1.2. Лінгвістична суть іронії

У сучасній лінгвістиці іронію розглядають як стилетворчу рису тексту, яка може бути реалізована на різних мовних рівнях, від одиничного слова, висловлювання до цілісного мінітексту в обов’язковому контекстуальному оточенні. Велике значення контексту для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання її ваги в сучасному мистецтві, розширення засобів і механізмів її реалізації в художніх текстах.

Іронія, зводячи два плани в парадоксальній суперечності, представляє речі в незвичному, новому ракурсі, створює ефект відчуження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу. У цьому контексті значної ваги й актуальності набуває аналіз мовних засобів іронічності в художній прозі.

Питання про статус іронії як одного із засобів комічного у літературі, її лінгвістична природа механіка утворення до теперішнього часу є одними із найбільш складних І нерозроблених, хоча перше визначення іронії дав ще Арістотель. Він трактував поняття іронії як такий вид смішного, коли ми говоримо інакше, ніж відчуваємо. Це пояснюється тим, що іронія розглядається не лише як засіб чи спосіб, а й як один із компонентів естетичної категорії комічного – саме так її визначає Арістотель. Так, іронія може бути реалізована у різних мовних відрізках – на рівні слова і словосполучення (мікроконтекст), фрагмента тексту (макроконтекст) та цілого твору (мегаконтекст), поступово перетворюючись із виразового засобу мови на широку загальносеміотичну й естететичну категорію [13, с. 83].

Зараз прийнято розрізняти два типии іронії: іронію як стилістичний прийом та іронію як категорію тексту. У роботах дослідників вони називаються по-різному: явна і прихована, ситуативна і асоціативна, контекстуальна і текстоутворююча іронія [36, с. 7].

У багатьох дослідженнях зі стилістики утвердилось трактування іронії як стилістичного прийому, заснованого на протиставленні прямих та переносних значень слова, тобто на антифразисних відношеннях. Так, за визначенням І. Р. Гальперіна, іронія – “це стилістичний прийом, заснований на одночасній реалізації двох логічних значень – словникового і контекстуального, але обидва ці значення стоять в опозиції один до одного” [7, с. 146].

Однак багато дослідників вважають, що іронію не можна обмежувати антифразисними відношеннями, що необхідне дослідження більш складних її форм. Нині лінгвісти розглядають іронію як у вузькому, так і в широкому розумінні. На їхню думку, іронія – це, по-перше, у більш вузькому розумінні, вживання слова, яке, як правило, висловлює позитивну оцінку, для висловлення негативної оцінки. Вступаючи у протиріччя з ситуацією, реальним фактом, контекстом, слово набуває значення, що протирічить його звичайному значенню. По-друге, у більш широкому значенні слова, іронічною називається така побудова мови, коли все висловлювання в цілому нібито свідчить про позитивне чи нейтральне відношення мовця до данного явища, насправді висловлює негативну оцінку [39, с. 8].

Мовна іронія включає два типи: ситуативна іронія – явний тип іронії, що реалізується у мікро- і макроконтексті, і асоціативна іронія – прихований тип іронії, що реалізується переважно у мегаконтексті. Таке розуміння іронії дало змогу виявити діапазон аналізу мовних засобів її реалізації від лексичного рівня до синтаксичного і текстового, довести, що іронія – явище значно складніше, глибше і змістовніше [17, с. 9].

Іронічне відношення реалізується різноманітними засобами: за допомогою гротеску, парадокса, пародії, гіперболи, контрасту слів і ситуації, сполучення різних мовних стилів. На відміну від метафори й метонімії, іронія не має ні якої-небудь певної синтаксичної структури, ні специфічного значення лексичних одиниць, але, будучи засобом оцінювання, вона, безперечно, більш пране до предикативної структури і реалізується у словах, які містять чи можуть містити оцінне значення. Іронічне значення – це значення елемента мови будь-якого рівня, прямий зміст якого чи стилістична забарвленість не відповідає природі денотата, прийом іронії лише тоді є таким, коли в контексті є які-небудь формальні показники, які вказують на протилежний зміст висловлювання. В усній розмовній мові такими маркерами виступає передусім інтонація й різноманітні паралінгвістичні засоби – міміка, жести. Звичайно іронія є вираженням глузування за допомогою інакосказання. Це протиріччя під маскою схвалення і згоди, коли явищу навмисно приписують ту властивість, якої в ньому не існує, але якої слід було очікувати [40, с. 10].

На думку Р. Семківа, у багатьох випадках іронія – це більш, ніж просто “прихована усмішка”, тобто іронічне висловлювання, яке спрямовується на формулювання оцінних висновків або створення комічних ситуацій і загалом виходить поза вузькі межі одиночного тропу. Іронія постає для нас, передусім, як спосіб інакомовлення, а отже – як право інакомислення, як право самої можливості сумніву і свободи думки [28, с. 5].

Іронія є зневагою та протиріччям під маскою схвалення й згоди; явищу навмисно приписують властивість, якої в ньому немає, але якої треба було очікувати. “Іноді, прикидаючись, говорять про належне, як про вже наявне в дійсності: у цьому полягає іронія” [25, с. 166]; Іронія – “... лукаве удавання, коли людина прикидається простаком, який знає те, що інші не знають” [29, с. 11]. Зазвичай іронію відносять до тропів, рідше – до стилістичних фігур. Натяк на удавання, “ключ” до іронії міститься зазвичай не в самому вираженні, а в контексті або інтонації, а іноді – лише в ситуації висловлювання. Іронія – одне з найважливіших стилістичних засобів гумору, сатири, гротеску. Коли іронічна насмішка стає злим, їдким глузуванням, її називають сарказмом [24, с. 406].

Деякі дослідники розглядають іронію в якості самостійної форми комічного. Через свою інтелектуальну зумовленість та критичну спрямованість іронія зближується з сатирою; окрім того, між ними проводиться межа, й іронію розглядають як перехідну форму між сатирою й гумором. Згідно з цим положенням об’єктом іронії є переважно невігластво, тоді як сатира володіє нищівним характером, створює нетерпимість до об’єкта сміху, суспільної несправедливості. Іронія є засобом незворушної холодної критики [24, с. 406].

Літературознавчий погляд на іронію як засіб вираження комізму вплинув на її розуміння у системі вербальних засобів зображуваного.

За визначенням О. Селіванової, іронія – “стилістична фігура, троп, що ґрунтується на вживанні слів і висловлювань у протилежному щодо буквального змісту, на приховуванні за удавано серйозними речами комічного, за позитивною оцінкою негативної” [27, с. 218]. Науковець зазначає, що іронія є також категорією естетики. Метою іронії є глузування, висмійування. Мовознавець виокремлює іронію пряму, метою якої є приниження явища, та антиіронію, що представляє об’єкт іронії недооціненим. Самоіронія, на її думку, спрямована на суб’єкт іронізування, її засобами виступає невідповідність традиційного і ситуативного позначень, узуального і оказіального. Прямого й переносного значень мовних одиниць. Іронія може ґрунтуватись на парадоксі порівняння, антонімії, мейозисі, гіперболі, морфологічній транспозиції, змішування різних стилістичних масивів лексики. Вона є одним із засобів творення фразеологічних одиниць. На відміну від гумору, іронія приховує негативне ставлення до свого об’єкта [27, с. 218].

С. Походня, досліджуючи мовні засоби вираження іронії, зазначає, що іронія – це один із видів техніки комічного, яка використовується як сатирою, так і гумористикою, яка залишається замаскованою насмішкою, де прихований зміст є запереченням буквального [25, с. 39].

Ю. Пацаранюк узагальнює погляди на іронію, висловлені українськими й зарубіжними дослідниками; виокремлює такі диференційні ознаки цієї лінгвістичної категорії:

1) основним виявом реалізації іронії є оцінний смисл, який залежить від авторського сприйняття й визначає мету та завдання при створенні іронічного контексту;

2) слово, словосполучення або речення, які мають позитивну конотацію, вживаються з протилежним значенням, тобто з негативною характеристикою;

3) на рівні вербальної семантики енантіосемічне переосмислення відображається як у денотативному, так і в конотативному значенні мовної одиниці;

4) в іронічному висловленні наявний емоційно-оцінний компонент, наділений суб'єктивною модальністю: виражає особистий погляд мовця, не залежний від об'єктивного змісту мовлення, причому суб'єктивна оцінка іронізатора є імпліцитною [22, с. 5].

Іронія як одна з форм комізму, за твердженням О. Калити, є складним системним об’єктом, що зумовлюється як внутрішньою структурою, так і різноманітністю сфер її функціонування. На думку науковця, філософсько-естетична сутність іронії полягає в тому, що вона зображує негативні явища в позитивному плані, протиставляючи таким чином ідеальне тому, що є насправді. Цим іронія подібна до інших форм комічного – гумору та сатири. Однак вектор такого протиставлення в іронії специфічний: вона удавано зображує ідеальне як реальне, а сатира та гумор, навпаки, удавано зображають реальне як ідеальне. О. Калита вказує на те, що сарказм є емоційним різновидом іронії, який виражає різко негативне ставлення автора до зображуваного в тексті [18, с. 5].

Л. Болдіна вказує на те, що комічний іронічний ефект постає з невідповідності звичного уявлення про предмет та способу висвітлення сутності цього предмета [5, с. 12].

А. Щербина вважає, що іронічний ефект залежить не від особливостей словесного вираження, а від двопланової побудови контексту, від стуктури цілої думки, розрізняючи при цьому: 1) власне іронію, 2) дотепну іронію, 3) змішані типи іронії та іронічної насмішки [41, с. 62].

На думку О. Калити, поєднання різних лінгвістичних підходів до вивчення іронії (логіко-семантичного, прагматичного та когнітивно-семіотичного) дало змогу з’ясувати механізм утворення іронічного смислу та специфіку його компонентів. Науковець вважає особливістю вербального вираження іронії співіснування двох смислових планів – прямого експліцитного й імпліцитного, що суперечить прямому. Кодування іронічної інформації здійснюється через вказівку на контекст, який дає можливість правильно декодувати позицію іронізуючого суб’єкта. Тому, продовжує дослідник, іронічний смисл має складну структуру, яка включає експліцитні та імпліцитні компоненти. О. Калита виокремлює такі імпліцитні компоненти іронічного смислу: 1) конотативний (емоційність, оцінність, експресивність); контекстуальний (елементи інформації, які виникають завдяки контексту: вербальному, ситуативному, фоновим знанням); 3) імплікативний (виникає внаслідок взаємодії з експліцитними елементами); 4) інтенціональний (це організуючий компонент – мовленнєва настанова автора) [18, с. 9].

При дослідженні іронії в українському мовознавстві традиційно виокремлюють три види номінації: лексичну (через слово і словосполучення), пропозитивну (через речення) та дискурсивну (через текст). Проте, як зазначає Н. Гуйванюк, іронія може бути наявна в усіх видах як вияв вторинної номінації. Науковець вважає, що, розглядаючи іронію як явище вторинної номінації не тільки лексичного, але й пропозитивного і дискурсивного типу, можна визначити роль іронії як форми оцінного, критичного, емоційного усвідомлення дійсності [12, с. 540].

О. Калита доводить думку про те, що з’ясування специфіки іронії як лінгвістичного явища вимагає розмежування двох її проявів: стилістичного прийому іронії й іронічного смислу як вияву суб’єктивно-авторської модальності. “Іронія як стилістичний феномен належить до явищ вторинної номінації, що найповніше реалізуються в мові художньої літератури та в розмовному мовленні як спосіб вираження авторських інтенцій, причому інтенсивність емоційної насмішки може варіюватися від добродушної до в’їдливої” [18, с. 10].

Отже, класифікація видів іронії не є чітко визначеною, як і саме поняття. Необхідно виокремити оптимальні погляди дослідників та скомпонувати їх у відповідну класифікацію.