59. Укр. Культ. В 60-80 рр. Русифікація.

Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. Однак, культурне життя не переривалося і мало певні здобутки.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою Хрущова і приходом до влади Брежнєва (жовтень 1964 р.). Післяхрущ. керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуніст. режиму. Почався рух до неосталінізму, що супроводж. утисками та переслід. багатох майстрів культури. У квітні на лаві підсудних опинилися Богдан Горинь − наук. співробітник Львівського музею укр. мистецтва та його брат Михайло. У березні був засуджений укр. худ. Опанас Замеваха. На захист заарешт. В.Чорновіл підготував збірку ″Лихо розуму″, за що був у 1967 р. засуджений на 3 роки позбавлення волі. В 1970 р. за нез’яс. обставин загинула художниця А. Горська. Несправедливій жорстокій критиці був підданий класик укр. літератури О.Гончар за роман ″Собор″ (1968р.). У квітні 1968 р. 139 діячів укр. культури надіслали радян. партійному керівництву протест проти арештів на Укр. і утисків укр. культури. У листопаді-грудні 1968 р. з’яв. ″Лист творчої молоді Дніпропетр.″ з протестом проти русифікації. Над авторами цього листа у січні 1970 р. відбувся суд.

Отже, новому керівництву партії довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократ. опозицією інтелігенції, ніж в часи Хрущова. У сер. 60-х років форм. укр. дисид. рух націонал-демократ. спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидю руху. У 70-х роках опозиц. націон.-культ. рух в Укр. переріс у правозахисний. У цей час утв. нова генерація борців за порятунок укр. нації. У 1976 р. дисиденти створили Укр. Гельсінську Спілку, на чолі - письменник Микола Руденко, а серед 36 її членів − журналіст В.Чорновіл, поет В.Стус, поетеса Н.Світлична, письменник І.Кандиба. У виданій спілкою декларації підкресл., що у своїй роботі вона керується не політ., а лише гуманітарно-правовими мотивами. Дисид. було характ. рисою культ. життя цього періоду, але не причиною її припинення. В умовах панування тоталіт. режиму укр. культурі випало самоздійсн. під пріорит. впливом не стільки науки, скільки політики. Незважаючи на заідеологізованість, догматизм, залишковий принцип фінансування сфери культури, русифікацію триває вдоскон. системи народної освіти, розвитку якої рад. влада надавала особливого значення. На кінець 80-х років в республіці функц. понад 30 тис. загальноосв. шкіл, в яких навчалося 7,4 млн. учнів, працювало понад 450 тис. вчителів. На жаль, в умовах панування тоталітаризму в Укр. не існ. національної школи, основою навч. якої була б рідна мова, історія і всі культ. надбання, звичаї, традиції народу.

Основна увага вищої школи Укр. була сконцентр. на тих ланках вищої освіти, які забезп. наук.-техн. прогрес. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей: з механізації обліку й обчисл. робіт, обслуг. електровакуумних машин, оптичних приладів, проект. й експлуатації атомних і енергет. установок, електричних систем, напівпровід. матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Було об’єд. малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організ. ряд нових вузів, значно розширено заочне і вечірнє навч.. Впродовж 60–70-х років Україна одержала майже 4 млн. фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн. − з вищою.

Широкий розвиток с-ми освіти, зокрема розшир. заочного та вечірнього навчання, сприяв зростанню високого освіт. рівня населення Укр. (84 % зайнятого населення). Всесвітньо відомим став Інститут електрозвар. ім.Є.Б.Патона, який перетвор. на наук.-виробн. об’єднання, куди входили наук.-досл. інститут, конструкт. бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи звар. і різання електронним променем, лазерної обробки. В Києві ств. перша в історії людства ″Енциклопедія кібернетики″ (видана 1973 р. укр. мовою), в Харківському відділенні АН Укр. зразу ж за америк. вченими Чикагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком косм. ери кращі машинобуд. підприємства Укр. стають частиною ракетно-косм. комплексу. Величезний внесок в розвиток фундамент. і прикл. наук внесли математик М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, констр. косм. апаратів С.Корольов, М.Янгель, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург М.Бурденко та інші.

Однак збереження чисто адміністр. централіз. управління, с-ми оцінки тільки по к-ті виробл. продукції приводили до повної економ. незацікавл. підприємств у технічних навиках. Тому часто виходило, що винаходи, зробл. в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застос.. Один з характ. прикладів – технологія безперервної розливки сталі в металургії. До сер. 80-х років частка такої технології в Укр. скл. близько 10 % , а Яп., Фр., Нім. перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводж. такою ж якістю. Кращі наук. сили, величезні кошти, передові технології концентр. у військ.-промисл. комплексі, обмеженим був доступ до заруб. інф-ї.

В Україні склалася певна філософська школа з добрими міжнародними зв’язками яка разом зі своїми російськими колегами (директор Інституту філософії АН України приїжджий з Росії науковець, академік АН УРСР П.В.Копнін) розгорнула активну діяльність по згуртуванню філософів, логіків, науковців з різних галузей знань, об’єднаних ідеями універсальності раціональних, розумних критеріїв істини, а тим самим незалежності наукового знання від ідеології. Але в часи П.Ю.Шелеста (перший секретар ЦК КПУ) були розпочаті переслідування Інституту філософії АН України, які переросли в подальші переслідування ″українського націоналізму″ адміністрацією В.В.Щербицького (був заміною П.Ю.Шелеста), мало змінивши свою антиінтелектуалістську спрямованість.

Україна відставала від країн Заходу за кількістю культурних центрів і закладів, по інтенсивності їх відвідувань. В цей час у республиці діяло 88 театрів, натомість у Франції – більше 600, у Німеччині – близько 500. 44 філармонії та концертні організації в Україні відвідували 15 млн. чоловік, натомість у Франції − 37 млн., у Німеччині − 45 млн. (1990 р.). Разом з тим, треба зауважити, що середній рівень виконавської майстерності в симфонічних оркестрах, хорах, театрах тощо залишався досить високим, і культура здатна була швидко й глибоко сприйняти найновіші світові досягнення, маючи при цьому вже свою власну традицію і свої власні духовні запити до світу.

У сфері ″духовного виробництва″ переважали важкі парадні форми, присвячені високоідейним темам – ораторії, опери, врочисті полотна, скульптури, піднесені комуністично-патріотичні поеми. Станковий живопис цього стилю призначався для стін установ чи принаймні правлінь колгоспів, що закуповували громадським коштом ці витвори мистецтва у худфонді, музику виконували при урочистих нагодах. Яскравим зразком помпезної офіційної культури тієї доби стали споруди в Києві – велетенська скульптура ″Батьківщина-мати″, комплекс ″Навіки разом″, музей Леніна. Остання будова сама по собі була стандартною з точки зору сучасних архітектурно-художніх смаків, викликом було насамперед вміщення її в традиційне київське оточення, в таку ″домашню″ для киян Володимирську гірку.

На тлі парадного, українського радянського мистецтва з’являються твори дещо сентиментальні, проте в своєму стилі виразні і щирі. Найкращими зразками цього літературно-мистецького явища були поезія Андрія Малишка і пісні Платона Майбороди – ″Рушник″ або ″Ми підем, де трави похилі″, які залишаються пам’ятками доби.

На зламі 60–70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх тврів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність. Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовістського терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час ″суслівської″ русифікації (М.А.Суслов очолював ідеологічну партійну службу від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва).

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

Початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова сприяв новому національному відродженню України, яке нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності. У 1989 р., після демократичних виборів Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР ″Про мови в Українській РСР″, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації ″білих плям історії″ відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета ″Літературна Україна″. Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім. В історичній науці відбулися суттєві зрушення. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України. Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю ″Червона Рута″ (Чернівці, 1989 р.), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.