ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ТЕОЛОГІЧНА АКАДЕМІЯ

БОГОСЛОВСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Курс лекцій

Спеціальність: Літургіка

Літургія (Євхаристія)

Курс IV (112 год.)

д-р Василь Гоголь

Івано-Франківськ

2008

Між різними благодіяннями якими Спаситель Ісус Христос обдарував людський рід, перше місце посідає таїнство Євхаристії¹.

Найменування Євхаристії:

1. Пасха наша.

Оскільки законна Пасха була праобразом цього таїнства².

2. Завіт Новий ()³.

3. Євхаристія ()⁴.

4. Спілкування ()⁵.

5. Благословення ()⁶.

6. Трапеза ()⁷.

7. Ламання хліба ()⁸.

8. Жертва ()⁹.

9. Збір ()¹⁰.

10. Досконалість ()¹¹.

11. Приношення () та розношення ()¹².

12. Будова ()¹³.

13. Священнодія ()¹⁴.

14. Тайноведення / містагогія ()¹⁵.

15. Служіння ()¹⁶.

16. Вечеря Господня ()¹⁷.

17. Дар або дари ()¹⁸.

18. Настанова (), залог або заручени () життя вічного¹⁹.

1. ТЕРМІНОЛОГІЯ.

Літургія () «ге тейа лейтургія» – походить від грецько-елленістичного іменника ….., що означає всяке служіння чи службу, як в своєму дальшому так і власному значенні. У дальшому значенні - означає виконання будь-якого благочестивого (боговгодного) діяння²⁰. У власному значенні слово «літургія» означає всяку дія, яка відноситься до священнодіяння²¹. Під цим словом стародавні греки розуміли всяке діло одиниці для добра спільноти, цілого народу: «лейтос» значить не що інше як «народній», або приналежний до народу, а «ергон» значить діло, вчинок, служба. Отже літургією греки називали всі ті діла, що йшли на користь цілого народу, як на приклад: служба вояків, державних урядовців, службу невільників, сплачення податку чи десятини, та релігійні вияви культу божкам, а зокрема приношення жертви. Це останнє, релігійно сакральне значення літургії перейшло також до християнської релігійної термінології. Як у Старому так і Новому завітах слово літургія слово «літургія» означає приношення жертви²². В тому самому значенні зустрічається літургія у писаннях свв.. Отців та в документах св.. Церкви. І тільки з 4 ст. слово «літургія» стає технічним виразом для євхаристійного жертвоприношення, для означення Сл. Божої²³. Запитання: Сл. Божа так називається тому, що це служба людей перед Богом, чи Бога для людей. За своєю природою – всенародне богослужебне діло перед Богом в якій беруть участь усі (священнослужитель, церковний причет та миряни) віддаючи найвищу честь та поклін через молитви, пісні, гімни, а з іншого боку Сл. Божа – жертва Богочоловіка Христа за грішне людство²⁴.

В нашому значенні Літургія знаменує всенародне Богослужіння з’єднане з приношенням Тіла і Крові Христової, тобто священну Євхаристію. Говорив Теоріян – посланець грецького імператора, розмовляючи з Католікосом – Патріархом Вірменським: «учителі наші божественну Літургію відправляти постановили в середині Божого храму (у вівтарі), куди тільки одинокий священик входить, а народ весь стоїть поза».

2. УСТАНОВЛЕННЯ ЛІТУРГІЇ

Мат. 26, 26-28; Лк. 22,19. Мк. 14, 22-24; св.. Кипріян в слові про Вечерю (гл. 1); св.. Теодорит, Євсевій, Августин, Ієронім в тлумаченні на псалом 21.

Єврейська Пасха: на початку подавали чашу з вином (Лк. 22, 17), розбавлену водою за звичаєм східних народів, які ніколи не пили нерозбавлене вино, але змішували його з водою через жаркий клімат та міцне вино. Господар дому прийнявши чашу віддавав пошану Богові, пив з неї сам та подавав усім присутнім. Потім подавали гіркі трави (Вих. 12, 8). Опісля на трапези подавалися опрісноки (Второзакон. 16, 7) та агнець запечений у вогні (Вих. 12, 9). Господар дякував Богу, з’їдав деяку частину гіркого зілля на згадку про прикрість та тягар Єгипетського ярма. Опісля наливали йому другу чашу і тоді син запитував батька, що значить ця чаша (Вих. 12, 26). Батько відповідав – це є Пасха, і коштував вина з цієї чаші. Потім господар брав два хліби (опрісноки), один розламавши благословив Бога, їв як хліб скрухи (Второзак. 16, 3) з гірким зіллям. Продовжували вечерю, їли та пили те чи інше по бажанню. Нарешті коштували від «плоті Пасхи» тобто Пасхального Агнця та випивали останню чашу благодарення зі всіма присутніми при святкуванні Пасхи²⁵. (Чин святкування Пасхи в іудейському служебнику).

3. ЛІТУРГІЯ АПОСТОЛЬСЬКИХ ЧАСІВ.

Дії (2, 42).

Як звершували літургію св.. Апостоли? Так як її звершив Ісус Христос.

1. Проповідь - зібравшись на вечерю²⁶ в одному місці (Сіонська світлиця)²⁷ розпочинали все з вчення для просвіщення та утвердження братів у християнській вірі.

2. ектенія - молитва головуючого на зібранні (прохання за всю Церкву - спільноту)²⁸.

3. Анамнеза - після молитви на приготовлених столах (вівтарів та престолів на той час ще не було) взявши хліб та чашу з вином пригадували (анамнеза) страсті, смерть, воскресіння та Тайну вечерю.

4. Епіклеза – Призивання Духа Святого для освячення, переміни.

5. вся спільнота промовляла «Амінь»²⁹.

6. Причастя.

Опісля всі разом споживали вечерю, що називалася «агапи – братолюбні столи»³⁰.

Що ж стається далі?

Зі зростом християнської спільноти служіння Євхаристії прикрашується священними церемоніями:

• деякі були взяті із Мойсеєвого церемонійного закону (припису) – читання Писання обох Завітів з обрядами попереджуючими та послідуючими.

• Спів псалмів (не тільки Давидових але й новоукладених в прославу Сина Божого).

• Молитви за оглашенних, біснуватих та каянників, що були відлученні від участі у Св. Літургії.

• Поцілунок миру в знак щирого союзу у Христі³¹.

• Прохання за мир, врожайність землі, пастирів Церкви, правління³².

• Благословення людей такими словами: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа».

• Пригадування померлих при Євхаристії та моління за них.

• Господня молитва та інші обряди що беруть свій поч.. від апостольських часів і мають місце в текстах сьогоднішніх літургій.

• Хочемо також зауважити що всі ці обряди не у всіх церквах були вживані, але деякі в тільки в Єрусалимській, а інші тільки в Антіохійській. Не було ще одностайного порядку відправи св.. Літургії і все залежало від єпископа тої чи іншої християнської спільноти³³.

4. Еволюція Сл. Божої в II – III ст..

У першому століття Церквою Ісуса Христа керували самі апостоли після смерті яких безпосередньо управління Нею перейшло до їх учнів та послідовників, які називалися їхнім іменем – мужі апостольські. Вони в усьому безперечно та не уклінно наслідували своїх учителів: тому і Літургію і Св. Євхаристію звершували так як їм заповідали. Учитель та філософ церкви Юстин мученик, що жив в часі після апостолів, коротко описує Літургію так: в так званий сонячний день, що є Воскресним (неділя) було зібрання народу в одне місце тих що проживали в містах та селах, на якому читали писання апостольське або пророче скільки позволить час. Після того як читець переставав читати настановляючи спільноту до благих речей всі вставали (отже під час читання всі сиділи) для звершення молитви. Під час молитви приносили хліб, вино та воду і головуючий молився дякуючи Господові скільки мав сили, а народ промовляв «Амінь». Після цього було роздавання причастя з дарів, що над ними були сотворені молитви (коли саме не згадується). Для тих хто не був присутній, причастя посилалося через дияконів (дияконат - служіння). В цім короткім описанні літургії збережений той самий порядок, ті самі дії, якими послуговувалися і апостоли.

При тому всьому благо розумні начальники церкви не перестали прикрашати її новими обрядами, для того щоб в такий спосіб Церковні зібрання не тільки поважати, але поставити перед очі простого народу християнські, необхідні для спасіння істини та викликати в нього належну до них пошану. Тому розглянемо, що саме, від кого, та з яких церковних обрядів було введено в звершення літургії та з яким наміром.

На поч.. II ст.. Св. Ігнатій Богоносець, Антіохії Сирійської єпископ та мученик перший постановив в Церкві співати псалми та антифони на взір ангелів, що прославляють пресвяту трійцю. З поміж давніх пісень слід виділити наступні:

1. велике та мале славослов’я – Слава во вишніх Богу; Слава Отцю і Сину і Св. Духу: до цих слів I Нікейський Вселенський собор в супереч єресі Арія постановив додати звичайне до цих молитв закінчення: і нині, і прісно, і на віки віків, амінь.

2. трисвяте або стих Серафимський – Свят, свят, свят, Господь Саваоф, наповняться небо та земля слави твоєї, благословен на віки, Амінь.

3. алілуя – ця пісня у Церкві використовується від стародавніх часів. Встановлена вона на взірець небесних жителів, що співають Богові за словами св.. Івана «Алилуя»³⁴.

Великий та малий вхід встановлені в літургії по наступній причині: головної церкви єпископи при храмах споруджували по дві інші будови, що називалися «Пастофорії», що були перегородами чи притворами за прикладом старозавітніх храмів (Левіт 6, 16; Ієзекиїл 42, 16.). Ці притвори були споруджені з лівої та правої сторони.

• У першому притворі зберігалися священні сосуди (посуд), ризи та книги. Тому він і називався «сосудохранительниця» (Скевофілакіон) чи місцем дияконів (діаконікон), оскільки всі церковні сосуди та інша утварь були під наглядом дияконів.

• Другий служив місцем для людських приношень (хліб та вино, оливу та ладан і ін..). З цих приношень диякони вибирали що краще та необхідне для Служби – хліб та вино. Називався цей притвор «предложенням» на подобу старозавітніх хлібів предложення.

І тоді коли, коли Бож. Літургія розпочавшись співом антифонів та підношенням молитв, приближувалася до читання Євангелії, тоді диякон відходив до сосудохранильниці і взявши звідти св.. Євангелію приносив його до зібрання братів попереджувань запаленим світильником, тому принесення Євангелії і називали так як і сьогодні називають – вхід з Євангелією; по закінченні читання євангельського, коли приходив час освячення дарів тоді диякон відходив до «предложення» та брав звідти вибрані, на перед приготовлені види хліба та вина, приносив їх на св.. трапезу і це принесення наз. Сьогодні Великий вхід, оскільки звершується торжественно. В пізніших часах церква надасть обом входам духовного значення.

Повчальні проповіді до народу мали місце в Літургії того часу безпосередньо після читання Євангелії, коли ще продовжувалася літургія оглашенних, щоб ці останні (оглашенні) могли від них просвіщатися та навчатися правд віри. Початком проповіді (виголошувалася єпископом або пресвітером) служив виголос: «мир всім» або «благодать Господа нашого Ісуса Христа», на що народ відповідав: «і духові Твоєму». Закінчення проповіді завжди було спрямоване на прославу Пресвятої Тройці: «Богові ж Отцю і Сину, Господові нашому Ісусові Христові з Духом Святим хай буде честь та слава на віки вічні, амінь».

Після закінчення проповіді починалася молитва за оглашенних, біснуватих, просвічених (або тих хто готується до прийняття св.. Хрещення) та каянників, після закінчення якої всі вони, на заклик Диякона: «вийдіть оглашенні, біснуваті, …» виходили геть з храму. (В який спосіб все це проходило див. «Чиноположения Апостольские» кн.. 8, гл. 6-8). Цими молитвами закінчувалася літургія оглашенних та починалася літургія вірних.

Літургія вірних:

В 19-тому правилі собору Лаодикійського читаємо: «потім (тобто після того, як з храму вийшли оглашенні та інші), мають місце три молитви вірним; перша звершувалася в мовчанці (dιaV sιωph`ò), інші дві – з виголосами, опісля був обряд цілування». З цього видно, що літургія вірних починалася молитвами, тайно завершуваними, про які вчителі церковні говорять: молитви які з мовчанкою кожен за себе та свої потреби возносив до Бога³⁵.

Потім диякон «наказував» всім віруючим приклонивши коліна на землю, добре молитися, відповідаючи одноголосно на кожен його виголос та прохання: Господи помилуй (êýñιe ejlÝhsïí). Розширений спосіб цього моління див. в Апостольській Літургії (10 гл.). Після закінчення цих молитов, єпископ зі спів служителями, а народ один з одним (тобто чоловіки з чоловіками, а жінки з жінками), цілування творили, а опісля священик руки свої омивав водою³⁶. Саме пояснення цих обрядів будемо розглядати пізніше. Таким чином коли закінчилися молитви вірних та обряд священного поцілунку, прослідувало приношення дарів у жертву; тоді диякони приносили із приношень на престіл (згадується престіл), вибрані та приготовлені для священнодії хліб та вино; після покладення яких на престіл (як - невідомо), єпископ знаменував своє чоло знаменням хреста³⁷, та як за звичай благословляв народ (в цьому випадку його благословення вказувало на час Євхаристії): «благодать всемогучого Бога і любов Господа нашого Ісуса Христа і причастя Святого Духа, нехай буде зі всіма вами». На що всі одноголосно відповідали: «і з духом твоїм»³⁸. Потім підносячи їх думки до роздумів та прославі благодій Божих, виголошував (єпископ): «вгору серця»; а вони відповідали: «піднесли до Господа»³⁹.

Євхаристійні молитви:

Після цього виголошував єпископ (чи головний служитель): «благодаримо Господа» та сам перечисляв та прославляв всі Божі благодіяння сповнені для роду людського від створення світу та дякував Йому, промовляючи так: «за них Тобі слава, Владико Вседержителю!». Дійшовши ж до послання в світ Сина Божого, пригадував його життя, діла та хресну смерть, похорон, на небеса вознесіння, другий та страшний прихід, а при цьому і саму тайну вечерю, яку заповідав Він творити на Його спомин. І так пригадуючи всі Його благо дійства, та дякуючи за них Небесному Отцеві, принесені хліб та вино возносив Йому в жертву благодарення, усердно просячи зіслати на них Духа Святого⁴⁰, освятити та показати хліб – тіло, чашу – кров Христову: щоб ті, що причащаються від Них в благочесті утвердилися, відпущення гріхів отримали та життя вічне наслідували. В такий спосіб принісши жертву благодарення та освятивши принесені дари в тіло та кров Христові, пригадував та молився за всіх віруючих, а саме: за Єпископів, священиків, дияконів та весь світ; померлих у вірі (цих всіх імена читалися зі звичайних таблиць, що називалися Диптихи⁴¹, тобто Синодики чи Помянники); дальше возносилося прохання за людей на служінні (ті, що допомагали при священнодіянні), за недужих, полонених, на вигнанні, за тих, що плавають та подорожуючих, за ворогів та гонителів Церкви, за єретиків та невіруючих, за оглашенних, біснуватих та каянників, за плодючість землі, а на кінець за тих, що з поважних причин не могли бути присутніми на Літургії. Все моління завершувалось звичайним славослів’ям, на яке народ на знак спільної молитви виголошував: «Амінь».

Після цього було читання Господньої молитви «Отче Наш», після якої єпископ благословляв людей, та запрошував їх до молитви за дари, що були принесені Богові так: «Мир Божий зі всіма вами!». Одразу ж диякон наказував вірним молитися, щоб освячені дари були прийняті Господом у над небесний Його жертовник, як приємний запах духовний. Потім, єпископ своєю молитвою поручав весь народ Божому покровительству та милосердю, просячи Його освятити їх тіла та душі, щоб сподобитися їм неосудно причаститися св.. дарів та успадкувати життя вічне.

Після закінчення цієї молитви диякон виголошував: «будьмо уважні!», а єпископ, підносячи дари в гору та показуючи їх вірним, голосно виголошував: «святеє святим!», на що вірні відповідали: «єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос …». Пізніше наступало роздроблення дарів на частини, і всі присутні без винятку (під страхом бути відлученими від Церкви, коли б хто з них відрікся), причащалися Тіла та Крові Христової (не змішано) з великим благоговінням та страхом, приймаючи Тіло в праву руку, а Кров пили устами із чаші, чоловіки та жінки з трапези. Не залишалися без причастя й ті, що були вітсутніми з поважної причини: хворі, ув’язнені задля імені Христового та ін.. проте всі вони отримували Євхаристію через дияконів⁴².

Після причастя, за отримані ласки, диякон запрошував всіх до подячної молитви, а єпископ, від імені громади, дякував Господові. А на завершення Літургії, він читав, над вірними, що стояли з прихиленими головами, молитву, в якій просив миру Божого, благословення, та покровительства. І після виголосу диякона: «в мирі вийдіть!», вірні розходилися по своїх домівках.

В такий спосіб звершувалася Літургія в другому та третьому століттях до самих часів св.. Василія Великого. Ці дані ми приводимо вам з пам’яток свв.. Отців, а найбільше з книги «Чиноположения Апостольские», як найдревнішої в своєму роді книги.

Час, місце, одяг та посуд що належали до служіння св.. Літургії II-III ст..

Час.

Що стосується часу, то ще від апостольських часів⁴³ був визначений всією Церквою для звершення Євхаристії день недільний, що й для того був названий – днем хліба⁴⁴; а в деяких містах день четвертий та шостий (середа та п’ятниця), а також субота та дні пам'яті мучеників з таким торжеством відзначалися. Св. Василій Великий в 93 посланні до Кесарії пише: «кожної седмиці чотирикратно збираємся: в неділю та середу, п’ятницю та суботу; а також інші дні, коли звершуватиметься пам'ять того чи іншого святого»⁴⁵. Що стосується самого часу відправи, то не всюди вони були одинакові: деякі відправляли Св. Літургію при вечері, інші – зранку, до сходу сонця, через жорстоке переслідування, що не давало можливості першим християнам молитися явно. За свідченням церковного письменника Тертуліяна: «Таїнство Євхаристії, що його заповідав нам Господь під час вечері, ми відправляємо на зборах перед світанком».

Місце.

По тій самій причині не могли перші християни посідати чудових молитовних храмів, але були змушені служити священнодійства в приватних домівках, убогих⁴⁶, у вертепах та в гробницях, тобто темних підземних печерах, при гробах мучеників. Євсевій в Церковній Історії (кн.. 7, гл.11) говорить засудження християнських єпископів: «більше ні вам, ні іншим християнам не буде дозволено збір чинити, або до гробниць входити». Св. Діонізій Олександрійський дає інше свідчення: «в часах переслідування, будь яке місце, чи то поле, пустиня, корабель, готель, темниця, було нам замість храму для звершення священних служб».

Таким чином ці місця служили першим християнам місцем для відправлення св.. Євхаристії де, зібравшись разом, запалювали свічки та лампади. Пам'ять цих нічних, щиросердечних, молитовних зборів Церква береже й наслідує і в наш час, де вірні зібравшись славословити Бога (в храмі), не тільки в ночі, (як збиралися перші християни) чи перед сходом сонця, але і в день – світять світло.

Одежі.

Стосовно одежі священнослужителів, історія не залишила нам багато відомостей, хоча не має сумніву, що й самі апостоли, і їх послідовники вживали особливу, іншу від повсякдення одежу так само, як і посуд, необхідний для звершення Св. Євхаристії, а саме: Чаша, дискос та ін.. про які мучитель св.. Лаврентія мученика, жаліючись говорить так: «що християни, як він чув, жертвують із золотих чаш, і свічки ставлять на золотих підсвічниках при нічних своїх зібраннях». Св.. Григорій Двоєслов, за свідченням списця його життя Іоанна диякона (кн. 3, гл. 59), мав у себе священну одежу св.. Іоанна Богослова якого св.. Полікарп називає – Священик Ісуса Христа, носив (tü pÝtalïí – пов’язка), якою Іудейські Первосвященники прикрашали своє чоло. Те саме свідчить св.. Епіфаній, говорячи про Якова – брата Господнього та діяннях Собору Константинопільського, що був скликаний проти Патріарха Фотія, говориться, що Теодозій – Патріарх Єрусалимський, прислав в дарунок Ігнатію – Патріарху Єрусалимському, Якова – брата Господнього одежі, а саме: Подир, нараменник (ejpüìιò) або Омофор та мітру, в якиі він був одягнутий під час богослужіння. Також на стародавніх зображеннях та іконах первісної Церкви Учителі та мужі Апостольські (приклад: Діонізій Ареопагіт, Юстин філософ та ін..) зображені в Омофорах. Деякі церковні вчителі пишуть, що й фелон⁴⁷, залишений ап.. Павлом в Троаді, вживався ним при священнодійствах. Інші одежі були введені за часів Костянтина Великого (який з пошани до Ієрусалимської Церкви подарував одежу виткану золотом тодішньому архієрею Макарію), Іоанна Золотоустого та інших Начальників Церкви.

Чому Св. Василій Великий та Іоанн Золотоустий уклали свої Літургії?

Св. Амфілохій – єпископ Іконії та св.. Прокл, Константинопільський патріарх двома способами доказують як зародилися Літургії Свв. Василія Великого та Івана Золотоустого. Амфілохій пише: Св. Василій молився, щоб жертву безкровну міг він священнодіяти словами та виразами своїми. Після семидневної палкої молитви Василій почав виголошувати: нехай сповняться уста мої хвалення твого Господи; споглянь Господи Ісусе Христе Боже наш від святого житла твого та від престолу царства твого; та ін. молитви св.. Літургії⁴⁸.

Св.. Прокл – апостоли та їх послідовники (учні) звершували св.. Літургії дуже широко. З часом християни охололи до слухання св.. Літургії та рідко приходили, через її довгу тривалість, тому св.. Василій Великий скоротив її зважаючи на цю людську слабість, а св.. Іван Золотоустий – скоротив ще більше. Цим двом причинам передання Церковне дає наступне пояснення:

• ми вже розглядали, що молитви приношення тіла та крові Господньої від самих Апостольських часів належали натхненню єпископів та інших Учителів Церкви; і скільки це тривало, звершення священнодійства залежало від нього (єпископа). Пізніше, коли такий звичай закінчився, то звершення євхаристії, залишається усним переданням, про що вже сам св.. Василій Великий свідчить так: «слова прикликування для переміни хліба причастя та чаші благословення (тобто молитви звершення Євхаристії) хто із святих письмово нам залишив? Тобто ніхто»⁴⁹. Те ж саме говорить Ієронім про символ Віри: «він будучи переданий від апостолів, не був написаний на папері чорнилами але на скрижалях серця тілесних».

• Таким чином св.. Літургія переходячи з століття в століття, з народу в народ, із церкви в Церкву, отримала багато різновидів, не щодо самої сутності її змісту, а щодо слів, висловів та обрядів. Кожна Церква своїми власними словами Літургію відправляла, додавала до неї та віднімала на свій розсуд.

Так і свв.. Василій Великий та Іван Золотоустий для Церков де вони були Священноначальниками, за давнім правилом, уклали свої молитви для священнослужіння (що і по сьогодні читаються в їх св.. Літургіях). Хоча деякі молитви, пісне співи та обряди були внесені в ці Літургії наступними Учителями Церкви.

Св Літургія в IV-ому сторіччі.

У четвертому сторіччі, по довгих літах жорстоких переслідувань, християнська Церква остаточно одержує свободу. Римський цісар Константан Великий, який сприяв християнам, дав у т. зв. медіолянськім едикті (313) повну релігійну свободу визнавцями Христової релі­гії. Християнська релігія й Церква не лише починає відтепер свобідно розвиватися і поширюватися, але незабаром заступає місце поганської релігії і стає релігією римської імперії. Здобуття релігійної свободи мало також переломне значення для розвитку християнської літургії і християнського культу. По при­пиненні переслідувань відпали враз усі ті перешкоди, які гальмували свобідний розвиток християнського культу. Літургійне життя може відтепер свобідно розвиватися. Осягнення свободи християнської ре­лігії зачинає також і в історії літургії новий період розвитку.

За часів переслідування Церква вела в римській імперії нелегаль­не життя. Це мусіло мати овій вплив на зовнішнє оформлення літур­гії. Літургійне життя мусіло бути обмежене, бо не мало можливостей свобідного розвитку. Вистачить згадати тут хоч би лише ту обста­вину, що до медіолянського едикту християнські храми (церкви) являються дуже великою рідкістю. Це безперечно мусіло мати від'єм­ний вплив на зовнішнє оформлення літургії, бо ж ясно, що інший вид мусіла мати літургія, служена по приватних домах, як у церквах, ви­ставлених відповідно до вимог і числа вірних.

Коли ж Церква осягнула релігійну свободу, тоді, в короткому часі, по всій римській Імперії постають величаві церкви (базиліки), а зов­нішнє оформлення літургії набирає великої краси й величі. Дуже гарним свідоцтвом про зовнішній вигляд християнського богослужен-ня являється збережений до нас твір, написаний у четвертому сто­річчі, під наголовком: «Паломництво Сільвії Етерії».

У цьому творі Сільвія Етерія, побожна і шляхетна жінка з Ґалії (Франції), описує враження, які зробили на неї величаві богослуження в Єрусалимі. Вона перебувала тут довший час як паломниця і з вели­ким одушевленням описує у своєму «Паломництві» красу й зовнішню велич єрусалимських богослужень, яких була учасницею. З її опису, правда, мало довідуємося про внутрішній вигляд Служби Божої й інших богослужень, тим менше про текст чи формуляр цих богослужень. Зате Етерія змальовує докладно зовнішні обряди єрусалим­ських богослужень, що їх була вона очевидцем на всіх тих різних місцях, освячених споминами про Христа, головно ж про Його смерть і воскресіння. Тому «Паломництво Сільвії Етерії» є для літургістів документом першорядної ваги⁵⁰.

Із 4-го сторіччя маємо багато більше свідоцтв і документів відносно Служби Божої, її вигляду, перебігу і тексту. По здобутті релігійної свободи, християнські письменники й Отці Церкви могли вже відверто писати про практики й тайни християнського культу. «Дисципліна аркані» в обличчі нових змінених обставин мусіла стратити свою актуальність й уступити місце відвертому проповідуванню християн­ської віри, з усіма її тайнами й містеріями. Масовий наплив поган до Церкви вимагав якраз, щоб про правди й тайни віри говорити ясно й відверто.

Отже не диво, що в 4-му сторіччі у християнському письменстві стрічаємо більше свідоцтв про структуру і тексти літургії, як у попе­редніх сторіччях. Звідси можемо куди краще стежити за еволюцією Служби Божої, як щодо її тексту, так і щодо її обрядів, дій і символіки.

На першу нашу увагу між літургійними документами 4-го сторіччя заслуговують т. зв. «Містагогічні катехизи» св. Кирила (315-386), єп-па Єрусалимського. Містагогічні катихизи — це науки, які мав св. Кирило до неофітів (новоохрещених) Єрусалимської Церкви, в яких пояснює він св. Тайни. Тут також є пояснення Служби Божої (5. катехиза). Це пояснення для літургістів тим більшої ваги, бо воно перше і найстарше пояснення Служби Божої з патристичної доби.

Пояснення Служби Божої св. Кирила коротке, але в своєму роді класичне. Як основу до свого пояснення взяв він літургію Єрусалимської Церкви. Він наводить із неї молитви й обряди та їх систематично пояснює. Не всюди наводить він єрусалимську анафору дослівно, часто лише описує її, приймаючи у своїх слухачів знання тексту Служби Божої.

Своє пояснення зачинає св. Кирило від канону Служби Божої, себто від євхаристійно-жертовної частини, Гомілетично-дидактичної частини він не пояснює. На самому початку пояснює він символічно обряд умивання рук і поцілунок миру, опісля переходить до євхаристійного діялогу між священиком і народом («Горі іміїм сердца» і т. д.). Пояснивши зміст євхаристійної молитви перед освяченням і саме освячення, св. Кирило подає вияснення епіклези св. Духа. Опісля пояснює, чому в Службі Божій поминаємо Святих, померзлих і живих. По цьому йде пояснення Господньої молитви («Отче наш») й обряду св. Причастя. Тут св. Кирило подає докладний опис, як тоді причаща­лися. Із катехиз св. Кирила вперше довідуємося про «Отче наш», як про складову частину Служби Божої. Також щодо інших молитов (нпр. щодо поминання Святих, мертвих і живих) пояснення св. Кирила великої ваги.

У тому самому часі згадують про Службу Божу в своїх писаннях і інші Отці Церкви. У їх творах дуже багато натяків, описів і іншого доказового матеріалу про Службу Божу, про її структуру, про її перебіг і молитви.

І так про палестинську літургію маємо свідоцтва у Євсевія (338), єп. Палестинської Кесарії і першого церковного історика. Свідком про олександрійсько-єгипетську літургію являється св. Атанасій Великий {373), єп. Олександрії . Літургію церковної провінції Кападокійської пізнаємо зі свідоцтв, які полишили в своїх творах св. Василій Великий (379), св. Григорій Богослов (390) і св. Григорій Ніссийський (395), брат св. Василія. Із творів св. Івана Золотоустого (407) можна відтворити літургію антіохійську (де св. Золотоуст був священиком) і константинопільську (де був єпископом). Подібні свідоцтва маємо у св. Єфрема {397) про Службу Божу в Месопотамії св. Амвросія (397) про медіолянську, а в св. Авґустина (430) про африканську літургію.

Із IV сторіччя збереглися до нас також деякі формулярі Служби Божої. Коли порівняти їх із формулярем «Апостольського Передання св. Іполита, завважується в них деякі нововведення, додатки і збагачення, яких не було в попередніх сторіччях. До таких важніших нововведень належить між іншими вставка Господньої молитви, опіс­ля серафимський гимн «Свят, свят, свят..», поминання Святих, мертвих і живих на каноні, введення єктенійних молінь тощо.

На цьому місці Не можемо широко розводитися про збережені до наших часів формулярі Служби Божої з 4. сторіччя, бо на це мусіли б ми посвятити більше місця, як дають волю розміри і ціль нашої праці. На нашу окрему увагу заслуговує формуляр Служби Божої з 4-го сторіччя, який подають т. зв. «Апостольські Конституції». Авторство цього твору приписувано колись св. Климентові Римському. Однак учені виказали, що цей твір походить із 4-го сторіччя і постав, прав­доподібно, в Сирії. В восьмій книзі «Апостольських Конституцій» по­міщений формуляр Служби Божої, яку загально називають «Климентійською Службою Божою».

Текст тієї Служби Божої важний для нас перш за все тому, що тут подано повний формуляр Служби Божої, це значить і гомілетично-дидактичної і євхаристійно-жертовної частин Служби Божої.

У першій, гомілетично-дидактичній частині міститься літургія оглашенних (катехуменів). Тут є довгі молитви над оглашенними, над покутниками й каянниками, які за приписом тодішньої церковної практики не були гідні брати участи в жертвоприношенні Тіла і Крови Христової. По закінченні гомілетично-дидактичного богослужіння мусіли всі вище наведені класи людей вийти з церкви; на відхідному діставали вони від священнослужителя благословення, а народ зано­сив за них до Бога моління. Не буде нас ані трохи дивувати, що якраз це відпущення займає в анафорі «Апост. Конституцій» таке важне місце. Треба пам'ятати, що 4-те сторіччя — це час, в якому найбільше процвітає установа катехуменату. Масовий наплив поган до Церкви приневолював до того, щоб обучуванню катехуменів присвятити окре­му увагу. Це відбивається послідовно і на структурі Служби Божої.

Климентійська Служба Божа важна для нас ще й під тим оглядом, що вона своєю структурою найбільше підходить до Золотоустової літургії. Цю велику подібність підчеркують літургісти і на основі цього вважають Золотоустову літургію посестрою «Климентійської літур­гії». Ця подібність кидається головно в очі в євхаристійній частині Служби Божої.

Іншою, важною для історії літургії, анафорою з 4-го сторіччя є т. зв. анафора «Євхологіона Серапіона», єп. з Тмуїс, у Єгипті. Ця ана­фора найкраще віддзеркалює Службу Божу 4-го сторіччя в долішньо­му Єгипті⁵¹.

При кінці 4-го сторіччя еволюція Служби Божої осягає свій вершок. Кінець 4-го сторіччя замикає в собі головну фазу літургійного розвою. Четверте сторіччя - це період, у якому структура Служби Божої остаточно усталюється. Модифікації і додатки до Служби Бо­жої по 4-ому сторіччі не заторкують основного пляну й розкладу літургії, а відносяться до елементів несуттєвих і другорядних. Із цього однак не виходить, що в 4-ому сторіччі була всюди однообразність. Абсолютної й Ідеальної однообразности не було ні в 4-ому, ні в пізніших сторіччях. Це зрештою не конечне ні для краси ні для важности Служби Божої. Якраз, навпаки, перші сторіччя визначаються дуже великою свободою в оформлюванні євхаристійної жертви. Ця свобода стала причиною, що в Церкві немає тепер одного способу служіння сл. Божої, чи скажімо одного обряду, тільки витворилося більше обрядово-літургійних типів.