1.3. Засоби реалізації іронії

У лінгвістиці іронія постає як універсальна субкатегорія вираження авторської позиції через різноманітні мовні одиниці від слова до тексту. Стан дослідження проблем мовних засобів вираження іронії, який склався в сучасному мовознавстві, зумовлений тим, що до 60-х років ХХ століття іронія в художній літературі функціонувала тільки на рівні стилістичного прийому, тому її дослідженню довгий час не приділялося достатньої уваги (натомість активно вивчалися різноманітні аспекти сатири).

Підтримуючи погляди Л. Мацько щодо класифікації іронії, О. Калита виокремлює такі засоби творення іронії:

1) лексико-стилістичні (слова з інгерентною іронічною конотацією, іронічно маркована лексика);

2) логіко-смислові (антифразис, іронічні епітети, іронічні порівняння, іронічні метафори і перифрази, гра слів);

3) синтактико-стилістичні (риторичне питання, парцеляція, вставні і вставлені конструкції, синтаксичні конвергенції) [18, с. 10].

Досить влучно щодо засобів творення іронії висловився Ю. І. Білодід, відзначивши їх роль для відповідного колориту усього тексту: “Добираючи лексику, що належить до різних і часто непоєднуваних лексико-тематичних груп і, створюючи з її допомогою яскраві стилістичні прийоми, автор досягає і збільшує експресивність тексту (її наростання підвищується залежно від ступеня віддаленості предметно-смислових сфер), задає загальний іронічний тон усьому творові” [4, с. 71].

Ю. Пацаранюк узагальнює погляди на іронію, висловлені українськими й зарубіжними дослідниками; виокремлює такі диференційні ознаки цієї лінгвістичної категорії:

1) основним виявом реалізації іронії є оцінний смисл, який залежить від авторського сприйняття й визначає мету та завдання при створенні іронічного контексту;

2) слово, словосполучення або речення, які мають позитивну конотацію, вживаються з протилежним значенням, тобто з негативною характеристикою;

3) на рівні вербальної семантики енантіосемічне переосмислення відображається як у денотативному, так і в конотативному значенні мовної одиниці;

4) в іронічному висловленні наявний емоційно-оцінний компонент, наділений суб'єктивною модальністю: виражає особистий погляд мовця, не залежний від об'єктивного змісту мовлення, причому суб'єктивна оцінка іронізатора є імпліцитною [22, с. 5].

О. Шонь зазначає, що мовна іронія включає два типи: ситуативна іронія  – явний тип іронії, що реалізується у мікро- і макроконтексті, і асоціативна іронія  – прихований тип іронії, що реалізується переважно в мегаконтексті. Таке розуміння іронії дало змогу виявити діапазон аналізу мовних засобів її реалізації від лексичного рівня до синтаксичного й текстового, довести, що іронія – явище значно складніше, глибше і змістовніше [37, с. 7].

Досліджуючи стилістичні засоби вираження іронії, О. Шумейко зазначає, що іронічне відношення реалізується різноманітними засобами: за допомогою гротеску, парадоксу, пародії, гіперболи, контрасту слів і ситуації, сполучення різних мовних стилів [37, с. 11].

О. Шонь серед продуктивних репрезентантів іронічного смислу виокремлює образні індивідуально-авторські порівняння й метафори, яким властива оказіональність, незвичність у зіставленні предметів чи явищ. “Чим більша невідповідність між об’єктами, що зіставляються, тим більша їх полярність у семантичному і стилістичному планах, тим більший потенціал порівняння Й метафори у реалізації комічного ефекту. Якщо об’єкти зіставлення взаємовиключають один одного, порівняння і метафори можуть актуалізувати іронію, адекватному декодуванню якої сприяє макро- і мегаконтекст” [37, с. 9].

Усебічно досліджуючи вербальну іронію у своїх працях, С. Походня визначила лексичні, синтаксичні й текстові засоби реалізації іронії [25].

Н. Гуйванюк зараховує іронічні висловлення до так званого афективного чи емоційного синтаксису [12, с. 540]. Мовознавець схиляється до думки С. Походні щодо емоційного синтаксису, що “синтаксичні конструкції, що виражають емоцію, байдужі до характеру цієї емоції; одні й ті ж конструкції вживають для вираження й схвалення, й осуду, і гніву, і радості, і страху, і здивування” [25, с. 76], проте дещо уточнює попередні висновки і розробляє власну класифікацію окличних речень.

Лексико-семантичні процеси вираження іронії, на думку Ю. Пацаранюк, відбуваються через такі явища, як: енантіосемія та антифразис. Енантіосемічність є різновидом контекстуально зумовленого значення, що виникає в процесі розвитку внутрішньої антонімії в семантиці певної мовної одиниці [22, с. 4]. Явище антифразису є наслідком вживання мовної одиниці в значенні, протилежному до звичного, зумовлене контекстуально та інтонацією. При антифразисному слововживанні пряма поняттєва співвіднесеність затемнена, а натомість з'являється значення, протилежне до того, що позначене словом [20, с. 4].

Ю. Пацаранюк виокремлює й семантичні перетворення, що зумовлюють виникнення іронії. Вони, на думку науковця, можуть виявлятися на різних мовних рівнях, як при власне семантичних змінах, так і при змінах емоційно-оцінної конотації. Їх можна простежити в оцінних двоскладних та односкладних реченнях, у яких внаслідок антифразисного слововживання відбулася зміна емоційно-оцінної конотації [22, с. 5].

О. Шонь зазначає, що засоби лексичного рівня продуктивні передусім в актуалізації ситуативної іронії. Реалізація іронії відбувається за схемою “blame-by-praise” (догана у вигляді похвали) і виявляється переважно в окремих лексемах і атрибутивних словосполученнях. Оказіональне значення лексичної одиниці в багатьох випадках виходить за межі опозиції “пряме значення – протилежне значення”, включаючи складні асоціативні зв’язки, що виводить механізм актуалізації іронії за межі антифразису. Специфічний прояв має механізм реалізації гумору, іронії й сатири у використанні номінативних лексем, що є власними назвами – прізвищами, прізвиськами персонажів, іменами історичних осіб і міфічних персонажів, що є алюзіями. Мовознавець називає й такі засоби актуалізації асоціативної іронії як цитація та повтор, які функціонують на рівні тексту. Лексична одиниця у таких конструкціях градуально прирощує нові значення, поступово змінюючи семантику. Для декодування іронії важливими є зіставлення на рівні горизонтального і вертикального контексту [37, с. 8].

Лексичні засоби вираження комізму, в тому числі й іронії, дослідила О. Шумейко. Мовознавець зазначає, що продуктивними засобами творення комічного смислу є такі лексичні шари, як: оцінна лексика, власні назви, авторські новотвори, росіянізми, жаргонізми й вульгаризми. “Оцінна лексика із суб’єктивною мірою вияву ознаки є дієвим прийомом комічної оцінки. Комічний ефект у художніх текстах досягається також через реалізацію лінгвоенциклопедичної інформації власного імені, актуалізацію внутрішньої форми оніма, набуття ним аксіологічної семантики” [39, с. 12].

Серед синтаксичних засобів вираження іронії Н. Гуйванюк виокремлює такі типи, як: оцінні комунікати, порівняльні речення та порівняльні звороти, транспозиція синтаксичних структур.

Оцінними комунікатами Н. Гуйванюк вважає мовні утворення, які супроводжуються вигуками і, здебільшого, бувають окличними. Вони виражають емоційну оцінку висловленого або дій, ситуацій, тощо, є цілісними словами, які позначені оцінною (у тому числі й іронічною) семантикою. Оцінні комунікати виражають різну емоційну оцінку, яка залежить від контексту і від тлумачення автора [12, с. 542].

Другим різновидом є порівняння, стилістична функція яких полягає у створенні додаткового навантаження, тобто іронічного ефекту, який через свою поширеність стає естетично цілеспрямованою смисловою лінією оповіді [12, с. 542].

Значну роль у створенні іронії відіграє транспозиція. За енциклопедією “Українська мова”, – це використання однієї мовної норми у функції іншої [33, с. 638]. Н. Гуйванюк пояснює її як прояв явища асиметрії в мові: “Для створення комічного ефекту транспозиційна структура – найпрозоріша форма іронії, побудована на антифразисі, який передбачає заперечення чого-небудь шляхом ствердження, тобто коли стверджувальне за формою речення є заперечним за змістом і навпаки” [12, с. 542].

На думку Ю. Пацаранюк, яскраво виражає іронію в структурі речення явище лексико-синтаксичного алогізму. Підсумовуючи спостереження за умовами його виникнення, мовознавець зазначає, що лексико-синтаксичний алогізм утворюється на основі логічної несполучуваності різноманітних членів речення (як предикативного центру, так і поширювачів). Саме така несполучуваність створює іронічний контекст [22, с. 7].

Інтонацію як важливий синтаксичний засіб вираження значень на рівні висловлювання, а також різних експресивних та емоційних конотацій, у тому числі й іронічних, виокремлює Ю. Пацаранюк. У найпростіших формах іронії, на її думку, до яких вона зараховує іронічні висловлення, побудовані на антифразисі та лексико-синтаксичному алогізмі, інтонація помітно відрізняється від “нейтральної” і легко вловлюється [23, с. 400].

В. Виноградов назвав інтонацію однією з основних ознак речення, а також виділив “інтонаційно-синтаксичний” спосіб творення предикативності [6, с. 82], адже інтонування повідомлюваного та предикативність взаємно доповнюють одне одного.

Художнє мовлення, на відміну від усного спілкування, не є безпосереднім, тобто передбачає часову та просторову дистанцію між комунікантами. Тому маркерами іронічної інтонації, які подає О. Калита, часто можуть бути слова “іронічно”, “з іронією”, “іронізуючи”, “з насмішкою” тощо [17, с. 72].

Як зазначає А. Щербина, інтонація – “душа іронії, точніше, найпростіших її форм”. Вона справді здатна надавати словам смислу, прямо протилежного їх звичайному значенню [41, с. 63].

На думку А. Щербини, означення “чисто” іронічної інтонації фактично не існує. Мовознавець вважає, що існує насмішкувата інтонація, яку прийнято називати іронічною [40, с. 44].

Ю. Пацаранюк виокремлює сегментацію та парцеляцію як найбільш яскраві репрезентанти створення іронічного контексту на рівні дискурсивних антифразисних висловлень, утворених на основі приєднувального зв'язку (у парцельованих конструкціях приєднується парцелят, у сегментованих – сегмент, маркований іронічним значенням). Іронія у парцельованих та сегментованих конструкціях виникає як наслідок антифразисних відношень між головною частиною висловлення та парцелятом або сегментом [22, с. 8].

Отже засоби творення іронічного смислу, відповідно до їхньої структури (слово, речення, текст), варто класифікувати на лексичні, словотвірні та синтаксичні. Іронія-слово реалізується на лексичному рівні та рівні словотворення, речення і текст – на синтаксичному. Вказана класифікація дає змогу найповніше розглядати способи вираження іронії, закладені природою самого значення.