Симеона Солунського видно, що вечірня починалася виголосом священика «Благословенне Царство», а не «Благословенний Бог Наш». Потім мали місце наступні складові частини: велика ектенія, три антифони, що відповідали змісту трьох антифонів літургії після великої ектенії (вони мали ті самі приспіви що і на Літургії). Так приспівом до першого антифону був стих: молитвами Богородиці Спасе спаси нас, до другого – молитвами святих твоїх Спасе спаси нас, на закінчення цього антифону співалася пісня «Єдинородний Сину». Після третього антифону співали трисвяте. В деякі дні на вечірні читали також і молитви за оглашенних, як і на літургії. Молитви за оглашенних входили також в склад вечірньої та утрені, що їх тексти знаходимо в Апостольських Постановах. На літургії відбувається вхід з Євангелієм і на вечірній також: в навечірня Різдва та Богоявлення, а також у Велику П’ятницю є читання апостола та Євангелії. Тому на основі такої подібності, коли вечірня з’єднується з літургією, чатина літургії – оглашенних зручно замінюється вечірнею. Суттєва різниця між двома богослужіннями хіба що в тому, що деякі частини вечірньої (Сподоби Господи вечір цей, нині відпускаєш раба твого та ін..), що є пристосовані до вечірнього часу в літургії оглашенних опускаються.

Розгляд частин літургії оглашенних.

Відкривається завіса Царських воріт – ворота, що розміщені посеред іконостасу і ведуть до престолу називаються царськими оскільки символізують вхід до Царства Божого. Називаються так тому, що через них на Літургії виносяться св.. Дари – виходить до вірних сам Господь – Цар Слави.

Катапетасма – з гр.. завіса. Під час Богослужінь, вона то відкривається то закривається, інколи буває наполовину відкрита. Завіса зовсім не відкривається під час сумних чи покаянних Богослужб: мала вечірня, повечір’я, північна;

Відкривається завіса під час радісних, торжественних Богослужінь: утреня, Літургія, часи (коли є читання св.. Євангелії). На літургії Напередосвячених дарів завіса відкривається та закривається не повністю, а тільки її половина. Кожне відкриття та закриття завіси має особливе алегоричне значення.

В залежності від дня року та свята катапетасма може бути різного кольору, як і облачення священнослужителя. Її назва в Біблії використовується як завіса, що відділяє «святая святих» від інших частин Єрусалимського храму (Лк. 23, 45) та завіса, що розірвалася на двоє в момент хресної смерті Спасителя (Мт. 27, 51; Мк. 15, 38; Лк. 23, 45). Згідно тлумачення єп. Константинопольського Прокла – не витримавши страждань, посвячений Господеві храм розірвав від скорботи ризу свою (Нікольський/Устав).

Священик та диякон перед тим як приступити до такого великого служіння, ставши перед святою трапезою, моляться по постанові св.. Апостолів (Тим. 2, 8) з піднесеними вгору руками, прикликуючи на себе св.. Духа, для достойного виконання служіння, що їм належить сповнити (молитва Царю Небесний). Оскільки св.. Дух є учителем та наставником в молитві і він сам допомагає нам у немочі нашій: про що бо нам молитися ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними (Рим. 8, 26).

Потім священнослужителі приступають до престолу благодаті (Євр. 4, 16). Приступаючи до св.. Престолу перед поч. Літургії оглашенних та відсунення завіси установлене в пізнішому часі, коли оглашенні та ті що каялися явно перестали існувати. В ранній Церкві ця частина літургії відправлялася не на престолі, і не в святилищі але поза ним, яке під час звершення літургії оглашенних залишалося закрите – інколи до входу з Євангелією, а інколи до виходу оглашенних з Церкви. Звертаються до ісповідання імені Божого радісним пісне співом Ангельських сил: Слава во вишніх Богу (Лк. 2, 14), що зволив примирити земне з небесним (Кол. 1, 20) посередництвом неосяжної тайни Воплочення Сина Божого до пригадування якої і приступають священнослужителі. В ранній Церкві та в часі св.. Івана Золотоустого (Бесіда 9 на послання до Колосян) славослів’я співалося на літургії вірних, після виголосу «святая святим», перед самим причастям (Апостольські постанови кн.. 8, гл. 13), диякон виголошує: Воньмім! І єпископ нехай так сповістить людям: Святая Святим, а люди нехай відповідають: Єдин свят, єдин Господь…»

Священнослужителі говорять: Господи губи мої відкрий (Пс. 50) – тобто дарувати їм сили і язик, Духом Святим керований, подібно до молитви св.. Апостола Павла: і за мене, щоб Бог, коли уста мої відкрию, дав мені сміливо звіфстувати тайну Євангелії (Еф. 6, 19).

Починається садження. Зі словами ісповідання тайни Воскресіння Сина Божого - во гробі плоттю, диякон кадить західну частину св.. престолу; во аді з душею яко Бог – південну частину; в Раю же з розбійником – східну частину; на престолі був сам Христе з Отцем і Духом – північну частину та всенаповняючий неописаний жертовник. Садження починається від престолу і до нього повертається на знак того, що початком та кінцем всіх благ є Господь Бог, що перебуває на престолі (Симеон Солунський). Садження супроводжується читанням 50 Пс. та тропаря храму. Диякон кадить все по порядку: святилище, намісні ікони, крилоси та людей, ієрея та св.. трапезу не просто воскурюючи ладан, пояснює блаженний Симеон, але освячуючи його і через молитву приносячи та розносячи його Христу з молінням про те, щоб було прийняте кадило небесами і щоб нам була послана благодать Пресвятого Духа. А в цьому літургійному дійстві возносяться молитви присутніх, стаючи перед Господом запахом приємним (ІІ Кор. 2, 15).священик творить три поклони з молитвою Боже очисти мене грішного.

Потім диякон приклоняє голову перед священиком – знак послуху та говорить: час служити Господеві. Таким чином дає знати священику що прийшов час починати священнодію, установлену Ісусом Христом для пригадування Його смерті і в знак приношення високої слави та сердечної подяки Верховному Богові.

Диякон просить від священика благословення та молитви, називаючи його владикою як Начальника та Правителя Церкви: помяни мене владико святий, помолися за мене владико і т. д.

Владика – в гр.. тексті літургії знаходимо слово – DeVspïta, що означає той хто керує чи управляє іншими. А тому у Св. Письмі дається воно кожному пану та начальнику сімейства, що керує домашніми чи своїми рабами (І Пет. 2, 18; І Тим. 6, 1; Тит. 2, 9). В на найпоширенішому та найбільш притаманному значенні застосовується до самого Бога, що царює над усім творінням верховно, безкінечно, вічно та не від кого не залежно (Дії 4, 24; Лк. 2, 29). В тому самому значення та силі приписується цей термін Богочоловіку Ісусові Христові, що має всяку владу на небі та на зелі (ІІ Пет. 2, 1; Апок. 6, 10; Мт. 28, 18). А так як священики та єпископи поставлені у своєму званні установою Ісуса Христа начальниками Його Церкви з владою від нього їм даною (Ів. 21, 16; Дії 20, 7; Мт. 16, 19). Носять в собі Його образ, одягнені Його силою для здійснення св.. Тайн, то також називаються Владиками.

Опісля диякон виходить перед царські двері та розпочинає Божественну Літургію.

Літургія оголошених (Івана Золотоустого та Василія Великого) починається виголосом диякона: “Благослови, Владико!..” тим диякон побуджує священика благословляти та прославляти Бога. Оскільки диякон повинен випереджувати своїми виголосами кожній священичій дії, повідомляти як священослужителям так і всьому присутньому людові, що вони повинні робити і не буває в церкві жодної богослужбової дії до якої б дияконський виголос не приготовляв та побуджував усіх присутніх. Тому то диякон і називається у вчителів церковних проповідником чи проголошувачем, а що стосується служіння його в Церкві, та для розрізнення від народних виголосів (герольдів) називається священнопровозвісником.

Священик бере Святе Євангеліє, творить ним знак хреста серед престолу, і виголошує: “Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і навіки вічні”. Уже перші слова Божественної Літургії говорять нам про те, що місце куди ми входимо, щоб принести словесну служу – благословенне Царство Пресвятої Тройці. Про це свідчить троїчність багатьох частин Літургії: виголоси, ектенії, антифони, Трисвята пісня, спів прокімена – свідчать про нашу присутність у Царстві Пресвятої Тройці.

Це слово «Царство» в книгах св.. Письма має різні значення. Проте у цьому виголосі означає воно відкуплення здійснене Христом (Царство Його улюбленого Сина у якому ми маємо відкуплення) (Кол. 1, 13-14) яким Він з Отцем і Духом царює в Церкві своїй (Апок. 11, 15-17). Таке пояснення підтверджує св.. Патріарх Герман та й саме звершення Літургї установлене для пригадування цього ж таїнства. Тому і священик при самому початку Літургії, виголошує цей виголос, робить знак хреста напрестольним Євангелієм не тільки задля збереження загально християнського звичаю розпочинати всяке діло перехрестившися але особливо вказуючи тим на те, що розпочате ним служіння буде він возносити Богові в трьох особах поклоняємому, по заповіту самого Сина Божого в подячну пам'ять Спасительного Його життя, діл та хресної смерті, цією священною книгою благовістуємих.

Чому Благословенне Царство, а не Благословенний Бог наш?

Св. Патріарх Герман запитує: при починанні всякої молитви та священнослужіння священик славить Бога: Благословенний Бог… і це славослів’я перше займає місце у всіх моліннях, що їх засилаємо до Бога. Чомуж тут возхваляємо Бога не в однині , а в Тройці Святій Єдиного? На це запитання він сам і дає відповідь: оскільки чоловік через Воплочення Сина Божого навчився, що Бог є у трьох Особах. А Воплочення – яке виражене у цьому служінні, найточніше відображення цього, тому то приступаючи до служіння, на самому його початку і проголошується таїнство Пресвятої Тройці.

Хор і всі люди ніби підтверджують це благословення, співаючи – “Амінь” – єврейське слово, що означає “дійсно так, так є, нехай буде так”. Служить воно підтвердженням чого не будь сказаного. Тому то і св.. Єронім дуже влучно називає це слово – печать молитви. Вживання цього терміну було запозичене із старозавітної Церкви (Второз. 27, 15) до християнської на самому її заснуванні (І Кор. 14, 16). На початку в ранній Церкві на виголоси священика та диякона відповідав одноголосно весь нарід. Проте спів народу не міг бути тактовним тому собор Лаодикійський (15 правило) для кращої згоди та благочинного пісне співу похвал Божих, опре ділив їх звершувати одним тільки вибраним із народу, а саме співцям, знаючим нотну грамоту.

Потім диякон побуджує присутніх у храмі до однодушної молитви і говорить за що потрібно молитися і звучить велика, або ж мирна єктенія (“єктенія” грецькою – старанне моління): “З миром Господу помолімось...” це ектенія давнього походження. Згадується вона в Літургіях ап.. Якова, Петра, євангеліста Марка, Апостольських постановах та в творах багатьох церковних вчителів перших століть.

В ній диякон, піднявши руку свою з орарем – довгою широкою стрічкою, що знаменує собою Благодать, яку він отримав у Таїнстві священства, а також ангельські крила для служіння Богові (орар носиться дияконом на лівому плечі, поверх стихаря – довгого, без розрізу спереду і ззаду парчевого одягу з отвором для голови і широкими рукавами, символом чистоти душі, яку повинні зберігати особи священного сану), – закликає вірних до молитви за мир з Неба і спасіння душ наших, за мир всього світу, за добрий стан святих Божих церков і за з’єднання всіх; за святий храм цей і тих, хто з вірою, побожністю та страхом Божим входять до нього; за святійшого патріарха, за владику нашого правлячого єпископа, чесне пресвітерство (священство), у Христі дияконство, за весь причет і людей; за Боголюбиву і Богом бережену Україну нашу; за місто (село) наше, і за всяке місто, село і країну, і за тих, хто по вірі живуть у них; за добре поліття (благоприємну, сприятливу погоду), за врожай плодів земних і за часи спокійні; за подорожніх на воді, на землі і в повітрі; за недужих, знеможених та поневолених, і за спасіння їх... Закінчується єктенія закликом-обітницею віддати усе життя наше на служіння Христу-Богові. Своє моління мирна ектенія починає з прохання Всевишнього миру, яке поступово переходить до світу та св.. Церкви, вірних мирян та клиру, світської влади та міста, країни, оселі та їх потреб, а в кінці до нас самих. Моління закінчується призивом звернутися в наших потребах за покровительством святих, а в особливі ший спосіб до Богоматері. Закінченням ектенії служить прослава Пресвятої Тройці, що її виголошує сам священик.

Молитва церковної спільноти: Господи помилуй – традиційна всезагальна молитва ранньої Церкви. Вона повторялася багаторазово і є важливим елементом або відповіддю віруючих на запрошення диякона (ще помолимся…). Цей виголос «Господи помилуй» не потрібно вважати тим, що заміняє дияконську ектенію, а зовсім навпаки, сама ектенія добавлена до цієї давньої практики молитви, щоб допомогти першим християнам молитися конкретніше.

Священик читає тайну молитву (по тиху) в якій просить Господа обдарувати милістю тих, що моляться в храмі. Ці молитви мають глибокий догматичний зміст і в ранній Церкві вони читалися в голос, так щоб їх чули усі присутні.

Після цього співаються антифони, що розділені малими ектеніями на три частини. Це подячні псалми, які виконуються на два хори, тобто антифонно (“антифон” з гр.., який звучить у відповідь, протиголосся). Антифони ведуть свій початок з Єрусалимського храму, і введені в Церкві святим Ігнатієм Богоносцем на подобу похвальних пісне співів, що їх співали Левіти у старозавітному храмі, розділившися на два хори. Антифони – стихи вибрані із псалмів та розділені на три частини за числом Осіб Пр. Тройці. Співаються вони на переміну обома хорами.одні з них повсякденні, інші – святкові та співаються в дні Господських та Богородичних Свят. Тому і приєднуються до них приспіви, що відповідають тим празникам. В святкові дні співаються антифони зображальні – мають таку назву через те, що входять до складу послідування обідниці.

Перший антифон – “Благослови, душе моя, Господа…” (Псалом 102 (103)). Другий – псалом 145 (146) “Хвали, душе моя, Господа…” І третій антифон – Заповіді блаженств (“блаженство” – українською щастя), які дав нам Господь наш Ісус Христос у проповіді на горі (див. Матвія, 5 розділ, 3 – 12 вірші). Він починається словами-молитвою розбійника, що покаявся: “У царстві Твоїм пом’яни нас, Господи...” таким чином Церква виконує заповіт ап.. Павла (Кол. 3, 16) славити та дякувати Господеві за опіку над світом та людиною. Цими псалмами вірні готуються до слухання високого церковного вчення про Воплочення Божого Слова, яке викладене у тропарі «Єдинородний Сину».

Після першого і другого антифонів диякон на солеї (вівтарному підвищенні перед іконостасом) виголошує малі єктенії: “Ще і ще в мирі Господу помолімось...”

Третьому антифону передує гімн “Єдинородний Сину і Слово Боже...” Цей гімн був складений у VI столітті в період останніх Вселенських Соборів, які затвердили таїну двоєдиної природи Христа як Боголюдини.

Коли співається третій антифон – відкриваються Царські врата, і відбувається вхід з Євангелієм, котрий називається також малим входом. У давнину цьому моменту відповідало внесення Євангелія у вівтар. Але в останні сторіччя воно постійно знаходиться у вівтарі на престолі, тому-то сам обряд входу, який символізує початок місійної діяльності Господа Ісуса Христа, вихід Його на проповідь, – здійснюється дещо інакше. Євангеліє виносять через північні бічні (так звані “дияконські”) двері іконостасу. Палаюча свічка, яку несуть перед ним, означає світло євангельського вчення, що просвічує усяку людину, а також Предтечу Івана Хрестителя, який передував Христу та приготовляв людей до прийняття Його; Євангеліє ж – Самого Христа... Диякон, ставши обличчям на схід, і високо піднявши Святу Книгу, виголошує: “Премудрість! Станьмо просто!” (що означає: ось Премудрість Божа – прямий, нелукавий, простий шлях спасіння, Вчення Христове – ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ! ). По цьому він урочисто входить у вівтар через Царські двері (врата).

В давні часи на богослужбових зібраннях було прийнято сидіти, і виголос диякона “станьмо просто” (сьогодні можна почути також і “станьмо побожно”) разом з духовним навантаженням носив у собі й буквально-практичний зміст. Він закликав присутніх піднятися і приготуватися до слухання премудрості Слова Божого. Після покладання Євангелія на престіл співаються тропарі (урочисті піснеспіви) храму та свята.

Потому починається читання Біблійних текстів. Спочатку з Апостола – тієї частини Біблії, де містяться Діяння і Послання святих апостолів. Затим – фрагмент із євангельських текстів (з Євангелія від Матвія, Марка, Луки чи Івана Богослова). Перед читанням Апостола звучить прокимен – короткий підготовчий вірш (зазвичай із Псалтиря – Біблійної Книги Псалмів), який покликаний підготувати вірних, налаштувати їх на уважне слухання уривків з Святого Письма.

Українська Церква перейняла грецький звичай читати Святе Євангеліє обличчям до народу. Коли ж воно читається посеред церкви – то обличчям до вівтаря, бо тоді народ оточує священика.

Довершується Літургія оголошених потрійною єктенією, яка має також назву “сугуба” , себто посилена, або заздравна, і починається словами: “Промовмо всі з усієї душі, і з усього розуміння нашого, промовмо!..” Після слів “Помилуй нас, Боже, з великої милості Твоєї...” миряни відповідають на кожне моління триразовим “Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй!” Тому й сама єктенія називається потрійною. Якщо є поминання спочилих, то звучить заупокійна єктенія, і закінчується Літургія оголошених молитвою за оголошених. У цей час всі присутні у храмі моляться за тих, для кого іще тільки почався поворот до віри.

Після єктенії за оголошених лунає заклик до них залишити храм. Відкрита для всіх частина Літургії завершується.

Л і т у р г і я в і р н и х

Третьою частиною Божественної Літургії є Літургія вірних. Вона відрізняється від попередньої своїм внутрішнім характером, змістом, ціллю і завданням. Називається Літургією вірних тому, що в давнину на цій частині Служби Божої могли бути присутні лише вірні. Вірними в розумінні первісної Церкви були охрещені особи, що не лише перебувають в єдності з Церквою, але також ті, що, будучи в стані ласки, можуть брати участь в Євхаристії. Літургією вірних довершується чудесна переміна Євхаристійних елементів у Тіло і Кров Господню.

По закінченні літургії оголошених, після слів диякона: “Оголошені, вийдіть, щоб ніхто з оголошених не залишився, тільки вірні!” , – оголошені, і ті, що каються (несуть відповідну покуту), повинні вийти з храму як неготові до того, аби бути присутніми під час звершення таїнства Святого Причастя.

Відкриваються Царські ворота, і хор співає Херувимську пісню: “Ми, що Херувимів таємно собою являємо, і Животворчій Тройці Трисвяту пісню співаємо, – відкладімо нині всякі життєві піклування. Піднімімо ж ми Царя всіх, Якого в славі несуть ангельські чини невидимо. Алилуя”.

Херувими – це ангели відання (знання) , – уособлення створених Господом Сил Небесних, один з вищих чинів духовної ієрархії невидимого світу. В старозавітні часи символом того, що Бог близький людям, і завжди присутній у Церкві; що супроводжує народ Свій в його мандрах у пошуку внутрішнього вдосконалення; що надаряє нас необхідними засобами на шляху спасіння нашого – словом, вірою та благодаттю Своєю, – був священний Ковчег Заповіту, прикрашений фігурами крилатих істот, херувимів. Про цю близькість Бога до вірних Його нагадували й велетенські статуї херувимів у Єрусалимському храмі. Пророк Єзекіїль бачив у видінні своєму Небесний Ковчег, що його несли херувими. Ці біблейські образи оживають в новозавітній Літургії. Як колись херувими рухали колісницю Божу, так і нині Церква, підносячи на престол хліб і вино Євхаристії (практику – “хліб”, і теорію – “вино” спасіння), – сповідує присутність Христа на шляхах її історичних мандрів. Таким чином, ми уподібнюємо себе ангелам Божим, і оспівуємо пресвяту Трійцю так, як оспівують її ангели Небесні, які знають Істину, і йдуть шляхом її – ШЛЯХОМ СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ.

Під спів Херувимської священнослужителі переносять потир (чашу) та дискос із Предложенням (Святими Дарами) на престол. Після Херувимської Царські ворота закриваються.

Ця частина Літургії вірних (перенесення Святих Дарів) називається іще Великим входом, і означає також шлях Спасителя на страждання і смерть, саму смерть і поховання. Коли ми співаємо: “Піднімімо ж ми Царя всіх...” , то це означає, що ми правдиво віддаємо Йому честь і славу – смиряємося, возносимо Христа у серці своїм, прославляємо Його не устами лише, але й усім нашим життям.

Великий Вхід зі своїми обрядовими чинами дуже подібний до Малого Входу, який є в Літургії оглашенних. Малий Вхід, будучи входом зі Св. Євангелієм, наголошує на навчальному характерові Літургії оглашених, а Великий, зі Св. Дарами, вказує на Євхаристійний жертовний характер. Херувимська пісня є, без сумніву, найкращим із гимнів Служби Божої. На жаль, свідчень про її автора немає.. Ймовірно, постала вона в VI ст. Візантійський історик Кедрин (IX ст.) згадує, що цісар Юстин ІІ наказав співати херувимську пісню на Службі Божій. Натяк на спів херувимської знаходимо в Євтихія, патріярха Константинопольського (VI ст.). Херувимська пісня є містичним закликом до гідної участи в євхаристійному бенкеті, вона випереджує момент Св. Причастя, закликає нас усунути з душі все, що плотське, щоб перемінитися в ангелів, яких заступаємо на Службі Божій. Під час співу священник тихо проказує молитву „Ніхто не достойний”. В давніших грецьких списках Служби Божої ця молитва має назву „Молитва, що її творить священик за себе самого, коли буває вхід Святих Дарів”.

Головним обрядом Великого Входу є перенесення Св. Дарів з проскомидійника до престолу. Акт перенесення попереджує обряд кадження, також раніше був обряд омивання рук. Однак він вийшов з ужитку близько XIII XIV ст., зберігшись тільки на Архиєрейській Божественній Літургії. Під час Входу священик і диякон сповнюють обряд поминання, диякон коротко і загально, а священик поминає церковну єрархію (Папу Римського, патріярха, митрополита, єпископа, клир, священицтво, дияконство і чернецтво, матір нашу Україну, владу, добродіїв церкви і згадує всіх присутніх вірних у церкві). Закінчивши поминання, священик разом із дияконом входить через Царські Врата до святилища і складає Св. Дари. Розглядаючи молитви і обрядові дії, можемо побачити глибоку символіку.

Під час Великого входу в образі дарів хліба й вина – символу Христової жертви, а разом з Ним і нашої духовної жертви покаяння, самозречення та смирення, – Його піднімають священик та диякон, які зображають тут Йосипа й Никодима, що зняли тіло Христове з хреста та поклали його до гробу. Воздух (парчевий плат) на плечі диякона і покрівці на дискосі (блюді) та чаші символізують погребальні пелени. Кадильниця, яку диякон тримає у руках, – емблема ароматів, що їх приніс Никодим на поховання Господа. Зняття дискоса з голови диякона зображує зняття тіла Христового з хреста, а поставлення його на престол – покладення до гробу. Зачинення та закриття завісою Царських воріт означає закриття гробу Спасителя і поставлену тут сторожу.

Символічне пояснення Великого Входу знаходимо в Максима Ісповідника (+662). Для нього вхід зі Св. Дарами означає символічний початок нового життя в небі і об’явлення Божого спасіння. Инший дослідник літургії ПсевдоГерман пояснює так: вхід нагадує в’їзд Христа до Єрусалима, а Симон Солунський бачить символічне зображення другого приходу Христа на світ, тобто щоб судити живих і мертвих.

Після виголосу „Щедротами єдинородного Сина...” священик вітає всіх привітом „Мир всім”, а диякон проказує: „Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати”. Народ відповідає, і наступає так званий „поцілунок миру”.

Священик робить 3 поклони перед Св. Дарами, повторюючи кожного разу стишок з 17 псалма, а відтак цілує Св. Дари. Коли більше священиків служать Божественну Літургію, то вони роблять так само і потім вітаються між собою поцілунком у рамена, при цьому один каже: „Христос посеред нас”, а инший відповідає: „Є і буде”. Поцілунок миру є найстарший у Літургії. Св. ап. Павло закликає до взаємного поцілунку як символу взаємної любови і миру. В давнину цей звичай практикувався не лише серед священнослужителів, а й серед вірних. Однак він перевівся і залишився тільки серед священиків. Обряд поцілунка має навчальний момент. Він закликає не лише до взаємної любови, а й показує, на що ця любов має спиратися, а саме: на любов Божу. З любови Бога має випливати любов до ближнього, бо ці дві заповіді є злучені (Мт. 22,34 40).

Після поцілунка миру наступає Символ віри. Диякон проказує: „Двері, двері премудрости, будьмо уважні”.Царські двері відкриваються...

Словами “Двері, двері!” в давнину наказувалося брамникам зачиняти двері храму і дивитися, щоб ніхто з недостойних бути присутнім при звершенні Таїнства (нехрещені, відлучені від святого причастя), не входили у храм. Також і щоб присутні не виходили в ці важливі хвилини Літургії. Сьогодні ж ці слова, нагадуючи про їх давній буквальний зміст, розкривають і духовний, – попереджують молільників від розсіяності та неуважності, щоб не входили в двері душ наших сторонні думки та бажання.

Усі присутні, в єдиному пориві, натхненні урочистістю моменту братського церковного єднання, з любов’ю до Господа та один до одного, однодумно сповідують Отця, і Сина, і Святого Духа – Трійцю Одноістотну і Нероздільну. Звучить Символ віри:

Причиною до введення Символу віри в Літургію були догматичні суперечки V – VI ст. Символ віри був написаний Євсевієм Кесарійським і прийнятий у 325 році на Першому Вселенському Соборі, а в 381 році він був доповнений на Другому Вселенському Соборі. Він є єдиним і незмінним Символом сповідання віри для всіх православних християн. На Заході Символ був уведений рішенням собору в Толедо (589), а офіційно завів Символ в римській літургії Папа Венедикт VIII у 1014 р.

Відкриття завіси Царських воріт під час співу указує віруючим на те, що лише через віру відкриваються таємниці Божі

Символ віри – це збір правд віри, які базуються на Христовому Євангелії. Під час визнання Символу священик тримає воздух над Св. Дарами. В тому часто бачать зішестя Св. Духа на Св. Дари або землетрус і відкочення каменя від Христового гробу. Багато коментаторів Літургії бачать в цьому символічне значення, але також існує й практичне – щоб уберегти Св. Дари від посторонніх впливів. Символ віри закінчує приготування до євхаристійного жертвоприношення.

Після співу Символу віри починається найважливіша частина Літургії – Канон Євхаристії (грецькою – “анафора”, себто піднесення). Це чин молитов, які читають і співають під час таїнства Євхаристії. Євхаристія (грецькою – благодаріння) є одним з важливіших таїнств Церкви, Вечерею Господньою, на якій освячуються хліб і вино, і містично (таємно) переосутнюються в Тіло й Кров Христові. Приймаючи Тіло і Кров Господні в таїнстві Причастя вірні з’єднуються з Самим Ісусом Христом. Першим складником є так званий євхаристійний діалог. Цей діалог є вступом до євхаристійного канону. Він закликає, щоб ми гідно, зі страхом встали, а народ відповідає: „Милість миру, жертву хваління”. Ці слова є продовженням і поясненням слів: „Святе приношення”, бо через нього осягають „Милість миру” – примирення з Богом, а Богові даємо хвалу. Священик виголошує: „Благодать Господа...”. Ці слова є взяті з Другого послання до Коринтян (13,13). Народ відповідає: „З духом твоїм”. Священик виголошує: „Вгору піднесім серця”, він як пророк Єремія, як ап. Павло закликає залишити журбу, земні клопоти і піднестися думками до неба. Вірні відповідають: „Піднеслись до Господа”. Тоді єрей – „Благодарім Господа”, а хор співає: „До стойно і праведно єсть”, тим самим виявляє свою згоду і готовність відати Богові жертву подяки. Священник молиться молитву „Достойно і праведно”, де можна віднайти 3 головні моменти:

1) похвала за незрівнянну Божу велич і могутність;

2) подяка за створення світу;

3)подяка за відкуплення людського роду.

Похвальноблагодарна молитва закінчується так званим серафимським гимном. Першою згадкою про цей гимн у Літургії є тексти св. Кирила Єрусалимського та Йоана Золотустого. Він уведений у Літургію під впливом синагогального богослуження. Складається з двох частин:

1) „Свят, свят” Саваоф – Господь воїнств, воюючий – походить із видіння пророка Ісаї;

2) „Осанна на висотах” Осанна (“осанна” – спасіння) в Вишніх (в духовному Небі Божої благодаті). Благословен, хто йде в Ім’я Господнє (хто шукає у серці своїм благосні двері покаяння, смирення та любові – двері Царства Божого!) – з Євангелія, цими словами вітали Ісуса Христа при в’їзді до Єрусалиму.

Цей серафимський гимн – немов звуки тріюмфального маршу, який сповіщає близький прихід Христа. Під час гимну священик молиться молитву, яка називається „Євхаристійною”. Євхаристійна молитва є власне продовженням попередньої похвальноблаго дарної молитви. З нею вона творить одну цілість. В Євхаристійній молитві головну роль відіграє мотив відкуплення. Іншим мотивом є встановлення Пре святої Євхаристії на Тайній Вечері. Момент освячення, тобто Христові слова, Літургія доручає священикові промовляти уголос, чим відрізняється від римської меси, де священнослужитель промовляє тихо. Після слів освячення наступає так звана анамнеза («спомин»), молитва, в якій священик згадує про Христовий Заповіт. Далі йде епіклеза, молитва, в якій прикликається Святого Духа на Св. Дари. До молитви епіклези долучається так звана „молитви заступництва”, де відбувається поминання святих, померлих і живих.

Закінчується Євхаристійний канон словами: „і дай нам єдиними устами...”. Таїнство звершилося. Хліб і вино предложення духовно переосутнились у чесне Тіло та істинну Кров Господа нашого Ісуса Христа. Попереду – причастя... По освяченні священик молиться, щоб стали ці Святі Дари причасникам на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільність зі Святим Духом, на сподівання на Господа та на осягнення Царства Небесного, не на суд і не в осуд. Також поминає він всіх у вірі спочилих, бо ця служба ведеться й за них – патріархів, пророків, апостолів, проповідників, благовісників, мучеників. А особливо ж за Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Славну Владичицю нашу Богородицю і Вседіву Марію. Останні слова священик рече голосно, кадячи перед святим престолом тричі по тричі. І хор співає прославлення Богоматері: “Достойно є, і це є істина, славити Тебе, Богородицю. Завжди Блаженну (“блаженну” – церковнослов’янською: щасливу) і Пренепорочну, і Матір Бога нашого. Чеснішу (Найдорогоціннішу – Ту, Яка сподобилася найвищої честі) від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів, що породила Бога Слово непорочно, дійсну Богородицю, Тебе величаємо”.

Воістину, Вечеря Господня об’єднує “і всіх і вся” – Церкву земну, воюючу проти духів злоби піднебесних, і Церкву Небесну, торжествуючу свою перемогу. Тому й хор підтверджує молитву священика, який молиться за всіх, цими словами: “І за всіх, і за все!”

Лине прохання до Господа навчити нас єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне і величне Ім’я Його – Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і на віки вічні...

Священик повертається до людей, і, благословляючи усіх, прорікає: “Нехай же будуть милості Великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа з усіма вами!” – “І з твоїм духом” , – звучить у відповідь. Диякон читає єктенію “Всіх святих пом’янувши – ще і ще в мирі Господу помолімось...”, яка підводить нас до Господньої молитви „Отче наш”. Вона довершується словами священика, який із піднесеними руками виголошує: “І сподоби нас, Владико, безбоязно, неосудно насмілитись призивати Тебе, Небесного Бога Отця, і промовляти...” І всі присутні у святому храмі побожно та урочисто співають молитву Господню “Отче наш”, яку Він Сам дав учням Своїм під час проповіді на горі (Матвія, 6 розділ, 9 – 13 вірші): У цій молитві Господь навчає нас довіритись Йому, в ній прикликається Царство Правди на землю, є прохання про охорону від усього, що тривожить дух наш і про радість після того, як відійшов від нас „лукавий дух”. Закінчується молитва виголосом „Бо твоє є Царство...” Вірні відповідають: „Амінь”.

“Будьмо уважні” – застерігає диякон, і священик вторить йому: “Святеє – святим!” Бо як пише святий Кирило Єрусалимський: “Святими є Дари на престолі, які сповнились Святого Духа. Святі й ви, що сподобилися Духа Святого”. Завіса закривається. Священик розломлює Святий Хліб (Агнця) на чотири частини, подібно тому, як на тайній вечері розломив хліб Сам Ісус Христос. Одну частину одразу покладає у потир (чашу); другу роздроблює для причастя священнослужителів. Дві позосталі – подрібнюються для причасників-мирян на стільки часточок, скільки вірних стоїть до Святого Причастя. В чашу вливається гаряча вода – “теплота”, яка символізує собою теплоту віри, повну Духа Святого.

Починається причастя.

Священнослужителі причащаються дещо інакше, аніж миряни: спочатку – Тіла Христового, яке приймають у руку (як повчає Кирило Єрусалимський: “Підходь не з простягнутими руками і розведеними пальцями, але ліву руку зробивши престолом правої, як тієї, що хоче Царя підняти, і, зігнувши долоню, прийми Тіло Христове, і відразу ж скажи «Амінь»... Потім, після причастя Тіла Христового, приступи і до Чаші Крові: не простягаючи руки, але нахилившись”). Першим причащається священик, потім диякон. Часточки, які належать для причастя мирян, покладаються в потир (чашу).

Спочатку причащаються служителі, а потім вірні. Диякон підходить до священика і мовить: „Подай мені, владико, Чесне і Святе Тіло Господа і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа”. Подібно єрей мовить, коли бере частицю Святого Хліба. Після цього вони моляться молитву „Вірую, Господи, й ісповідую...” і причащають ся тим, що мають в руках зі страхом і обeрежністю. Тоді єрей бере чашу і причащається з неї, кажучи: „Чесної і Святої Крови Господа і Бога...”. Тоді прикликає диякона і мовить: „Причащається слуга Божий диякон (ім’я)...”. Після цього диякон вкладає всі частиці до чаші та покриває її покрівцем.

Царські врата відкриваються. Тоді диякон, вклонившись раз, приймає від єрея чашу, підходить до Царських Воріт, стає ліворуч священика на солеї (вівтарному підвищенні перед іконостасом), і закликає причасників: “Із страхом Божим і вірою приступіть!” Хор відповідає: “Благословен, хто йде в Ім’я Господнє. Бог – Господь, і з’явився нам”. Після цього йде Причастя вірних:

Причасники, які належним чином приготувалися до Святого Таїнства (попереднім постом, молитвами, всепрощенням та покаянням; в день причастя з полуночі нічого не їли й не пили /крім окремих випадків – малі діти, хворі, немічні престарілі, вагітні тощо/; сповідалися; і, що найважливіше, робили це від душі, з щирим серцем, бо інакше святе таїнство не тільки не стане нам на спасіння, але може вчинитися і на осуд), – схрестивши руки на грудях, права рука зверху, підходять до Святого Причастя, і разом із священиком промовляють Молитву перед причастям святого Івана Златоустого:

“Вірую, Господи, і визнаю, що Ти є воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ грішників спасти, між якими я перший (перша).

Ще вірую, що це саме є Пречисте Тіло Твоє, і це саме є Чесна Кров Твоя. Молюся, отже, Тобі: помилуй мене, і прости мені провини мої вільні й невільні, свідомі й несвідомі – чи то в слові, чи в ділі, чи думкою. І сподоби мене неосудно причаститися Пречистих Твоїх Таїн на відпущення гріхів моїх, і на життя вічне. Амінь. Приступаючи до Святого Причастя необхідно завжди пам’ятати, що Таїнство це, окрім БУКВАЛЬНО-МІСТИЧНОГО плану, містить в собі ДУХОВНО-СИМВОЛІЧНИЙ аспект, тобто ДУХОВНО-МІСТИЧНУ перспективу сприйняття. І САМЕ У ЦЬОМУ ПЕРШОЧЕРГОВЕ ЙОГО ЗНАЧЕННЯ.

ДАРИ НА ПРЕСТОЛІ – ЦЕ ТІНЬ ДУХОВНИХ РЕЧЕЙ!

Що є “хліб” біблійною мовою у даному випадку? “Пожива Моя (хліб Мій, їжа Моя) – чинити волю Того, Хто послав Мене...” – каже Христос (див. Івана, 4 розділ, 34 вірш). Тут “хліб” – це практика спасіння, хліб виконання волі Божої.

Що таке “вино” ? “Пийте з неї всі: це є кров Моя Нового Завіту, що за вас, і за багатьох проливається на відпущення гріхів...” “Вино” – то Новозавітне вчення Господнє, вчення смирення й любові, яке змінює розум і звеселяє серце праведника; власне – теорія спасіння.

Таким чином, “хліб і вино” – теорія і практика спасіння – повинні реалізуватися в нас, увійтив нашу плоть і кров, СТАТИ ПЛОТТЮ І КРОВ’Ю ХРИСТОВИМИ В НАС.

Пити Кров Христову – це означає істинно СПОВІДУВАТИ ВЧЕННЯ ЙОГО: правильно розуміти це Вчення ЯК ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ Й ЛЮБОВІ, мати його за основу життя (кров – то основа життя; “в крові – душа (життя)”, – читаємо у Святому Письмі (див. Левит, 17 розділ, 11 вірш)). Їсти ж Тіло Його – значить ВИКОНУВАТИ ВОЛЮ ГОСПОДНЮ: СМИРЯТИСЯ, і таким чином здобувати Духа Святого, міцніти хлібом благодаті Божої за словом Христовим: “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать” (Якова, 4 розділ, 6 вірш).

Підійшовши до чаші кожен вірний голосно, щоб почув священик, називає своє ім’я. Священик бере Святі Тайни спеціальною ложечкою (лжицею) і причащає кожного з словами: “Причащається раб Божий (раба Божа – ім’я) Чесного, і Пресвятого, і Пречистого Тіла й Крові Господа, і Бога, і Спаса (Спаса – Спасителя) нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів своїх, і на життя вічне”. Приймаючи причастя вірний стоїть перед чашею схрестивши руки на грудях (права рука зверху). Хреститися біля чаші ні до, ні після причастя не можна (це треба зробити раніше, щоб бува необережно не штовхнути Святої Чаші). Причастившись – одразу, не цілуючи ікон, відходимо до запивки – спеціального столика, де нам дадуть келих з “теплотою” (теплою водою, розбавленою червоним виноградним вином, яку вживають причасники після причащання, щоб рештки спожитих Святих Дарів не залишалися у роті) та антидор (грецькою – “замість дару” ). Після запивки вже можна цілувати як хрест, так і ікони, бо на губах більше немає залишків Крові Христової.

Після причастя священик мовить тихо: „Це діткнулося уст ваших...”, за яким йде голосне „Спаси, Господи, людей твоїх...”, а народ відповідає „Ми виділи світло істини...”. По Святому Причасті єрей мовить тихо „Благословен ний Бог наш”, а тоді голосно „завжди нині і повсякчас...”. А вірні – „Нехай сповняться...”. Поблагословивши народ ієрей востаннє виносить Чашу, і всі схиляються перед нею. Святі Дари ставлять на жертівник, і звучить подячна єктенія.

Далі – подячна єктенія, де ми дякуємо Господові за прийняття „божественних, святих, пречистих... страшних Христових таїн”, де просимо мирного, святого, безгрішного дня. Священик складає в цей час антимінс, потім Євангелієм у руках знаменує хрест і співає виголос „Бо Ти освячення наше...”, виходить на солею, де молиться заамвонну молитву. Після цієї молитви хор урочисто співає „Нехай буде ім’я Господнє...”

Рання Церква мала обряд роздавання антидору, просфори, з якої був вирізаний Агнець, і, за думкою Симеона Солунського, він мав бути розданий тим вірним, які не приступили до Святого Причастя. Антидор – це часточки тієї просфори, з якої приготовлений був Агнець, з додаванням і інших просфор. Антидор роздається замість святих Дарів тим прихожанам, які в цей день не причащалися. Справа у тому, що в давні часи християнства зазвичай причащалися усі присутні на Літургії, але згодом багато віруючих почали виявляти бажання бути присутніми при звершенні Літургії і молитися, але не прилучатися до Причастя кожного разу. Отці й вчителі Церкви, зглянувшись на немічність людську, дозволили бути присутніми на Літургії і без святого причащання, але замість святих Дарів стали роздавати антидор.

Після всього цього йде благословення єрея та відпуст. Народ відповідає

„Амінь”.

“З миром (у спокої) вийдімо!” – виголошує священик. Літургія завершується. Ієрей читає перед амвоном (середня частина солеї перед Царськими воротами, призначена для виголошування проповідей) останню, так звану заамвонну молитву, і звершує відпуст – загальне благословення. Вірні підходять до священика для цілування хреста...