17.Стародавній Рим: перехід від республіки до монархії. Диктатура Сули, Юлія Цезаря.

З кінця II ст. до н. е.. Римська республіка вступила в історичний період суспільно-політичних криз і військових конфліктів. Боротьба за землю, яку постійно - то легальними способами, то шляхом повстань - вели найбідніші верстви римської громади, прийняла крайні форми відкритого конфлікту плебейських магістратур з патриціанським Сенатом. Завдяки агресивної військової політики, що робила з римського поліса середземноморську державу-імперію, в Італії різко зросла кількість рабів, зайнятих у приватних господарствах і на громадських роботах. Це призвело до майже постійним повстань рабів, найбільші з яких - Перше і Друге сицилійські повстання, повстання Спартака - ледь не розтрощили військову і державну машину Риму. На початку I в. до н. е.. між Римом і перш союзними жителями більшості областей Італії вибухнув конфлікт у вигляді багаторічної Союзницької війни (91-88 рр..), одним з результатів якої стало надання італікам прав римського громадянства, хоча із збереженням політичного домінування римлян. Нарешті, підсумком постійно нараставших у своїх проявах соціальних протиріч всередині римського поліса стало розмежування на свого роду політичні рухи - партії оптиматів (виражали інтереси багатих і аристократично-республіканських шарів) і популяров (об'єднали незадоволених з нових легіонерів, офіцерства і люмпенізують плебсу). Суперечності і боротьба між цими партіями були настільки сильні, що призвели до майже постійним, сменявшим одна іншу цивільним війнам в Римі, якими, в свою чергу, не уповільнювали всякий раз скористатися в особистих інтересах щасливі полководці, військові вожді або політики, які використовували ситуацію для затвердження особистої влади.

Різнорідні конфлікти і соціальні протиріччя, ускладнені не надто вдалими для Риму зовнішніми війнами, створили якісно нову державно-політичну ситуацію: державна організація республіки виявила свою невідповідність часу і чільним суспільним настроям, і Рим став рішуче рухатися в напрямку до військової монархії елліністичного типу, з класичними зразками якої стикнувся в ході східних завоювань. Кілька історичних факторів сприяли цьому руху.

По-перше, державна організація республіки зберігала - в інститутах магістратур, часом з дуже значними владними повноваженнями - політичну можливість встановлення одноосібної влади; як тільки реально слабшала діяльність народних зборів (а це було природно в многосоттисячной громаді), магістрати, спираючись на народне невдоволення владою аристократії - Сенату, починали домінувати в державі. По-друге, безперестанні війни, викликаний ними ріст армії, перетворення її з початку I в. до н. е.. в практично постійну, збагачуватися за рахунок воєн, висував видних полководців в політичні лідери; а управління підлеглими провінціями давало їм реальні можливості зміцнення особистої влади; військове керівництво перетворилося на самостійний державний інститут, чи не більш важливий, ніж багато інших. По-третє, Рим ставав величезною державою - навіть не середземноморського, а вже світового масштабу, і влада в такий імперії вже за природою своєю (в умовах античного суспільства) не могла бути побудована інакше, ніж на монархічних засадах. Крім того, за роки війн і криз різко позначилося соціальне розшарування римського народу: формувалися великі земельні володіння - латифундії, величезні стану, що давали можливість вести інший спосіб життя (те, що пізніше римські ж історики назвуть «падінням моралі», виділяючи мало не як головну причину занепаду республіканської системи), а з іншого боку - маси люмпенізованого плебсу, який живе в значній мірі за рахунок державних роздач хліба (тільки в Римі в сер. I в. до н. е.. таких було 320 тисяч!). Соціальна база старої республіки була підірвана, і зростання приватних рабовласницьких господарств став плідним соціальним тлом для політичної еволюції влади.

Найголовнішим показником кризи республіканської організації стало формування в I ст. до н. е.. інституту військово-політичної диктатури однієї особи, яка стала в Римі майже постійним інститутом. Історично першим етапом нової влади була диктатура Сулли (82 - 79 рр.. До н.е.), видного воєначальника і лідера оптиматів. Для виходу з кризи Сенат надав Суллі виняткові повноваження «для написання законів і встановлення республіки» у вигляді диктаторської влади. Однак це вже не була колишня диктатура: Сулла отримував диктаторство довічно, а крім того, спеціальним законом (проведеним інтеррекса) отримав повну владу щодо римських громадян. При Сулле були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності деяких магістратів. Аграрний закон, а також відпустку на волю 10 тис. рабів репресованих громадян з даруванням їм прав римського громадянства, створили нову соціальну базу для диктатури. Увійшли в практику розправи над громадянами і конфіскації їхнього майна без судів, за списками, складеними диктатором (т.зв. проскрипції). Хоча політично діяльність Сулли була підпорядкована ідеї аристократичного консерватизму, реально саме вона сформувала нову владу.

Другим етапом була військова диктатура Юлія Цезаря (45-44 рр.. До н. Е..). Після розв'язаної їм громадянської війни, в якій Цезар, спираючись на вірне йому військо, здобув перемогу, проголошений імператором, Цезар зосередив в одних руках найбільш значні магістратури: безстрокове диктаторство, довічну владу трибуна, цензорські повноваження, зберігши ще й права великого жерця-понтифіка. Одночасно реально скоротилися повноваження Сенату, діяльність народних зборів. Проведена Цезарем аграрна реформа, згідно з якою громадський фонд був практично переведений на становище індивідуальної власності, сформувала велике число прихильників нової влади. Після вбивства Цезаря, організованого затятими республіканцями, старий порядок остаточно розхитався. Необхідність якнайшвидшого виходу з внутрішніх смут стимулювала передачу всієї можливої влади одній з духовних спадкоємців Цезаря - Октавіану Августу. Правління Октавіана Августа (30 р. до н. Е.. - 14 м. н. Е..) Стало завершальним етапом становлення нового ладу. Формально всі установи і магістрати старої республіки збереглися, але їх повноваження змінювалися, а головне - найважливіші зосередилися в одних руках. Сам Август послідовно закріпив, за собою звання імператора (29 р.), першого сенатора - принцепса (28 р.), трибунскую влада (23 р.), посаду консула (19 р.), проконсула провінцій (23 р.), цензора (12 р. до н. е..), верховного понтифіка (13 р. до н. е..). Влада Сенату стала повністю залежати від прерогатив принцепса, про народних зборах тільки згадували. Активна законодавча діяльність Августа (присвоєний в 27 р. титул «благословенного» став спадковим), зовні спрямована на збереження патріархального укладу і звичаїв «суворої республіки», сприяла створенню і нового правового устрою майбутньої імперії. Сформований в результаті диктатури і перетворень серпня Державна-політичний устрій, варіант елліністичної монархії, отримав назву принципату. Такий лад зберігся в Римській імперії приблизно до кінця III ст.