34.Порушення авторського права

Порушення авторського права (контрафакція; піратство, якщо мова йде про порушення майнових авторських прав) — дії, спрямовані на протиправне використання об'єктів права інтелектуальної власності, що належать іншим особам, умисно вчинені особою, яка розуміє протизаконний характер цих дій, з метою отримання матеріальної вигоди.

Стаття 176. Порушення авторського права і суміжних прав

1. Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіота відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, а також інше використання чужих творів, комп'ютерних програм і баз даних, об'єктів суміжних прав без дозволу осіб які мають авторське право або суміжжя права, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому розмірі,-

Стаття 50. Порушення авторського права і суміжних прав

Порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає

підстави для судового захисту, є:

а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті

немайнові права суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав,

визначені статтями 14 і 38 цього Закону, та їх майнові права,

визначені статтями 15, 39, 40 і 41 цього Закону, з урахуванням

передбачених статтями 21-25, 42 і 43 цього Закону обмежень

майнових прав;

б) піратство у сфері авторського права і (або) суміжних

прав - опублікування, відтворення, ввезення на митну територію

України, вивезення з митної території України і розповсюдження

контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних

програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій

мовлення;

в) плагіат - оприлюднення (опублікування), повністю або

частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього

твору;

г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які

мають авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у

тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм,

програм мовлення;

д) вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського

права і (або) суміжних прав;

е) будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів

захисту авторського права і (або) суміжних прав, зокрема

виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і

застосування засобів для такого обходу;

є) підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в

електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів

авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює

таке управління;

ж) розповсюдження, ввезення на митну територію України з

метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського

права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів

авторського права і (або) суміжних прав вилучена чи змінена

інформація про управління правами, зокрема в електронній формі.

35. Загальна характеристика фонограми як об’єкта суміжних прав.

фонограма, якою визнається звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій).

Фонограма є також одним із способів використання об'єкта авторського права. Слова пісні і музика до неї не можуть бути реалізовані, якщо вони не будуть певним чином оприлюднені, найбільш поширеним способом чого є запис на певному матеріальному носії.

+ ст. 454 ЦКУ + ст.. 40 ЗУ « про авторські та суміжні права»

Забезпечення належної охорони прав виробників фонограм вже протягом майже десятиріччя залишається однією з центральних проблем у сфері інтелектуальної власності. За даними звіту Міжнародної федерації фонографічної промисловості (ІFРІ), загальна кількість незаконно виготовлених у всьому світі компакт-дисків перевищила 1 мільярд, кожні два з п'яти дисків, що знаходяться у продажу, є піратськими. Це означає, що обороти незаконної торгівлі музикою перевищують музичний ринок будь-якої країни світу (за винятком США і Японії). Відбувається постійний зріст виробництва контрафактної продукції та масові порушення прав виробників фонограм та інших правовласників, незважаючи на намагання як урядів окремих країн, так й всього світового співтовариства посилити охорону та захист цих прав. Проте це не просто питання порушення авторських та суміжних прав. Значна частина коштів, отриманих від продажу піратських записів, йде на фінансування організованої злочинності. В той же час, за даними ІFРІ, Україна знаходиться у десятці світових лідерів з виробництва піратських компакт-дисків. Така ситуація не тільки спричиняє шкоду національній культурі - через несплату винагороди авторам та виконавцям, національній економіці - через приховування від оподаткування значних сум прибутку та недовіру інвесторів, але й ставить під загрозу вступ України до Європейського Співтовариства, СОТ та НАТО, ганьбить міжнародний імідж країни.

36.  Розміщення об’єктів авторського права у мережі Інтернет є сьогодні надзвичайно розповсюдженим явищем. У мережі користувачі можуть отримати доступ до різних видів творів – від музичних та літературних до аудіовізуальних (кіно- та анімаційних фільмів, відеокліпів тощо). Певна частина цих творів розміщується з порушенням авторських прав.

        Незважаючи на те, що вітчизняне правове регулювання використання об’єктів авторського права у цифровій формі має порівняно невелику історію, судова практика щодо захисту порушених авторських прав на такі твори вже сформувалася. Разом з тим, поки що важко говорити про її послідовність у питанні кваліфікації дій щодо розміщення творів в Інтернеті. Причому відмінності у підходах існують навіть на рівні роз’яснень судів вищих інстанцій, що негативно впливає на застосування судами законодавства, яке регулює авторські правовідносини.

        Чинне законодавство України (ст.1109 Цивільного кодексу України[1], ст.ст.31, 32 Закону України “Про авторське право і суміжні права”[2]) вимагає від сторін договору щодо розпоряджання авторськими правами вказувати конкретні права, що передаються за договором. Ті права на використання об’єкта авторського права та способи його використання, які не визначені у договорі, вважаються такими, що не надані. У ситуації відсутності єдиної кваліфікації дій щодо розміщення творів у мережі Інтернет авторські права особи, якій вони передані за договором, можуть бути порушені.

        Загалом у розміщенні будь-якого об’єкта, в тому числі й об’єкта авторського права, в мережі Інтернет можна виділити два етапи – завантаження цифрової копії об’єкта в пам'ять комп’ютера та надання доступу до цієї копії необмеженому колу осіб. За умови виконання зазначених дій користувач має можливість доступу та ознайомлення з об’єктом шляхом завантаження цифрової копії останнього на власний комп’ютер, що можна розглядати як останній етап та, власне, мету розміщення твору в Інтернеті. Слід підкреслити, що особа, яка розміщує той чи інший твір у мережі, створює умови для ознайомлення з твором користувачем внаслідок його активних дій.

        Дії на кожному з указаних етапів охоплюються окремим авторським правом. При цьому завантаження цифрової копії об’єкта авторського права на першому та на останньому етапах є відтворенням у розумінні ст.1 Закону України “Про авторське право і суміжні права” (надалі - Закон), оскільки передбачає запис примірників твору для тимчасового чи постійного зберігання в цифровій формі, яку може зчитувати комп’ютер.

        Однак найбільш значущими при розміщенні твору в Інтернеті є дії, пов’язані з наданням доступу до цифрової копії твору в цифровій мережі. Без них факт розміщення не можна вважати таким, що відбувся. Ці дії є дещо складнішими з технічної точки зору, а також з точки зору визначення їхньої правової природи.

        Відповідно до п.29 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. №04-5/1107 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності”[3] розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного використання, є їх відтворенням у розумінні статті 1 Закону України “Про авторське право ісуміжні права”, і тому на таке розміщення творів поширюється дія статті 15 цього Закону. 

        Згідно п.31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. №5 “Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав”[4] розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного використання, є поданням творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором відповідно до пункту 9 частини третьої статті 15 Закону №3792-XII, тобто таке розміщення є правомірним лише з дозволу автора чи іншої особи, яка має авторське  право. Згідно зі статтею 1 Закону №3792-XII відтворенням є виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер.

        Крім зазначених вище підходів судові органи кваліфікують розміщення об’єктів авторського права в мережі Інтернет також як публічне сповіщення та розповсюдження. Слід відмітити, що чинне авторське законодавство, на жаль, дає певні підстави для кожної з наведених кваліфікацій. Однак, більш детальний аналіз вказує на інше.

        Як вже відмічалося, процес розміщення твору в Інтернеті включає в себе також і відтворення такого твору, а точніше запис його примірників для зберігання в цифровій формі. Однак, можливість ознайомитися з об’єктом необмеженому колу осіб з’являється тільки після надання доступу до такого об’єкта, що передбачає проведення ряду технічних дій. На наш погляд, такі дії не охоплюються змістом відтворення, публічного сповіщення чи розповсюдження.

        Стаття 1 Закону визначає публічне сповіщення (доведення до загального відома) якпередачуза згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів  тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передачуна віддаль за допомогою  проводів або будь-якого виду наземного чи підземного  (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, їх записів у фонограмах і відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті.

        Право на публічне сповіщення з’явилося в нашому законодавстві вперше з прийняттям Закону України “Про авторське право і суміжні права” 23 грудня 1993 р. для захисту прав організацій теле- та радіомовлення. Як бачимо, дане право передбачає саме передачу творів в ефір чи на віддаль, а не надання доступу до творів, як це має місце при їх розміщенні в Інтернеті. При цьому дії отримувача сигналу, яким передаються твори, відрізняються від дій користувача в мережі Інтернет, оскільки вони обмежені прийняттям сигналу на технічний пристрій.

        Дещо складнішою є ситуація з розповсюдженням творів. Та ж стаття 1 Закону під розповсюдженням об’єктів авторського права розуміє будь-яку дію, за допомогою якої об’єкти авторського права безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці, в тому числі доведення цих об’єктів до відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до цих об’єктів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором. Дійсно, можливість невизначеного кола осіб здійснити доступ до творів з будь-якого місця і в будь-який час за власним вибором є можливістю, яку надає Інтернет. Однак, якщо проаналізувати зміст Закону в цілому, то вказівка на таку можливість міститься тільки у цьому визначенні. Стаття 15 Закону, яка визначає зміст майнових прав автора, в тому числі й права на розповсюдження, вказує тільки на відчуження та передачу примірників твору (п.8 ч.3 ст.15 Закону). Іншими словами, стаття 15 Закону передбачає розповсюдження тільки примірників твору, тобто копій твору, зафіксованих на матеріальних носіях. Такий підхід до права на розповсюдження є більш традиційним, зрозумілим і дозволяє чітко відмежовувати авторське право на розповсюдження від інших авторських прав.

        Крім того, обмеження змісту розповсюдження тільки випадками відчуження і передачі примірників творів цілком відповідає положенням Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право від 20.12.1996 р., до якого приєдналася Україна[5]. Так, згідно статті 6 указаного Договору автори літературних та художніх творів користуються виключним правом дозволяти розповсюдження серед широкої публіки оригіналу і примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі права власності.

        Нарешті, такий підхід до права на розповсюдження є аналогічним підходу авторського законодавства Європейського Союзу. Директива ЄС про гармонізацію деяких аспектів авторського права і суміжних прав в інформаційному суспільстві 2001/29/ЕС від 22.05.2001 р.[6] пов’язує розповсюдження саме з передачею речових прав на оригінал і примірники твору.

        За даних обставин найбільш обґрунтованою видається позиція, викладена в постанові Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. №5. Хоча, на наш погляд, вона потребує певного уточнення щодо співвідношення майнового права, вказаного в п.9 ч.3 ст.15 Закону та права на опублікування, передбаченого ст.442 Цивільного кодексу України та ст.1 Закону.

        Відповідно до ст.442 Цивільного кодексу України твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий, публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах інформації.

        Згідно ст.1 Закону опублікуванням твору є, зокрема, надання доступу до них через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором. Наведене формулювання практично збігається з формулюванням п.9 ч.3 ст.15 Закону, який закріплює за автором майнове право на подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором.

        Очевидно, що поняття “опублікування” є ширшим за “подання творів до загального відома публіки”і включає в себе останнє. Отже, особа буде мати право на розміщення певного твору в мережі Інтернет у випадку наявності в неї права на опублікування твору або, більш конкретно, права на подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором.

        Слід відмітити, що останнім часом практика господарських судів дещо відійшла від підходів, які містяться у зазначених вище рекомендаціях Президії Вищого господарського суду України. У своїх рішеннях ці суди все частіше зазначають, що розміщення об’єкта авторського права в мережі Інтернет є порушенням права автора на опублікування твору. Це є безперечним позитивом і сприятиме однаковому застосуванню норм авторського права України. Разом з тим, оскільки бажаної єдності позицій ще не досягнуто, суб’єктам авторського права слід бути уважними при укладенні договорів щодо розпоряджання авторськими правами та чітко вказувати всі права, що передаються за такими договорами.

 Способи захисту авторського права і суміжних прав в мережі Інтернет

3.1. Ідентифікація об‘єктів авторського права і суміжних прав.

Ідентифікаційний код ISBN (Міжнародний стандартний книжковий номер) призначений для захисту фонограм; ISAN – номер, розроблений на Міжнародній конференції товариств авторів і композиторів (CISAC) і дозволяє ефективно захищати фільми та інші аудіовізуальні твори; цифровий ідентифікатор DOI, супроводжує твори або їхні частини, дозволяючи тим самим простежити „долю” об’єкта в торговельному обігу; існують й інші програмні коди, що дають можливість порушити цілісність твору при неправильному його використанні.

3.2. Цифровий підпис. Суть цифрового підпису полягає в тому, що він дозволяє ідентифікувати справжнього автора того або іншого твору, тим самим знімаючи в контрагента будь-які сумніви про те, з ким він має справу.

3.3. Цифрові марки. Найпоширенішою є система так званих „цифрових водяних знаків”, впроваджуваних у твори (тексти, графічні зображення і т.п.) у Мережі. Їх перевага полягає в тому, що при звичайному візуальному розгляді зображення користувач не бачить яких-небудь закодованих позначень – значка копірайта ©, імені автора, року видання. Але потім при застосуванні певного програмного засобу можна довести, що файли містять додаткову інформацію, що вказує на особу, яка її записала. Можливе і застосування спеціальних „відбитків” – вони також дозволяють контролювати використання творів в інформаційних мережах, а при виявленні порушень авторського права і суміжних прав, забезпечувати належну доказову базу в суді.

3.4. Обмеження доступу до матеріалів, що розміщені в Інтернеті, наприклад, бази даних комерційних сайтів і деяких електронних бібліотек та архівів доступні тільки за попередню плату. Можливе застосування „цифрових конвертів”, що передбачають укладання угоди із власниками тих або інших ресурсів у Мережі.

3.5. Методи криптографічного перетворення матеріалів, такі як шифрування, використання якого дозволяє обмежити або повністю виключити можливість копіювання творів (наприклад, система - SCMS, що дозволяє виготовити одну копію документа й унеможливлює подальше копіювання цього примірника).

3.6. Метод антикопії, або антикопіювання. Суть полягає в тому, що на СD-ROM ставиться своєрідний заслін  заборона робити копії.

3.7. Створення web-депозитаріїв, що дозволяють фіксувати об’єкти інтелектуальної власності у мережі Інтернет і закріплювати їх правовий статус, інакше кажучи, які визначають, що та кому належить.

3.8. Метод перехресного субсидування при використанні об’єктів авторського права та суміжних прав. За загальним визначенням, перехресне субсидування це:

а) практика фіксації цін на рівні, який перевищує загальні середні витрати на виробництво товарів і послуг у певній галузі за рахунок перерозподілу цінового навантаження серед різних груп споживачів;

б) надання фірмою внутрішніх субсидій на виробництво одних товарів або одним підрозділом за рахунок прибутку від інших товарів, діяльності інших підрозділів.

37.поняття та ознаки винаходу та корисної моделі

Тетрадь

38.промисловий зразок

39.Порядок отримання патента

Особа, яка бажає одержати патент на винахід (корисну модель) і має на це право, може подати заявку на його видачу до Державної служби інтелектуальної власності України (далі – Державна служба), який приймає, розглядає та проводить експертизу заявок.  Заявка подається до Державної служби на адресу Державного підприємства "Український інститут промислової власності" (далі – ДП "УІПВ"): вул. Глазунова, 1, м. Київ-42, 01601, Україна.  Вимоги до складу й оформлення матеріалів заявки, подання заявки визначаються Законом України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" та Правилами складання і подання заявки на винахід та заявки на корисну модель, затвердженими наказом Міністерства освіти і науки України № 22 від 22.01.2001 та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України за № 173/5364 від 27.02.2001 (далі – Правила).  За дорученням заявника заявку можна подати через представника в справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) або іншу довірену особу.  Іноземні особи та особи без громадянства, які проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, реалізують свої права через представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених).  Заявка – сукупність документів, необхідних для видачі патенту.  Заявка на винахід повинна стосуватися одного винаходу або групи винаходів, пов'язаних єдиним винахідницьким задумом (вимога єдиності винаходу).  Заявка на корисну модель повинна стосуватися однієї корисної моделі.  Заявка складається українською мовою й повинна містити:

• заяву про видачу патенту на винахід (корисну модель);

• опис винаходу (корисної моделі);

• формулу винаходу (корисної моделі);

• креслення (якщо на них є посилання в описі);

• реферат.

За подання заявки сплачується збір. Документ про сплату збору повинен надійти до ДП "УІПВ" разом із заявкою або протягом двох місяців після дати подання заявки. Цей строк продовжується, але не більше ніж на шість місяців, якщо до його спливу буде подано клопотання про продовження строку надходження документа про сплату збору за подання заявки та сплачено відповідний збір.  Строки та порядок сплати зборів за подання заявки, а також їх розміри зазначені в Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України № 1716 від 23 грудня 2004 року (далі – Порядок).  Вгору