49. Музика у 20-40 рр. Хх ст.

Музичне життя радянської України у 1920-30 pp. зосереджувалось передовсім у Києві, а другим таким осередком був Харків.

Основним прямуванням творчих сил, як це зрештою було вже помітним на початку XX ст., було вивести українську музику з провінціалізму доби Лисенка і відірвати її від вокалістичної однобічності. Треба признати, що в перше десятиріччя радянської влади українська музична культура розвивалася з неменшим розмахом, як і література чи театр. По більших містах України засновано оперні театри, творено українські філармонії, молоді композитор звертаються до інструментальної творчості і до творення музичних композицій великого стилю.

Першим організаційним центром, довкола якого почали скупчуватися молоді представники нової генерації композиторів, було, засноване в 1923 p., Т-во ім. Леонтовича, і воно довший час зберігало своєрідну автономію, а його члени культивували в своїх творах укр. національний дух. Його членами і визначними постатями музичних кіл Києва були: Левко Ревуцький, один з найвизначніших учителів композиції в Києві, автор симфонії і багатьох фортеп’янових творів, і Борис Лятошинський, професор московської і київської консерваторій, великий майстер композиції та інструментації, чільний репрезентант модерного напрямку в укр. музиці. Скомпонував він «Золотий обруч» - першу новочасну, в європ.у стилі, оперу, а крім цього три симфонії, два концерти для фортепіано з оркестром і багато інших творів. Він теж скомпонував приблизно 50 пісень на слова Шевченка, Франка, Рильського. Дав обробки народних пісень, писав музику до фільмів, зінструментував оперу Лисенка «Тарас Бульба». Він теж, разом з Ревуцьким, виховав цілу плеяду композиторів.

З інших визначних композиторів, творців модерної укр. музичної культури, треба назвати Віктора Косенка, професора Київського музично-драматичного інституту, композитора і піаніста; Михайла Вериківського, композитора, диригента, що скомпонував симфонічні і хорові твори, балетну музику; Валентина Костенка, композитора і музичного критика, професора Музичного інституту в Харкові, автора опери «Кармелюк», «Кочубеївна», «1917», «Карпати» і автора монографії про українську музику. В ці ж роки творили свої композиції Гнат Хоткевич, К. Богуславський і М. Фоменко.

Т-во ім. Леонтовича протривало п’ять років і в 1928 р. перетворилось у Всеукраїнське Т-во Революційних Музик (ВУТУРМ), яке, не дивлячись на кілька інших подібних асоціяцій, зуміло згрупувати в своїх рядах найкращі сили з цієї ділянки.

Одначе під кінець 20-их pp., як і у всіх інших ділянках культури, посилюється партійна контроль і вимога служити інтересам партії. У 1932 р. постановою партії «Про ліквідацію художніх об’єднань», утворено єдину Спілку Совєтських Музик з її національними відділами, в тому числі і з українським. В цілому, період 1920-30 pp. був одним з найбільш інтенсивних періодів розвитку української музики, яка змагала до високого професіоналізму і проявила себе у різних жанрах.

В парі з цим, у тих роках розвивається музично-театральне і концертове життя, розгортається музична освіта, відроджується зацікавлення до національного інструменту — бандури.

Після 1930 р. музику, як і інші ділянки мистецтва, починають трактувати як засіб партійної пропаганди і ставлять до неї вимоги соціалістичного реалізму, тобто догми радянської естетики. Композитори мусять компонувати свої твори на замовлення, посередньо чи безпосередньо пов’язані з комуністичним будівництвом або з героями революції («Щорс» Лятошинського, «Перекоп» Мейтуса, «Невідомі солдати» Козицького). Вони теж змушені компонувати урочисті восхвальні композиції — пісні в честь радянської батьківщини, партії, вождів комунізму. Свобідний вияв музичної творчості міг бути скасований тільки у творах на тексти української класики (Шевченка, Франка чи Л. Українки).

Музичне життя України проявилось теж у розвитку оперових театрів у більших і менших центрах, як от у Харкові, Одесі, Вінниці, Дніпропетровську де відзначився своїми талантами цілий ряд співаків і співачок (М. Голинський, Ю. Кипоренко-Доманський, М. Донець, І. Паторжинський, а з жінок Марія Сокіл, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко). Якщо йдеться про репертуар, то це був здебільшогорадиційний репертуар італійської чи німецької опери, але в українській мові.

Теж у ділянці балету, подібно як і в оперових театрах, українізація не відчувалась. В цій ділянці культивувався старий традиційний репертуар. Щойно в 30-их pp. появились перші спроби з українською тематикою і модерною музикою. Такими треба вважати «Дніпрельстан» А. Рудницького і «Пан Каньовський» Вериківського. Але на цих спробах і скінчилося. Настановчим далі був традиційний російський балет.