45. Політика українізації та її вплив на українську культуру

Суть українізації

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

o вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

o зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".

З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

46. Укр. літ. 1930 рр. ХХ ст.

На той час існувало 2 центра укр. літератури – у Києві та Харкові. До 1932 р. були умови для розвитку таких літературних напрямів:  Символізм. Теоретичні засади – світ непізнаванний, і відображати його можна приблизно, символічно. Основоположниками були в Україні – О.Олесь, М. Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, Я. Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В. Ярошенко, які організували групу «Музагет» (1919);  Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності, протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки, зображення і боротьба з провінціалізмом. Представники В Україні – М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Ірчан, М.Терещенко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу «Аспанфут» (асоціація панфутуристів).  Неокласики. Стилізація форм античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ «чистого мистецтва». Представники : М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М. Драй-Хмар, О. Бургард.  Пролетарські письменники. Організація – «Гарт» (1923-1925 лідер В. Еллан-Блакитний), згодом – ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури, 1925 -1938рр, лідер Микола Хвильовий). Завдання – створення нової укр. літератури небагатьма кваліфікованими письменниками проти масових пролетарських організаццій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури. Члени – М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан та інш. У 1926 р. діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. У 1928р. орг.-ція само ліквідована.  Плуг. (1922-1932) Союз селянських письменників: С. Пилипенко, А.Головко, П.Панч. У 1932р. була видана постанова ЦК ВКП (б) про об’єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. У 1932р. вперше прозвучав термін «соцреалізм». Цей термін став основним і мав означати: народність, партійність, соц.гуманізм.

(Інша версія: Література 30 - 40-х років XX ст. характеризується одноманітністю, сповненою, за словами М Бажана, гімнів, од, величань, дифірамбів на честь Й. Сталіна, проголошеного «вождем всіх народів». Деморалізована більшовицькою дійсністю, література втрачає не тільки естетичні критерії, а й принцип народності, поняття прекрасного застосовується тільки для прославляння радянської влади.

Запроваджений ще на початку 30-х років метод «соціалістичного реалізму» був знаряддям комуністичної партії для маніпулювання художньою творчістю відповідно до ідеологічних вимог комуністичного режиму. Соціалістичний реалізм спирався на принцип партійності і пролетарського інтернаціоналізму. Література була спустошена, її заповнював примітивізм, «колектинннй розум партії». Поезія, проза і драматургія розвивалися за «програмою духовного і національного самозречення». У роки Другої світової війни українська земля стала ареною битви двох хижаків – Гітлера і Сталіна (жоден з них ніколи б не дозволив українцям збудувати незалежну державу). Це позначилося і на розвитку української літератури.

У роки війни багато українських письменників були учасниками воєнних дій (Андрій Малишко, Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Михайло Стельмах, Олег Ольжич, Олена Теліга, Дмитро Білоус, Платон Воронько та ін.). 109 членів Спілки письменників України побували на фронті. Українські митці боролися з фашизмом не тільки зброєю, а й силою свого таланту силою слова, яке згуртовувало людей, підносило бойовий дух б йців, зміцнювало єдність і дружбу народів, вселяло впевненість у перемозі.

Багато з них активно співпрацювали з республіканськими, фронтовими періодичними виданнями, зокрема «Комуністом», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини».

Спілка письменників України, деякі редакції, видавництва були в Уфі. Тут під орудою І. Кочерги виходить щотижневик «Література і мистецтво» («Літературна Україна»), було відновлено часописи «Україна» (редактор Ю. Смолич) та «Перець» (Л Паламарчук). Ю. Яновський редагує в Уфі журнал «Українська література» («Вітчизна»), на сторінках якого була опублікована в той період більшість творів укр письменників, написаних під час війни. Було надруковано дві книги альманаху «Україна в огні» та одна книга під назвою «Україна визволяється». Видавнича дія-ть не обмежувалася лише новинками: великими тиражами виходили твори українських класиків зокрема Т Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки

Укр видання з’являлися і на окупованій території. Українські письменники-емігранти, зокрема ті, хто врятувався від більшовицьких репресій, прагнули відродити українське культурне життя на окупованій німцями території. У Харкові виходила газета«Нова Україна» (А. Любченко, Ю. Шевельов). Багато уваги літературним справа відіграла редагована У. Самчуком газета «Волинь».

У творах про війну звучали заклики розгромити фашистів, визволити рідну землю від окупантів, об’єднати радянський народ як міцну силу).