29. Загальна оцінка хрестових походів та їх наслідки.

Причини невдач. Відсутність єдності була основною причиною невдач Хрестових походів. Правителі Едесси, Тріполі та Антіохії фактично не слуха­ли єрусалимських королів. Суперництво пап з імператорами, взаємне суперництво вождів походів також не сприяли перемо­гам. Показала свою неспроможність як фе­одальна система, так і феодальне військо. Хрестові походи замість християнства кон­солідували іслам, примусивши неприми­ренних суннітів і шиїтів забути про свої конфлікти і спільно виступити проти "неві­рних франків”. Хрестові походи своїм пере­бігом і результатами довели європейській спільноті те, що на Сході будь-яку терито­рію легко захопити, але важко втримати. Хрестові походи дали новий поштовх розвитку військової справи і озброєння обох сторін. Роз­квітло мореплавство і відбулися зрушення в морській техніці. Культурні наслідки цих походів були більш значимими для Євро­пи. У період Хрестових походів майже при­пинилися феодальні війни, суспільство пе­реживало піднесення.

30. Централізаційні процеси у Французькому королівстві у хіі ст.

Комунальні рухи “застали” королівську владу зненацька. Задля безпеки держави королі вирішили, що комуни - це бунтів­ні міста, які слід приборкувати нещадни­ми методами. Почи­наючи з Філіпа II Августа та Людовика VIII королівська влада почала усвідомлювати свою вигоду від комунального руху як зна­ряддя посилення королівської влади. З кін­ця XII ст. кожна нова комуна отримувала свою хартію безпосередньо від короля (по­чатково хартію комуна отримувала від сво­го сеньйора, а король лише її затверджу­вав). Великі торговельні міста, зацікавлені в стабільності та порядку на території ко­ролівства, стали опорою королівської вла­ди і дієвим джерелом наповнення королівської скарбниці. Привілеями й пільгами суто цивільно­го гатунку користувалася й інша категорія - “нові міста”, які заново засновувалися, або перетворювалися на міста з сіл чи зам­ків за ініціативи сеньйора і короля. Ближ­че до них, ніж до комун, перебувала катего­рія “міст буржуазії” , які не отримали політичної самостійності, а мусили вдовольнятися судовими, торго­вими і фінансовими привілеями. Управлін­ня такими містами залишалося в руках ко­ролівських чи сеньйоріальних міністеріалів - прево. “Містами буржуазії” були май­же всі міста, розташовані в королівсько­му домені. З XII ст. спостерігався підйом сільсько­го господарства, почалося освоєння цілин­них земель. Практика надання містам хартій при­вела до процвітання значної кількості міст у XIII ст.

31. Альбігойські війни (1209-1229рр.) та їх наслідки.

Альбігойські війни (1209- 1229). Серед насе­лення міст Лангедоку (головним чином в ремісничому середовищі), а згодом і в сіль­ській місцевості, розповсюдилося єретич­не вчення катарів і вальденсів. . З кінця XII ст. катарів і вальденсів стали називати загаль­ним ім’ям - альбігойці (за містом Альбі, що було центром розповсюдження єресі), хоча в догматизмі і обрядах вальденси від катарів все ж помітно відрізнялися. Граф Тулузи Раймунд VI та граф Фуа Роже виступили прихильниками альбі­гойців. 15 січня 1206 р. ніби-то за наказом графа Тулузи, проголосив хрестовий похід проти альбігойців, прирівнявши його до походу проти мусульман. Очолив похід барон Симон де Монфор із території королівського домену. Альбігойці запекло чинили опір, але го­ловні центри їх були захоплені хрестонос­цями і безліч єретиків була знищена. В липні 1209 р. хрестоносці здобули приступом місто Безьє, яке нале­жало Рожеру, племіннику графа Раймунда VI, і наказали умертвити всіх 20 тис. його мешканців, серед яких було чимало като­ликів. Не кращим чином обійшовся Симон де Монфор з іншими містами у володіннях Раймунда VI і його прихильників. Рожер Безьєрський загинув у в’язниці, а союзник графства Тулузького - король Арагону Пе­дро загинув у вирішальній битві при Мюре (1213 р.), де хрестоносці святкували пере­могу. Більша частина Лангедоку до 1215 р. була завойована і сплюндрована. Симон де Монфор загинув при облозі Тулузи 25 червня 1218 р. від каменю. Його син змуше­ний був повернути завойовані землі графу Раймунду VI Тулузькому та його наступни­ку Раймунду VII, яких підтримало повстале населення Лангедоку та Англія.

Між хрестоносцями почалися чвари. Частина з них звернулася по допомогу до французького короля Людовика VIII (1223-1226), який давно прагнув при­єднати Тулузьке графство. Людовика VIII помер у поході від пропасниці у 1226 р. піс­ля здобуття Авіньйона. Прованс і Верхній Лангедок зазнали великого спустошення. У1229 р. в Парижі було укладено мир, за яким Раймунд VII ціною великої грошової винагороди звільнявся від церковного від­лучення, поступився Людовикові IX Свято­му (1226-1270) багать­ма володіннями. Цей мир формально знаменував звершен­ня Альбігойських воєн. В цілому Альбігойські війни призве­ли до включення Півдня до складу Фран­цузького королівства, спустошення багато­го краю і знищення самобутньої південно- французької провансальської цивілізації.