2.2. Конотація як один із засобів реалізації іронії

Думки серед науковців щодо визначення конотації різняться. Дискусійним є й питання щодо місця конотації у семантичній структурі слова. Конотацію розглядають як складову семантики номінативних одиниць або виводять її за межі мовної семантики, зважаючи на її відношення до мовця до мовця у прцесі мовлення. Конотацію трактують як аспект лексичного значення одиниці, за допомогою якого закодовано виражається емоційний стан мовця і зумовлене цим ставлення до адресата. Деякі лінгвісти наголошують на тому, що стилістичний компонент і конотація несумісні, оскільки конотація не є частиною семантики, а лише реакціями на денотативні та стилістичні компоненти значння, або взагалі виводять стилістичний компонент за межі семантичної структури з огляду на те, що він виникає лише в мовленні й не змінює лексичного значення слова [27, с. 282].

У сучасній семасіології існують різні підходи до визначення конотації. Це пояснюється багатозначністю терміна, протиставленням мовного та мовленнєвого значень, а також розпливчастістю та невизначеністю дефініцій експресивності, емотивності та стилістичного значення. Найбільш уживаним є підхід, згідно з яким відбувається диференціація в консонанті додаткового складника значення, другий підхід обмежує конотацію лише тими елементами змісту, які додаються в мовленні та пов’язані з характеристикою ситуації спілкування, відношенням її учасників до предмета мовлення. Третє найсучасніше та найбільш широке розуміння конотації розуміння її як несуттєві але стійкі ознаки поняття, що втілюють певну оцінку відповідного предмета, факту чи дійсності й відображають пов’язані зі словом культурні традиції, прийняту в культурі практику використання речі [27, с. 281].

Узагальнюючи усі відомі підходи, О. Селівановова трактує конотацію як “додатковий компонент значення мовної одиниці, що доповнює її предметно-логічний зміст суб’єктивними відтінками оцінки, емоційності, експресивності, функціонально-стилістичної забарвленості, а також відтінками, зумовленими соціальними, ідеологічними, культурними, ситуаційними аспектами комунікації. Конотація протиставляється денотації як предметно логічному компоненту значення, хоч таке протиставлення є не завжди послідовним і чітким. Зв’язок денотата й конотата переважно розглядають як залежість другого від першого при вторинності другого” [27, с. 281]. Напр.: Вони його [кандидата] зустрічають погодинно оплаченими протестами, а дехто, мабуть, і щиро, криком і лайкою, і гаслами парканного типу (1, с. 357). Тут лексеми протест та гасло супроводжуються означеннями, які розкривають їхню суть і надають іронічної конотації.

Ю. Пацаранюк зазначає, що в основі створення іронічних конотацій лежать власне семантичні, антифразисні трансформації мовних засобів у контекстуальних умовах [22, с. 5]. Напр.: Ми країна вільна, у нас тут прохідний двір (1, сю 305). Позитивема вільна не змінює свого значення як такого, але набуває негативного відтінку в контексті. Або коли автор розповідає про астероїд, що летить до Землі і згодом може призвести до її знищення, говорячи, що це: Перспектива для внуків (1, с. 222). Перспектива, у значенні того, що чекає на людство попереду так і залишається перспективою, але контекст має негативний відтінок у тому, що все ж таки чекає на людство.