51. “Розстріляне відродження” 20-30-х років хх ст. Та його трагічні наслідки для української культури

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний,Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк»,«Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймоЕмський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

52. Укр. Культ. В Зх. Укр. В 30 рр.

53. Олександр Довженко – основоположник українського кіномистецтва.

11 вересня 1894 (село В’юнці, Чернігівська губернія, Україна) — 25 листопада 1956 (Москва).

Український радянський кінорежисер, сценарист, актор, педагог.

Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940)Народний артист РРФСР (1950).

Лауреат Ленінської премії (1959 — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»).

У 1957 році Київської кіностудії художніх фільмів привласнене ім’я А.П. Довженка.

У 1972 році затверджено Золота медаль імені А.П. Довженка «За кращий військово-патріотичний фільм». Олександр Петрович Довженко все життя вважав (і писав), що народився 30 серпня (11 вересня) 1894 року в селі В’юнці, яке було передмістям маленького повітового містечка Сосниці Чернігівської губернії. Але допитливі біографи докопалися, що народився він напередодні, а 30 серпня — день його хрещення.

Він ріс у бідній сім’ї. Батько, Петро Семенович, мав сім десятин худородной землі, крім того, підробляв візництвом і смолокуренієм. Горе було постійним гостем у родині Довженків. З чотирнадцяти дітей залишилися жити тільки двоє: Олександр і Параска.

Восени 1917 року Довженко переїхав до Києва, де вступив до Комерційного інституту. Він також став вільним слухачем на природничому факультеті вузу. А коли відкрилася Академія мистецтв, то Довженко вступив і туди.

У 1918 за напрямом Наркомосу викладав у Житомирській школі математику, фізику, літературу та фізкультуру. Там же познайомився з першою своєю дружиною — молодою вчителькою Варварою Криловою. У самий розпал роману грянув 1919 рік — Мобілізація, полон у поляків. Довелося пережити очікування розстрілу.

У 1921-1923 роках він перейшов на дипломатичну службу і служив у Варні та Берліні. Вчився живопису в Мюнхені й у Берлінському художньому училищі.

У серпні 1923 року він повернувся до Харкова, де працював переважно художником, оформляючи книги та обкладинки журналів.

Влітку 1926 року Олександр Петрович несподівано для багатьох відправився до Одеси, де почав вчитися кіновиробництва.

Під час роботи над фільмом «Арсенал» (1929) він познайомився з актрисою Юлією Солнцевою. Це було кохання з першого погляду і незабаром він запропонував їй руку і серце.

Український режисер був захоплений сучасною темою. Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу. Повернувшись на батьківщину із закордонного відрядження, режисер взявся за тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм». Результатом став фільм «Іван» — найспірніший фільм Довженка, який відняв у нього більше року життя. На Україні цей фільм зустріли неприязно, і режисер був змушений переїхати до Москви, щоб не відчувати себе одіозною фігурою.

Опинившись у Москві, Довженко пішов режисером на «Мосфільм», тоді ще студію «Союзкіно».

На початку 1933 року український письменник подав заявку на фільм про Далекий Схід. Заявку затвердили. Сталіну фільм «Аероград» (1934) сподобався, і в січні 1935 Довженка нагородили орденом Леніна.

На зустрічі членів Політбюро з кінематографістами Сталін кинув репліку в бік Довженка: «За ним борг -» український Чапаєв «. І в 1939 році на екрани вийшов фільм» Щорс», а в 1941 році режисер отримав за нього Сталінську премію першого ступеня.

Незважаючи на втому і нещодавно перенесену хворобу серця, Олександр Петрович не збирався відпочивати. Він першим з майстрів кіно надів військову форму. Сталося це 17 вересня 1939 року, коли Червона армія рушила на землі Західної України і Західної Білорусії. Довженко очолив фронтову кінознімальну групу. У липні 1941 року разом з дружиною український та радянський письменник був евакуйований на Схід, до Уфи. Потім їх перевезли до Ашгабада, куди була переміщена Київська кіностудія. Довженко просився на фронт, адже він був не тільки кінематографістом, але й досвідченим журналістом. У лютому 1942 року в званні полковника його відправили на Південно-Західний фронт.

У 1949-1951 і 1955-1956 роках — український кінорежисер працював викладачем ВДІКу.

На початку 50-х додалися українському письменнику життєві труднощі. Сестра Довженка згадувала: «Сашко жив дуже бідно. У нього ніколи не було грошей. Він носив п’ятнадцять років одну шубу, сірий костюм, який йому Юля штопала часто». Його не чіпали ці труднощі.Але на гроші йому було байдуже.У нього загострювалася хвороба серця. Довженко постійно відчував себе хворим.

Восени 1951 Олександр поїхав до Каховки на будівництво греблі. Побачене настільки вразило художника, що він вирішив поставити фільм про це будівництво та його людей. Але поставити картину український кінорежисер не встиг.

Помер видатний класик світового кінематографу у ніч на 25 листопада 1956 року. Завершувала «Поему про море» його дружина — Юлія Солнцева. Похований на Новодівичому кладовищі Москви.