3. Скасування непу.

3.1. Суперечливість нової економічної політики. В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:

- ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;

- монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства.

Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади.

Неп передбачав активізацію зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної діяльності, посилення контактів із зовнішнім світом, а політичним курсом більшовицького режиму було побудова соціалізму в одній окремо взятій країні.

Необхідність здійснення індустріалізації, створення потужного військо-промислового комплексу відкладалася на невизначений термін через відсутність інвестицій у промисловість з вітчизняних і зарубіжних джерел.

3.2. Кризи непу. Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, призвели до ряду криз. Першою стала криза цін. Після скасування жорстокого контролю держави ціни на продовольство різко підвищилися і стрімко зростали у порівнянні з цінами на промислову продукцію.

Влітку 1922 р. країну охопило безробіття. На деяких підприємствах заробітна плата продовжувала видаватися продуктовими пайками, але в перерахунку на ринкові ціни. Інколи платня не видавалася через те, що підприємство не могло знайти готівки.

67. Економічні дискусії 20—30-х рр.

Після Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків у Росії формування радянської економічної думки відбувалось у процесі дискусій, що здійснювались на демократичних засадах, і завершилось встановленням ідеологічного диктату так званої пролетарської політичної економії.

Методологічні дискусії 20—30-х рр. позначилися на розвитку економічної теорії і, передовсім, сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.

Наявність різноманітних напрямків та шкіл в економічній та історико-економічній науці — найважливіша реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологічна непримиренність більшовизму, що зумовила наприкінці 30-х рр. його повну перемогу, досягнуту не науковим переконанням опонентів, а насильницьким впровадженням власних поглядів на закономірності суспільного розвитку.

У перші роки Радянської влади вирішувалось питання про концепцію побудови соціалістичного суспільства. Ленінська модель побудови державного соціалізму була аналогічною державно-капіталістичній (централізація банківської системи, монополізація підприємств у промисловості і торгівлі, створення споживчих товариств і т.п.), але без приватної власності, без товарної форми розподілу. Тобто з державно-капіталістичної форми вилучались основні фактори її саморегулювання. Натомість пропонувався новий механізм управління економікою, який спочатку реалізувався як політика «воєнного комунізму», а потім мав бути втілений у тотальному директивному плануванні.

Реалізація цієї концепції соціалістичного будівництва, що розроблялась Леніним як обґрунтування курсу партії на соціалістичну революцію і базувалась на двох складових — диктатурі пролетаріату та суспільній власності, — натрапила на неможливість негайного вирішення проблеми формування соціалістичної власності.

Тому уже на самому початку революційних перетворень у країні формуються два погляди на хід дальшого розвитку, на характер вирішення економічних та інших суперечностей. Один з них, орієнтований на максимально швидкий і безпосередній перехід до соціалізму, обминаючи проміжні форми, був репрезентований концепцією «воєнного комунізму». Інший погляд було викладено В. Леніним у таких працях, як «Чергові завдання Радянської влади», «Про ліве хлоп’яцтво та дрібнобуржуазність». У цих працях було сформульовано основи майбутньої економічної політики.

Основним мотивом ленінських статей була критика ідеї Троцького про безпосереднє «запровадження соціалізму». Можливість вирішення проблеми співвідношення сил капіталізму та соціалізму на користь останнього Троцький убачав у негайному усуспільненні виробництва, тобто встановленні суспільної власності, та в плануванні народного господарства. Так, він указував, що намагання держави регулювати економічні відносини є безглуздими, коли не відбулося усуспільнення та одержавлення власності. Ленін же писав, що соціалізм «безпосередньо, відразу, без перехідних заходів, у Росії нездійсненний».

Структура власності в Росії, країні, де капіталізм почав розвиватися незадовго до революції, була дуже строкатою: поряд з капіталістичними її формами існували кооперативні, общинні форми селянської власності, малі приватні форми, значну частку становила дрібнобуржуазна власність. І якщо націоналізацію капіталістичних підприємств підтримували народні маси, то негайне усуспільнення малих приватних форм власності могло призвести до негативних наслідків.

Тому Ленін і висуває ідею про перехід до соціалізму через поступове перетворення всіх форм приватної власності на власність суспільну, соціалістичну: «Перше, що встановлено абсолютно точно усією теорією розвитку, всією наукою взагалі, і що забували утопісти, що забувають сучасні опортуністи, які бояться соціалістичної революції, — це та обставина, що історично, безсумнівно, повинна бути особлива стадія або особливий етап переходу від капіталізму до комунізму».

Ленін сформулював ідею багатоукладності перехідної економіки, тобто об’єктивну необхідність достатньо тривалого співіснування соціалістичного укладу з укладами приватногосподарськими, у тім числі з дрібнотоварним і капіталістичним, та конкуренцію «державної промисловості» («національних фабрик») з іншими укладами.

Ленінська концепція виходила з необхідності збереження у багатьох сферах народного господарства товарної організації суспільного виробництва, тобто тимчасової, вимушеної, несоціалістичної його форми, регульованої законом вартості. Важливе місце у програмі побудови соціалізму належало аграрному питанню, обґрунтуванню стратегії соціалістичного усуспільнення сільського господарства, зокрема кооперування дрібних виробників села.

Ленін займав особливу позицію в гострих дискусіях періоду «воєнного комунізму» з питань сільського господарства. Так, у проекті програми РКП(б) він писав, що у створенні великого сільського господарства «головним завданням радянської влади є існування та дослідження на практиці найбільш доцільних і практичних перехідних засобів у цьому напрямі», а на VIII Всеросійському з’їзді Рад 1920 р. відкрито говорив про необхідність у перехідний період «спиратися на одноосібного селянина, він такий і іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться».

Того, що суспільна форма власності є вирішальною для становлення соціалізму, не заперечували економісти жодного з напрямів. Їхні погляди різнилися лише щодо питання доцільності й можливості формування соціалістичної власності, перемоги соціалізму взагалі.

До першої річниці Жовтневої революції було видано збірку статей, присвячених економічній історії молодої республіки. Л. Мартов, наприклад, писав у цій збірці, що, на його думку, соціалізм в Росії взагалі збудувати неможливо через економічну відсталість держави. Ні селянство, ні напівпролетарське населення післявоєнних міст, ні інтелігенція не проявили за рік потягу до соціалізму, вони повністю пройняті духом капіталістичної наживи. Він указував, що намагання більшовиків опиратися на самодіяльність мас наштовхується на анархію: на селі запанував «ледар» — бідняк, який утискає господаря — трудового селянина, а у місті пролетарі вимагають лише задоволення своїх споживчих інстинктів і ухиляються від розвитку продуктивних сил. Більшовики ж погоджуються з цими настроями, запроваджуючи «споживчий комунізм».

М. Устрялов, Д. Далін, Р. Абрамович указували на те, що суспільна власність — це неприродна форма, що її можна встановити лише насильницьким шляхом, вона неодмінно призведе до руйнування господарства, оскільки підірве всі стимули до праці, до розвитку. Своє твердження вони обґрунтували, виходячи з неокласичних позицій.

Більшість економістів доводила, що приватна власність створює потужніші стимули для розвитку виробництва, тому повернення до капіталізму є неминучим.

Навіть ті економісти, які поділяли марксистські погляди щодо необхідності впровадження суспільної форми власності, котра, на їхню думку, уможливлюватиме планове керування господарством, а отже, запобігатиме недолікам капіталістичного ладу (кризам, експлуатації, зубожінню тощо), поділялись на дві групи.

Одні, слідом за Леніним, уважали, що перехід до соціалістичної форми власності має відбуватися поступово: конфіскація, націоналізація — це тільки перші кроки до утвердження соціалістичної власності. Значно складнішим процесом є дійсне усуспільнення виробництва, яке відбувається через його природну централізацію та концентрацію.

Інші (цих поглядів дотримувались «ліві комуністи» — Бухарін, Бубнов, Осинський, Йоффе, Смирнов, Троцький, Преображенський) вимагали, щоб цей перехід здійснювався як швидкий , миттєвий акт (без перехідних форм) за принципом конфіскації власності.

Логічним продовженням теми перехідного періоду були дискусії, що розгорнулися довкола проблеми запровадження нової економічної політики (непу).

Унаслідок політики «воєнного комунізму» суперечності багатоукладної економіки надто загострилися і перейшли в політичну сферу, що стало проявлятися передовсім у масових селянських бунтах і повстаннях.

За таких обставин почався перехід до нової економічної політики, що виходила з реальностей багатоукладної економіки. Складовими непу стали: переведення державних підприємств на умови економічної самостійності; запровадження товарно-грошових відносин; використання державного капіталізму, кооперації; встановлення податкового принципу взаємодії підприємств усіх секторів економіки з державою; налагодження міжнародних економічних зв’язків.

Фактична зміна орієнтирів відбулася не миттєво і супроводжувалась запеклою боротьбою проти спроб реставрації «воєнно-комуністичної» моделі, оскільки впровадження непу як учені-економісти, так і політики часто зв’язували із поверненням до капіталізму.

Особливо голосно ідея можливої реставрації капіталізму через неп лунала в немарксистській економічній літературі, зокрема у працях групи вчених, що гуртувалися навколо відомого емігрантського журналу «Смена вех» і лідером якої був відомий юрист М. В. Устрялов. Свої економічні погляди він виклав у програмній статті з характерною назвою «Patriotica», де писав, що неп — це не «тактика», а «еволюція більшовизму».

Він розумів таку еволюцію як повернення Росії до капіталізму. Ототожнюючи політику «воєнного комунізму» з комуністичним ладом, Устрялов пише, що комунізм — це химера, яка задушила продуктивні сили держави, а неп — розкріпачення цих сил, засіб для більшовиків залишитися при владі. Радянська влада ніби-то не відмовляється від гасел соціалістичної революції, насправді ж вживає буржуазних заходів, необхідних для економічного відродження держави.

Аналогічно розуміли суть непу Троцький і його прихильники, які розглядали неп з позиції «лівіше за Леніна». Сам Л. Д. Троцький неодноразово лякав капіталістичним переродженням Росії. У знаменитій промові на VII розширеному пленумі ІККІ він заперечує соціалістичний зміст економіки країни, що базується на поєднанні соціалістичного і приватновласницького укладів і на товарних відносинах. Він доводить, що така економіка поступово потрапить у залежність від світового капіталітичного господарства.

У працях його сподвижника Є. Преображенського ці проблеми також займають значне місце. Уже на зорі непу він з ультрареволюційних позицій критикує новий курс як «політику, що означає свободу збагачення, накопичення та використання найманої праці і нічого більше».

Саме проблема управління народним господарством, котре базувалося на двох формах власності і в перспективі бачилось як соціалістичне, засноване на суспільній власності, гаряче дискутувалась в економічній літературі.

Частина економістів визнавала директивне централізоване планування розвитку обох секторів економіки головним напрямком державного управління процесом усуспільнення виробництва. Вони покладались на врівноважувальну дію плану (обов’язкового до виконання) стосовно економіки, стверджуючи, що план є повноцінним і ефективним замінником важелів саморегулювання.

Інші вчені вважали, що сектор економіки, орієнтований на відновлення товарно-грошових відносин, має розвиватись за принципом саморегулювання. Втручання держави в розвиток цього сектора треба обмежити індикативним плануванням на підставі плану-прогнозу. Пряме регулювання економічних процесів з боку держави вони допускали лише щодо державних підприємств, заперечуючи, що план може бути засобом урівноважування економіки.

Але обидві групи економістів погоджувались, що основними принципами управління є забезпечення пропорційності й безкризовості розвитку суспільної економіки.

Прихильники директивного планування дотримувалися думки, що планування треба орієнтувати як на перспективу, так і на поточний період, як на окремі галузі, так і на народне господарство в цілому. План має відображати концепцію загального розвитку соціалізму, ґрунтуватися на конкретних (контрольних) цифрах, бути реалістичним.

Реалізм у плануванні сприймався як необхідність обов’язкового порівнювання витрат і результатів виробництва (навіть за умов дефіциту). Єдине, що залишилось не визначеним, — це способи вимірювання цих витрат та результатів, оскільки автори заперечували ціннісні показники, як і товарно-грошові відносини.

Особливо складним і винятково гострим було питання провідних ланок у соціалістичному плані. Запеклі дискусії з цієї проблеми заполонили багато сторінок економічної літератури. Прихильники ідеї директивного планування обстоювали курс на переважаючий розвиток важкої промисловості, яка створювала умови для усуспільнення власності.

Ідеї соціалістичної індустріалізації захищав і В. Куйбишев. Він указував, що врахування потреб аграрного сектора суперечить курсу на створення соціалістичної власності, різко критикував «буржуазних» економістів (А. Гінзбурга та ін.) — авторів першого проекту промислової п’ятирічки, в якому не знайшли відображення насущні потреби індустріалізації.

Струмилін, виступаючи з приводу надрукованих 1925 р. «Контрольных цифр развития народного хозяйства в 1925—26 гг.», запропонував власний комплексний план розвитку народного господарства на відміну від наявних планів розвитку окремих галузей. Провідною ланкою в ньому також була важка індустрія, а першочерговим завданням — створення умов для планування: економічних (суспільна власність на засоби виробництва) і політичних (диктатура пролетаріату).

Намагання визначити через планове втручання господарський розвиток, замінити регулюючу роботу ринку адміністративними заходами, уважає Троцький, неминуче породжуватиме господарські кризи того самого типу, які спостерігалися в добу «воєнного комунізму»: «Наші кризи до цих пір є значно більше кризами, що випливають з недостатності або неправильності планового підходу, з організаційної безпорадності або непристосованості держапарату до нових методів роботи, до нової економічної політики, ніж з ринку як такого».

Троцький уважав, що планова робота полягає в поєднанні сили ринку з силою плану; для ринкової сфери він передбачав інші методи регулювання, ніж щодо державного сектора.

Методологічний підхід іншої групи економістів до визначення ролі планування полягав у поєднанні всіх секторів господарства на засадах ринкових відносин. На противагу концепції «план-директива» вони розвивали ідею «план-прогноз».

На їхню думку, на першому етапі відновлення економіки необхідно починати з аграрного сектора, який функціонує за принципом реалізації приватного інтересу і створює економічні умови для розвитку важкої промисловості.

Таку модель плану («Крестплан»), на противагу директивній концепції плану Струмиліна, запропонував Сокольников. «Крестплан» ураховував основні закономірності розвитку ринкової стихії та пристосовувався до неї.

М. Бухарін також підтримував ідею «рухливої економічної рівноваги». На його думку, урівноважування економіки відбувається на підставі «закону трудових витрат», якому він надавав ролі стихійного регулятора виробництва. Завдання планування полягає в тім, щоб створити умови для нормальної дії цього закону.

Закон трудових витрат, на думку Бухаріна, регулював розподіл праці і засобів виробництва у всіх формаціях, з тією лише різницею, що за капіталізму він діє як закон вартості, а за умов соціалізму він поступово перетворюється на «закон трудових витрат» (щоправда, автор не визначив, як вимірювати ці витрати).

Урахування принципу ринкової рівноваги було можливим, на думку всієї цієї групи економістів, за умови індикативного планування, через формування плану-прогнозу. Методом його побудови мав стати баланс пропорцій між галузями і секторами народного господарства.

Розвиток концепції плану-прогнозу, що обґрунтовувалась з позицій неокласичної школи і базувалась, передовсім, на врахуванні попиту та пропозиції, маємо в низці першорядних наукових розробок.

Так, неоціненним внеском у розвиток світової економічної думки вважають розроблену радянськими економістами «теорію оптимального функціонування», що виникла як синтез двох шкіл вітчизняної економічної думки: математичної, яку репрезентував Є. Слуцький, та балансової, що бере свій початок від 20-х рр.

1926 року Центральне статистичне управління СРСР опублікувало перший у світі баланс народного господарства (за 1923/24 господарський рік). Керівник розробки П. Попов писав, що «за складання балансу ми натрапили на низку труднощів як методологічного, так і технічного характеру. За браком у світі подібних праць довелося у самому процесі роботи вирішувати методологічні питання і змагатися з технічними труднощами, зв’язаними з нестачею статистичного матеріалу».

Баланс народного господарства став поштовхом до цілої низки модельних досліджень. 1925 р. ленінградський студент В. Леонтьєв звів у одне ціле фрагменти таблиці міжгалузевих взаємозв’язків і побудував міжгалузевий баланс. Згодом, уже в Америці В. Леонтьєв розрахував на підставі своєї таблиці «витрати-випуск» технологічні коефіцієнти і замінив кожний рядок таблиці відповідним рівнянням. Модель міжгалузевих взаємозв’язків Леонтьєва було відзначено Нобелівською премією.

Підтримуючи ідеї про «рухому економічну рівновагу», усі економісти надавали великого значення вивченню «кривих розвитку попередніх періодів». Автором ідеї «затухаючої кривої» був Авілов, але основний висновок з теорії «затухаючої кривої» зробив Базаров, який особливо активно виступав проти планування «утопічних темпів» економічного зростання. Він указував на обов’язковість урахування дії закону спадної віддачі ресурсів.

Теорія «затухаючої кривої» набула розвитку в працях В. Громана, М. Кондратьєва, І. Каліннікова та інших. Навіть Струмилін пропонував у питаннях планування спиратися на концепцію «затухаючої кривої» (по суті, теорію спадної віддачі факторів виробництва).

Радянські економічні теорії планування з великим інтересом сприймалися в усьому світі, але найбільші їхні досягнення так і не було визнано в СРСР. Економісти-немарксисти пропонували методи розробки планів, які суперечили марксистському розумінню соціалістичного планування, оскільки базувались на підходах, відмінних від вироблених марксизмом. Діяльність найвідоміших економістів-немарксистів було незабаром узагалі оголошено «шкідливою», такою, що суперечить економічній політиці партії.

Ще одним досягненням радянської економічної науки 20-х рр. була визнана світовою економічною думкою концепція регулювання сільського господарства, втілена в життя в роки непу.

Слід зазначити, що розв’язання проблеми планового регулювання розвитку аграрного сектора стояло дещо осторонь питання планового управління суспільною економікою в цілому.

Економісти всіх напрямків визнавали ринкову природу сільськогосподарського виробництва. Тому планування його розвитку відбувалось на підставі принципу саморегулювання.

Однією з обов’язкових складових економічного відродження було піднесення сільського господарства. Уже VIII Всеросійський з’їзд Рад (грудень 1920 р.) визнав необхідність опрацювання плану відновлення сільського господарства.

Згідно з декретом Раднаркому від 17 березня 1921 р. при Наркоматі землеробства РРФСР було створено спеціальну планову комісію, керівництво якою покладалося на заступника голови особливої економічної наради А. В. Чаянова.

Основною ідеєю плану розвитку сільськогосподарського виробництва за умов непу було пробудження господарської заінтересованості селянства. А. Чаянов підкреслював, що тільки такий підхід «гарантує успіх плану», що тільки приватний інтерес є «стимулом і двигуном у розвитку селянського господарства». Тому планове керівництво стихійним селянським виробництвом передбачалось здійснювати не з допомогою вказівок з центру, не адміністративними заходами, а через використання економічних важелів.

Як важливий засіб підвищення продуктивності дрібних селянських господарств розглядалася сільськогосподарська кооперація. Стимулювання селянського виробництва мало відбуватись через ринок, податкову політику, допомогу засобами виробництва.

Передбачалося значне обмеження сфери центрального управління землеробством. За ним закріплювалися функції визначення основних напрямків сільськогосподарської політики, вирішення законодавчих та фінансових питань, управління державними господарствами (радгоспами), проведення робіт загальнодержавного значення (меліорація, переселення та ін.), а також координація діяльності центрального апарату та місцевих земельних органів.

Суттєво обмежувалися господарські функції центрального відомства, але збільшувалися права місцевих земельних органів, не обмежувалася господарська ініціатива самого селянина.

Ця політика виходила з потреби комплексного впливу на умови виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції, що передбачало перегляд земельних законів, установлення нового порядку землекористування (зокрема вільний вибір його форм, умов земельної оренди та використання підсобної найманої праці у трудовому селянському господарстві), розробку основних принципів податкової політики (узгодження розміру сільськогосподарського податку з платоспроможністю населення, диференціацію ставок залежно від якості грунтів, встановлення податкових пільг з метою заохочення прогресивних зрушень у господарстві), боротьбу проти так званих ножиць цін, що сприяли перерозподілу ресурсів села на користь міста.

У сфері зовнішньої торгової політики передбачалася ліквідація монополії зовнішньої торгівлі та регулювання її економічними засобами, скасування ввізного мита на особливо необхідні сільському господарству промислові товари і така пільгова митна система, яка стимулювала сільськогосподарський експорт.

Розширення сільськогосподарського експорту мало стати і джерелом внутрішніх нагромаджень країни, сприяти підвищенню ринковості, дохідності селянського господарства, а отже, стимулювати його розвиток у напрямку підвищення продуктивності та раціональної організації виробництва.

Основним принципом транспортної політики щодо сільськогосподарських вантажів було визнано пристосування залізничних тарифних ставок до умов та потреб різних галузей сільського господарства, його регіональних особливостей, запровадження пільгових тарифів на експортні товари.

Найбільш економічно вигідною для основної маси селянства було визнано кооперацію у сфері збуту та переробки сільськогосподарської продукції, для заможніших верств населення — кредитні товариства, а для бідняцьких господарств — виробничу кооперацію у вигляді товариств для спільної обробки землі, сільськогосподарських артілей, комун.

Проте розумну, а головне ефективну економічну політику щодо села невдовзі було замінено насильницьким кооперуванням селянських господарств з метою реалізації ідеї усуспільнення власності. На зміну плануванню умов розвитку сільського господарства прийшло планування діяльності сільськогосподарських одиниць.

У 30-х роках були майже повністю сформульовані методологічні підходи визначення основних категорій, предмета та методу політичної економії, які полягали в ідеологізації основних положень економічної теорії.

У 1931 році в науку запроваджується поняття «політична економія соціалізму», автором якого був М. А. Вознесенський. Він писав, що політична економія в СРСР має стати наукою про особливий спосіб виробництва — соціалізм, щоб досліджувати особливі, специфічні економічні закони, бо націоналізація засобів виробництва означає «революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених панівним пролетаріатом».