67

ВСТУП

Явище іронії надзвичайно багатопланове, її досліджують у різних аспектах: філософсько-естетичному, етнологічному, літературознавчому, психолінгвістичному, прагматичному. Однак у кожному з напрямів іронія виявляє ознаки критичної форми відображення дійсності на рівні мислення та розумової творчості, інтелектуального розвитку окремої людини й суспільства загалом.

У лінгвістиці іронія постає як універсальна субкатегорія вираження авторської позиції через різноманітні мовні одиниці від слова до тексту. Стан дослідження проблем мовних засобів вираження іронії, який склався в сучасному мовознавстві, зумовлений тим, що до 60-х років ХХ століття іронія в художній літературі функціонувала тільки на рівні стилістичного прийому, тому її дослідженню довгий час не приділялося достатньої уваги (натомість активно вивчалися різноманітні аспекти сатири).

У сучасній лінгвістиці іронія розглядається як стилетворча риса тексту, яка може бути реалізована на різних мовних рівнях, від одиничного слова, висловлювання до цілісного мінітексту в обов’язковому контекстуальному оточенні. Велике значення контексту для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання її ваги в сучасному мистецтві, розширення засобів і механізмів її реалізації в художніх текстах.

Іронія, зводячи два плани в парадоксальній суперечності, представляє речі в незвичному, новому ракурсі, створює ефект відчуження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу. У цьому контексті значної ваги й актуальності набуває аналіз мовних засобів іронічності в художній прозі.

Як стилетворчу рису текстів іронію досліджують О. Калита [17], Н. Гуйванюк [12], як інструментальний троп, що служить для досягнення сатиричної мети – Б. Дземидок [13], Р. Струть [30], А. Щербина [40], та ін.

На думку Б. Дземидок, іронія займає проміжне положення між сатирою та гумором, причому сатира є найближчою до іронії формою комічного. Обидві форми виражають осудження і критику, а також (так само, як і гумор) мають інтелектуальний характер і яскраво виражену емоційну забарвленість. Агресивніша за гумор, іронія водночас менш активна й соціально забарвлена, ніж сатира [13, с. 101].

Науковець Л. Болдіна розрізняє іронію сократичну, риторичну та романтичну [5, с. 58], а канадський професор українського походження Р. Струць, окрім сократичної та романтичної, згадує також про іронію драматичну [30, с. 39]; в інших дослідженнях можемо знайти згадки про античну, просвітницьку, ніцшевську іронію тощо. Усіх їх можна назвати “історичними”, бо насправді описують вони не різні феномени, а лише видозміни одного і того ж явища в різних історичних ситуаціях. Так, іронія є лише “комунікативним ефектом”, котрий порізному проявляється, однак діє завжди подібно: руйнує мовну сталість, заплутує слухача або ж читача; іронічне висловлювання – це висловлювання, котре вказує на значення, протилежне до проголошеного або, вказуючи на обидва значення, не проголошує “правильним” жодне з них [41, с. 63].

З огляду на таку кількість різноманітних визначень і тлумачень, поняття іронії постає доволі розмитим – часто трапляється так, що дослідники, говорячи, скажімо, про феномен постмодернізму, схильні зводити його до безоглядного іронічного заперечення традиції або, навпаки, через одну лише присутність іронії в тексті готові оголосити його постмодерним, не намагаючись розібратися, який саме характер носить авторська іронічність.

В останні десятиліття змінюється підхід до іронії, що виявляється в розмежуванні двох понять: іронії як засобу, стилістичного прийому, іронії як результату, іронії-ефекту, що ґрунтується на іронічному смислі, який створюється низкою різнорівневих засобів мови. Багато сучасних дослідників усвідомлюють, що іронію не можна обмежувати лише відносинами протилежності, а необхідне більш глибоке вивчення цього складного явища. Саме цим викликані спроби відмежувати іронію-ефект від іронії як стилістичного прийому. Іронія як стилістичний засіб розглядається лише як один із способів створення іронічного змісту на противагу іронії- ефекту, в якій вбачають всі випадки виникнення різкої невідповідності між уквальним значенням фрази, речення, всього висловлювання з їх значенням, що витікає з контексту. Керуючись саме таким підходом, В. Походня відзначає, що для більшості серйозних письменників, поетів, романістів, драматургів, іронія зараз набагато рідше виявляється стилістичним чи драматичним прийомом, який вони можуть застосовувати на власний розсуд: набагато частіше це спосіб мислення, що непомітно виник як загальнатенденція нашого часу [25, с. 23].

Однак, попри вагомі дослідження прагматики іронії в працях сучасних дослідників, зокрема, Ф. Бацевича (здійснив класифікацію комунікативних девіацій, пов’язаних з використанням іронії в мовленнєвій діяльності) [3], Т. Космеди (розглянула іронію як носія аксіологічного значення з метою вираження негативної оцінки у структурі речення [19], С. Походні (запропонувала схему реалізації іронічного смислу в тексті) [25] та ін., все ж і надалі іронія продовжує сприйматися як явище негативне, як-от: насмішка, глузування, прихований глум, чи окреслення принципу іронії таким, що паразитує на принципах спілкування: принципі кооперації та принципі ввічливості.

На сьогодні із проблем іронічного комізму маємо солідну теоретичну базу філософсько-культурологічних (М. Бахтін, Ю. Борев, Б. Дземинюк, Р. Семків, А. Щербина, В. Пігулевський, Л. Мирська, Р. Рорті, В. Янкелевич тощо) та лінгвістичних (Т. Андрієнко, К. Гулий, І. Білодід, Ю. Лотман, Д. Шмельов, С. Походня, Г. Приходько, О. Тараненко, О. Шонь, В. Санников тощо) студій. Дослідженням іронії у сфері когнітивної лінгвістики цікавиться Г. Яновська [41], способи реалізації іронії у структурі речення розглянула Ю. Пацаранюк [22]. Проблему функціонування демінутивів з іронічним позитивним і негативнооцінним забарвленням у різних стилях мови висвітлено у працях Л. Дідківської, Л. Родніної, Т. Космеди, зокрема у газетних текстах емотивно-оцінні демінутиви як засіб вираження іронії дослідила О. Федоренко [34].

Мовні засоби іронії в структурі художнього тексту привертали увагу багатьох дослідників, зокрема таких, як А. Щербина [41], С. Походня [25], Ю. Білодід [4]. Дослідники аналізували мовний інвентар письменників, які творили в сатирично-іронічному руслі, визначили й узагальнили теоретичні аспекти проблеми. Дослідники О. Шонь [37], В. Виноградов [6] та Ю. Пацаранюк [22] розглянули мовностилістичні засоби реалізації та прагматичний аспект інтонації іронії в англомовних текстах.

Окремі дослідження присвячено розгляду мовних засобів вираження іронії на словотвірному, лексичному, фразеологічному рівнях: В. Виноградова (на матеріалі російської мови) [6], С. Походня, О. Шонь [25; 37] (на матеріалі англійської мови). На матеріалі української мови довгий час проводили дослідження тільки мовних засобів вираження гумору (дисертаційне дослідження О. Шумейко [38]).

Нині проблема питань іронії має вагомий арсенал досліджень. Мовні засоби реалізації іронії досліджують як у художніх текстах української літератури (О. Калита у дисертації “Мовні засоби вираження іронії в сучасній українській малій прозі” [18], Н. Гуйванюк у статті “Мовні засоби іронії у творах письменників “Покутської трійці” [12]), так і у кінокритичних (Ю. Гарюнова [8]) та газетних (О. Федоренко [34]) текстах.

На рівні синтаксису іронію розглядали Ю. Пацаранюк [22] і Н. Гуйванюк [12]. Дослідили й лексичний рівень такі науковці як: Г. Яновська [41], А. Щербина [41], У. Тиха [32] , О. Шумейко [38]. Однак загальна класифікація засобів вираження іронії поки не розроблена.

Актуальність теми роботи зумовлена відсутністю комплексного аналізу лексичних засобів реалізації іронії в сучасній українській мові.

Мета дослідження – розглянути мовні способи вираження іронії, створити відповідну класифікацію лінгвістичних засобів творення іронії на лексичному рівні.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

• з’ясувати зміст та природу поняття “іронія”, диференціювати її від суміжних понять та здійснити класифікацію її видів;

• висвітлити різноманітні аспекти дослідження іронії в лінгвістиці;

• розглянути сучасні лінгвістичні парадигми вивчення іронії, на їхній основі виокремити специфічні риси іронії як лінгвістичного явища, з’ясувати її функції в тексті;

• здійснити системний лінгвостилістичний аналіз мовних засобів іронії;

• проаналізувати особливості функціонування енантіосемічних перетворень як репрезентантів іронічного смислу;

• з’ясувати роль іронічних конотацій;

• дослідити функції антонімічних, синонімічних та омонімічних засобів вираження іронії на лексичному рівні;

• розглянути прийом пєднання різних шарів лексики для створення іронічного єфекту;

• проаналізувати роль іншомовних вкраплень у створенні іронічного смислу;

• дослідити функції ономонімічних компонентів у реалізації іронії;

• розглянути особливості використання лексичного повтору як засобу творення іронічного єфекту;

• з’ясувати особливості творення авторських неологізмів в іронічному контексті;

• дослідити роль алюзії та ремінісценції у вираженні іронії;

• проаналізувати функції іронічних епітетів, метафор, порівнянь та перифразів.

Об’єктом дослідження є категорія іронії як універсальне поняття, субкатегорія комічного.

Предметом дослідження є різні засоби реалізації іронії на лексичному рівні.

Методи дослідження. У роботі використано комплексну методику, яка ґрунтується на таких методах: описовому, семантичного аналізу, лінгвостилістичному та контекстологічному. Описовий метод було використано при підборі ілюстративного матеріалу. Через метод семантичного аналізу було проаналізовано зміни значень слів, для створення іронічного ефекту. Лінгвостилістичним методом досліджено стилістичні функції лексичних засобів реалізації іронії. Прихований іронічний смисл було розкрито через використання контекстологічного методу.

Матеріалом дослідження послугував текст української художньої прози ХХІ століття, а саме роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”.

Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі лінгвістичних засобів реалізації іронії на лексичному рівні, у поглибленій кваліфікації лінгвістичної сутності іронії, механізмів її формування. Новизна полягає також у виборі джерела фактологічного матеріалу, яке ще не було об’єктом лінгвостилістичного аналізу.

Теоретичне значення роботи зумовлене дослідженням іронії як світоглядної та лінгвістичної категорій, комплексним аналізом лексичних засобів вираження іронії у структурі слова, словосполучення, речення та тексту.

Практична цінність дослідження. Теоретичні узагальнення і фактичний матеріал можуть бути використані у процесі лінгвістичного аналізу тексту, лінгвопрагматики, для подальшого дослідження категорій іронії.

Апробація роботи. Теоретичні положення та результати дослідження апробовано в двох статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях (Лонська Л. Синтаксичні засоби реалізації іронії в українській мові / Л. Лонська, О. Федоренко // Мовне обличчя міста: Черкаси-2012 р. / [редкол.: Симоненко Т. В. (відп. ред.) та ін.]. – Черкаси: видавець Чабаненко Ю., 2012. – 404 с.; Федоренко О. В. Лесичні засоби творення іронії в романі Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” / О. В. Федоренко // Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених “Родзинка – 2013” / Збірник статей за матеріалами XV-ї Всеукраїнської наукової конференції молодих вчених. – Черкаси: Брама-Україна, 2013. – 526 с.). Одна стаття написана у співавторстві, особистий внесок – добір та аналіз фактичного матеріалу. Основні положення й результати дослідження обговорювалися на XV Всеукраїнській науковиій конференції молодих вчених “Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених “Родзинка – 2013” (Черкаси, 2013).

Структура роботи: Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури ( 43 позиції ). Загальний обсяг роботи 67 сторінок, із них – 48 основного тексту.

Розділ 1 Теоретичні засади дослідження

1.2. Іронія як риторична фігура та як філософська категорія

Іронія віддавна є предметом дослідження й опису учених та мислителів. Перші спроби пояснити іронію намагалися ще античні автори: Платон, Аристотель, Цицерон, Сократ та інші, які розуміли іронію як відгомін мудрості безсмертних богів, що ніколи не сприймають життя всерйоз, акт свободи особистості. Тлумачення змісту поняття “іронія” у певні історичні періоди було пов’язане із різним світовідчуттям. В античності провідного значення набула трагічна іронія, у добу Відродження – насмішкувата, у романтиків та їхніх послідовників – песимістична та нігілістична [20, с. 37].

Іронія відома нам, найперше, як риторична фігура – засіб інакомовлення, прихованої насмішки. У такому амплуа іронія функціонує ще з античності, майже завжди, в той спосіб, стаючи засобом сатиричного зображення. З іншого боку, існують концепції, в яких іронія є більш загальною категорією – принципом мислення і художньої творчості [28, с. 3].

В естетиці – “вид комічного, ідейно-емоційна оцінка, елементарної моделлю або прообразом якої служить структурно-експресивний принцип мовної, стилістичної іронії” [5, с. 112].

Формально-логічну специфіку іронії описав О. Лосєв: “Іронія, на відміну від обману, не просто приховує істину, але й виражає її, тільки особливим інакомовним чином. Іронія виникає тоді, коли я, бажаючи сказати “ні”, кажу “так”, і водночас це “так” я кажу лише для вираження і виявлення мого щирого “ні”. Моє “ні” не залишається самостійним фактом, але воно залежить від вираженого “так”, потребує його, стверджує себе в ньому і без нього не має жодного значення” [20, с. 330].

Сократ є першим мислителем, з яким асоціюється поняття іронії. Власне, спосіб його філософствування полягяв саме в іронізуванні, у зведенні до суперечності поглядів та переконань співрозмовника. Манера ведення Сократом диспуту виявлялась у послідовній побудові низки іронічних ситуацій, в яких співрозмовнику демонструвалася профанність його попереднього твердження у світлі висловленого щойно. Іронізування Сократа існує не лише як метод пізнання істини (чи, точніше, апофатичного її пошуку), але і як оцінна стратегія, філософія ставлення до людини, її знань та способів репрезентації цих знань узагалі [10, с. 385].

Наступна філософська система, що ґрунтувалася на іронічному принципі, з'явилася у Європі вже після народження лібералізму – у середовищі єнських романтиків. Для Фрідріха Шлеґеля не скута, натхненна іронія є передумовою будь-якої творчості. При цьому німецький теоретик відмежовує риторичну іронію, що “тяжіє до ефекту… щоби справити враження і показати себе”, від справжньої, “романтичної”, котра є потоком “… дотепів та жартів, серйозного гумору в дотепності, їдкої пародії на гумор і ще більш високої іронії, що духовно вивищується над обома і над цілим твором і всім іншим, взагалі над усім універсумом”. “Романтична” іронія, на думку Шлеґеля, бере свій початок від Сократа і найвищого вияву досягає у творчості Сервантеса, Шекспіра та Стерна. Шлеґель розрізняє скептичний та ігровий типи романтичного іронізування, які виявляються у творах мистецтва в різних пропорціях [36, с. 128].

Інші мислителі (Геґель, К'єркеґор, Ніцше) вбачали в іронії радше небезпечну тенденцію тотального заперечення, що не творить, а, навпаки, руйнує світоглядні, етичні та естетичні принципи, на яких ґрунтується справжнє мистецтво і саме людське існування. Негативістські теорії гіпертрофують іронію до нігілістичної насмішки, блазнювання та прихованої брехні, протиставляючи їй серйозність раціональних систем чи гомогенність містики і міфу. Жорсткість такого протиставлення долається теоретичною думкою вже з виникненням постмодернізму [28, с. 3].

Ліберальний іронік американського філософа-прагматика Ричарда Рорті ставить під сумнів саму можливість раціонального пошуку істини, а отже й будь-якої аргументації чи аргументованого заперечення. Адже істина є для Рорті лише комунікативним утворенням, чимось таким, “що перетворюється в переконання під час вільного та відкритого (словесного – Р.С.) зіткнення”, Іронія, іронічність, у цьому випадку, є єдиним способом існування: іронічне світобачення дозволяє, постійно сумніваючись у доведеності своєї істини, дозволяти іншим доводити, але не довести несхитність їх власних. Таке іронізування з намагання описати істину, абсолютну мораль, досконалу мову, чи універсальний естетичний принцип, іронізування зі світу, в якому все є “результатом випадкового співпадіння”, з одного боку, нагадує безцільне іронізування Сократа, а з іншого – хаос шлеґелівського “романтичного” творення нових понять і концепцій [26, с. 48].

Своєрідну концепцію “епічної іронії” як одного з основних принципів сучасного реалізму розвинув Т. Манн, який, відштовхуючись від універсальності романтичної іронії, підкреслював, що іронія необхідна для епічного мистецтва як погляд з висоти свободи, спокою і об'єктивності, не затьмарений ніяким моралізаторством [7, с. 271].

У діахронічній перспективі, отже, викристалізовано два погляди на іронію: як на засіб насмішки та заперечення (риторична іронія) та як на принцип вільної творчості, ігрового ставлення до емпіричної та художньої реальностей (поетикальна іронія) [28, с. 4].

У постмодерністській експлікації іронії особливе місце займають твори Умберто Еко. Він звернув увагу на можливість відродження сюжету під виглядом цитування інших сюжетів, їх іронічного переосмислення, поєднання проблемності та цікавості [6, с. 121].

Глибока серйозність Модернізму, що зробив своїм знаменом вимогу називати речі своїми іменами, змінюється у Постмодернізмі ренесансом античного гасла іронії, – називати речі протилежними іменами [28, с. 4].

Символом постмодерністської іронії (як і культурної парадигми Постмодернізму в цілому) є лапки, що задають багатошарову глибину прочитання тексту, реально існуючого як феномен “інтертекстуальності” (Ю. Кристєва). Ставляться лапки реально, або мають на увазі автора, впізнає чи ні читач джерело, що цитується, наскільки зрозуміє він іронію автора та як вибудує своє іронічне ставлення до тексту, – все це задає безмежну свободу “мовних ігор” (Ж.-Ф. Ліотар) у полі культурних смислів вихідною й найважливішою умовою творчості виступає в постмодерністській системі відліку іронія, що проявляється у багатоступеневості глибини символічного кодування тексту. Ця тенденція простежується в дослідницьких працях Р. Барта.

Бартівський код не має суттєвого відношення до лінгвосеміотичного вживання цього терміна. Його “код” – це “простір цитацій”, діапазон, у якому розміщуються найрізноманітніші “голоси”, які переплітаються у Тексті: “те, що ми називаємо тут кодом, – це не реєстр і не парадигма, яку слід реконструювати будь-якою ціною; код – це перспектива множинності цитувань, міраж, зітканий із множинних структур; і одиниці, утворені цим кодом, – це ніщо інше, як відголоски чогось такого, що вже було читане, бачене, зроблене, пережите; код – це слід цього “вже”. Відсилаючи до вже написаного, іншими словами, до Книги (до книги культури, життя, життя як культури), він перетворює текст у каталог цієї Книги” [7, с. 45].

Однак справжня глибина постмодерністської іронії відкривається на рівні її самопародії. Так, Ігаб Гассан, вирізняючи іронію та пародію серед характеристик Постмодернізму, визначав самопародію як характерний засіб, за допомогою якого письменник-постмодерніст намагається битися з “брехливою за своєю природою мовою”, і, будучи “радикальним скептиком”, визначає феноменальний світ безглуздим і позбавленим усякої основи. А тому постмодерніст, “пропонуючи нам імітацію роману його автором, який, у свою чергу, імітує роль автора, пародіює сам себе в акті пародії” [10, с. 250].

Американський теоретик Ф. Джеймісон дав найбільш авторитетне визначення поняття “пастиш”, охарактеризувавши його як основний модус постмодерністського мистецтва. Оскільки пародія “стала неможливою” через втрату віри у “лінгвістичну норму”, або норму верифікованого дискурсу, то на противагу їй пастиш виступає одночасно і як “зношування маски” (тобто в традиційній функції пародії), і як “нейтральна мімікрія, без прихованого мотиву пародії, без сатиричного імпульсу, без сміху, без цього відчуття чогось нормального, що жевріє десь у глибині, у порівнянні з чим об’єкт наслідування постає вельми комічно. Пастиш – це біла іронія, яка втратила своє почуття гумору: пастиш співвідноситься з іронією так само, як одна цікава річ, сучасна іронічна практика, співвідноситься з тим, що Уейн Бут називає стійкими і комічними типами іронії, скажімо, XVIII ст.” [28, с. 4].

Постмодерністську класифікацію історичних форм іронії розробляє французький філософ Жіль Дельоз у своєму головному творі “Логіка смислу”, де розкривається його концепція поліваріантності розвитку. Головна увага приділяється мовному тексту як культурному феномену, як об’ єкту вивчення і як інструменту пізнання та утворення нових знань, де власне і розкриваються особливості історичних форм іронічного дискурсу [24, с. 168].

Першою такою формою Ж. Дельоз називає сократичну іронію, яка має за мету відірвати індивідуальне від його безпосереднього існування; вийти за межі чуттєво-конкретного назустріч Ідеї; встановити закони мови у відповідності до ідеальної моделі. Наступною є класична іронія, яка досягає досконалості, коли її об’єктом стає не просто вся реальність, але зрештою і все можливе як вища вихідна індивідуальність. Третя фігура іронії – романтична, яка ґрунтується на скінченній синтетичній єдності особи, а не на аналітичній тотожності індивідуального, і визначається відповідністю Я і уявлення. Ж. Дельоз зазначає: “це не просто трансформація термінології, а перш за все зміна статусу особи як первісної і нескінченної реальності, що відкидає будь-яку спробу субординації” [24, с. 169].

Оригінальністю вирізняється культурологічний дискурс Ж. Бодрійара. У його раціональному “дискурсі речей” (товарів) за зникненням ілюзії світу іде наповнення речей іронією. Вона стає універсальною формою розчарування, але також вивертом, за допомогою якого світ ховається поза радикальною ілюзією technicity. Ця метаморфоза має всесвітній і об’єктивний характер, а тому іронія – єдина духовна форма сучасного світу, де функція об’єкта витіснила критичну функцію суб’єкта. Жертва диктатури знакової вартості підпадає під “монополію коду” (торгової марки). Відтепер об єкти виявляють штучну й іронічну функцію: немає необхідності викривати свого двійника. У процесі “тотальної семіотизації культури» сучасний світ поглинає свого двійника, водночас іронічна подвійність “проривається у кожній миті кожного фрагменту наших знаків, наших об’єктів, у безглуздості їх функції. Як показали Сюрреалісти, речі самі беруться іронічно себе пояснювати. Вони без зусиль переконуються у власному значенні - все це частина їх очевидного упорядкування, все надто видиме, надлишок, який за своєю суттю створює ефект пародії” [28, с. 5].

Українські фахівці В. Лук’янець та О. Соболь визначають постмодерністську іронію, як спосіб, за допомогою якого постмодерністські мислителі прагнуть визволити філософію від претензій на самообґрунтування [13, с. 109].

На думку іншого українського автора, Н. Хамітова, іронія стає пафосом Постмодернізму. Філософ тлумачить її як здатність людини до комічного сприйняття пафосу у власній або чужій життєвій стратегії. Вона протистоїть пафосові як осліпленню власними або чужими ідеями та чеснотами. “Іронія, – пише Н. Хамітов, - виникає як важлива складова культуротворчої діяльності, даючи змогу більш критично сприймати можливості особистості та спільноти. Руйнуючи простір пафосу, іронія створює нову, більш відкриту реальність, проте, стаючи пафосом сама, призводить до руйнування творчих здібностей і до саморуйнування. Тому самоіронія виникає не тільки внаслідок обмеження власного пафосу, але і власної іронії. Отже можна говорити про гармонію іронії та пафосу” [28, с. 5].

Отже, іронія не втрачає свого значення в постсучасній культурі. Вона втрачає свій руйнівний потенціал, стає терапевтичною процедурою, глибинною цитатою, що презентує інтертекстуальність культури, але заперечує можливість доведення автентичності в онтологічному вимірі або оригінальності у творчому сенсі. Ми бачимо, що сьогодні дістають відображення дещо нові типи розуміння іронії. Іронія стає типом поведінки та ритмом повсякденного життя. Культуралізація соціального веде за собою політизацію іронічного. У Постмодернізмі вона стає універсальним кодом культури. Її пафосом пройняті політичні акції, промислове виробництво культурної індустрії, постметафізичні обґрунтування моралі, естетичні пошуки і стиль промови мас-медіа. Наприкінці другого тисячоліття, фігура іронії стає знаменням часу.

Ю. Гарюнова зазначає, що із розвитком нових наукових дисциплін, виникненням нових підходів у літературознавстві, мовознавстві, філософії, культурології до проблем пізнання дійсності та осмислення місця людини в ній наприкінці ХІХ та у ХХ столітті увага до вивчення іронії та причин її використання значно зросла [8, с. 3]. Так, Н. Непийвода вважає іронічність “ознакою часу”, що наприкінці XX століття проникла в усі сфери суспільного життя, але серед її причин насамперед називає інформаційний вибух, з одного боку, і обмежену здатність людини переробити величезний потік інформації – з другого [21, с. 137].

На сьогодні із проблем іронічного комізму маємо солідну теоретичну базу філософсько-культурологічних (М. Бахтін, Ю. Борев, Б. Дземідок, Р. Семків, А. Щербина, В. Пігулевський, Л. Мирська, Р. Рорті, В. Янкелевич тощо) та лінгвістичних (Т. Андрієнко, К. Гулий, І. Білодід, Ю. Лотман, Д. Шмельов, С. Походня, Г. Приходько, О. Тараненко, О. Шонь, В. Санников тощо) студій. Узагальнюючи різні підходи до іронії як філософсько-естетичного та лінгвістичного феномена, О. Калита дає таку дефініцію поняття: “Це форма комізму, яка виражається в емоційно-оцінному естетичному суб’єктивованому ставленні до дійсності, характеризується багатоплановою структурою вираження, за відносної рівноправності цих планів, амбівалентності, здатності до двонаправленості й специфічності емоційного переживання… Вона є опозиційною категорією до піднесеного й модифікації патетичного. Патетика пов’язана з маніфестуванням упевненості, переконаності у своїй правоті, з претензіями на репрезентацію вищих соціальних і навіть божественних сил, присвоєнням імперативно-примусових функцій. У боротьбі з нею іронія набула антиінформативної функції” [17, с. 69]. Дослідженням іронії у сфері когнітивної лінгвістики цікавиться Г. Яновська [41], способи реалізації іронії у структурі речення розглянула Ю. Пацаранюк [22]. Проблему функціонування демінутивів з іронічним позитивним і негативнооцінним забарвленням у різних стилях мови висвітлено у працях Л. Дідківської, Л. Родніної, Т. Космеди, зокрема в газетних текстах емотивно-оцінні демінутиви як засіб вираження іронії дослідила О. Федоренко [34].

Отже, іронія – це надзвичайно різнобічне явище, яке в кожному з напрямів свого існування виявляє ознаки критичної форми відображення дійсності на рівні мислення та розумової творчості, інтелектуального розвитку окремої людини і суспільства загалом.