7. Резолюції та рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи щодо доступності правосуддя у цивільних справах.

Аналізуючи діяльність органів Ради Європи, не можна не помітити, що особлива увага приділяється питанням міжнародних стандартів у сфері судочинства. Доказом цього є низка актів, ухвалених Комітетом міністрів Ради Європи, які відтворюють такі міжнародні стандарти у сфері судочинства, як незалежність та безсторонність судів, їх орга­нізація та судове самоврядування тощо.

Ряд актів Комітету міністрів Ради Європи відносять, власне, до цивільного судочинства та безпосередньо до доступності правосуддя в цивільних справах, оскільки це питання є однією зі складових тако­го базового права, як право на справедливий судовий розгляд. До таких актів належать: Резолюція (76) 5 про безоплатну правову допомогу в цивільних, господарських і адміністративних справах від 18 лютого 1976 р.; Резолюція (78) 8 про безоплатну правову допомогу і юридич­ні консультації від 2 березня 1978 р.; Рекомендація № R (81) 7 щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя від 14 травня 1981 р.; Рекомендація № R (84) 5 щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи, від 28 лютого 1984 р.; Рекомендація № R (93) 1 про ефективний доступ до закону і право­суддя для найбідніших верств населення від 8 січня 1993 р.; Рекомен­дація № R (95) 5 щодо запровадження та покращення функціонування систем і процедур оскарження по цивільних і господарських справах від 7 лютого 1995 р.; Рекомендація № R (2000) 2 щодо повторного роз­гляду або поновлення провадження у певних справах на національно­му рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 р.; Рекомендація № R (2002) 10 щодо медіації в ци­вільних справах від 18 вересня 2002 р.; Рекомендація № R (2005) 12, що містить форму заявки на отримання правової допомоги за кордоном від 15 червня 2005 р. тощо. Резолюції та рекомендації не мають фор­мально юридичної сили.

Наприклад, Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи є актами, що не мають юридичної сили для держав-членів, а є лише втіленням висновків або Парламентської асамблеї Ради Європи, яка є виключно дорадчим органом, або висновків власне Комітету міністрів. Разом з тим висновки цих органів є авторитетними узгодженими висновками легітимних представників усіх держав-членів організації, а отже, уза­гальненням належної практики та принципів, що мають бути досягну­ті кожною державою-членом. Таким чином, це норми, які мають дуже важливий моральний авторитет і можуть формувати так зване «м’яке право», яке може утворювати зобов’ язання за міжнародним правом. Крім того, ст. 15 Статуту Комітету міністрів передбачає, що Комітет міністрів може вимагати від уряду інформацію щодо виконання заходів, передбачених у рекомендаціях. Хоча відповідальність за невиконання державою рекомендованих заходів не передбачена, але Комітет міні­стрів може включити факти бездіяльності держави до своїх звітів, що може мати політичні наслідки для держави, яка не дотримується реко­мендацій Ради Європи.

Через свої Рекомендації та Резолюції Комітет міністрів здійснює, так би мовити, авторитетний «тиск» на держави-члени. Саме цим можна пояснити ту значущу роль, яку відіграли ці акти у гармонізації права та безпосередньо у формуванні стандартів доступності право­суддя в цивільних справах у Європі. Запровадження нових норм та гармонізація права через конвенції є набагато складнішими з огляду на складний процес їх прийняття на відміну від процесу прийняття рекомендацій, які не потребують ратифікації з боку держав-членів.

Завдяки діяльності Комітету міністрів Ради Європи в законодавство та практику держав-членів увійшли такі принципи, як безоплатна право­ва допомога в судовому провадженні, вільний вибір кваліфікованого за­хисника, право на надання адвоката за рахунок держави, якщо особа не може сплатити гонорар, інформування громадськості про засоби захисту в судовому порядку, простота судових та позасудових процедур, сприян­ня доступу до позасудових методів розв’язання конфліктів та ін.

8. Судова практика, її значення у цивільному процесі.    Для того щоб визначити значення та роль судової практики в регулюванні цивільно-правових відносин, звернімося до правових форм здійснення функцій судами, якими є правозастосування, тлумачення права та правотворчість. Враховуючі вказані форми, ми можемо виділити правозастосовну, інтерпретаційну та правотворчу функції судової практики.    Правозастосовна функція є, безперечно, основною функцією судової практики. Як відомо, при застосуванні права, що є особливою формою реалізації права, відбувається поширення загальних правил, зафіксованих у правовій нормі або нормі договору, на конкретні життєві обставини. Застосування права — це владна індивідуально-правова діяльність, яка спрямована на вирішення юридичних справ і внаслідок якої до “тканини” правової системи приєднуються нові елементи — владні індивідуальні приписи [1, 320]. Якщо органи правотворчості закладають у правову систему загальні програми поведінки учасників суспільних відносин, то органи застосування права в оптимальному випадку продовжують справу, розпочату правотворцем. Судова діяльність допомагає закону здійснювати і продовжувати тільки розпочату ним справу підтримки правопорядку. Суди покликані забезпечити втілення в життя загальних програм поведінки, виражених у правових нормах, досягти їх конкретизованого втілення в реальних життєвих процесах з урахуванням особливостей тієї чи іншої конкретної ситуації. Так, наприклад, у ЦК України передбачена можливість укладення договорів, які не передбачені законодавством взагалі, але з умовою, що положення даних договорів будуть відповідати загальним засадам цивільного законодавства (ст. З ЦК України). Суд, розглядаючи справи стосовно таких договорів, дає кваліфікацію правомірності положень, що закріплені в ньому, використовуючи при цьому власні внутрішні переконання щодо таких оціночних понять, як справедливість, доброчесність та розумність. У результаті легітимного вирішення певної кількості схожих справ щодо непередбачених законодавством договорів виникає єдина практика регулювання суспільних відносин, причому ця практика знаходить свій вираз у постановах пленуму Верховного суду, що дає поштовх для прийняття відповідних правових норм законодавчим органом.    Судове правозастосування здійснюється на основі законів, інших джерел права. Проте судова практика не може обмежуватись застосуванням права виключно в “механічному” значенні цього слова [2, 56]. Так, застосовувати чинне право можна лише тоді, коли воно є. Тим часом правотворчий орган досить часто відстає від життя і залишає існуючі суспільні відносини без своєї регламентації. Наприклад, на сьогодні в Україні уже активно розвиваються відносини, пов'язані з використанням Інтернету, а їх законодавча регламентація фактично відсутня. Як зауважив професор М. Гредескул, говорити в подібних обставинах про застосування існуючого права вочевидь легше, ніж дійсно робити це [3, 226]. Саме на ґрунті застосування права судова практика і вимушена стати джерелом права, перейти до створення нових норм права у випадках, не передбачених законом, і таким чином розпочати виконання правотворчої функції.    .    Слід визнати, що Цивільний кодекс з його здатністю за допомогою нормативних узагальнень охопити велику кількість життєвих обставин все ж таки не в змозі давати кожної митті ідеальну норму (еталон) для врегулювання відносин, що постійно розвиваються. Отже, йому необхідна допомога, яку може надати судова практика. Більше того, вона покликана це зробити. На цю обставину ще на початку XX ст. вказував професор М. Гредескул, який, зокрема, відзначав, що судова практика може бути суттєво гнучкішою, ніж закон [3, 226]. І якщо судова практика має свої переваги у порівнянні з законом, а закон — у порівнянні з судовою практикою, то слід комбінувати так судову практику і закон, щоб зберегти переваги, пов'язані з тим чи іншим джерелом права.