4.2 . Новітні перспективи сімейного виховання.

За прогнозами сучасних і зарубіжних вчених XXI століття започаткує собою новий злет державотворчості, демократизації й гуманізації суспільства, базованих на силі розуму й порядності, здоровій екзистенції сім’ї й автентичній педагогіці з їх найтиповішими прикметами — відродженням і розквітом націй, національних держав, науки й культури, освітніх і виховних систем, націоцентризмом, гарантом прав людини, надійною охороною дитинства, батьківства й материнства, інтелектуалізмом і раціоналізмом, ощадністю й бережливістю, новітньою найдоцільнішою технологією, інтенсивною науковою поінформованістю, широкою ерудицією знань про природу, мистецтво, людину й суспільство, соціальною справедливістю, компетентністю й професіоналізмом, плідним міжнародним співробітництвом, високою духовністю й мораллю, свободою особистості й небувалим розмахом розумних ініціатив та розвитку творчих сил людини [7, с.3].

Усі вищеназвані та інші процеси й тенденції новітнього часу певною мірою стосуються й родини — золотого осередку суспільства, міць якої й стабільна домашня опіка над дітьми зумовлюють силу народу, нації, держави.

Родинне виховання — це виховання дітей в родині батьками, родичами, опікунами або особами, які замінюють батьків. Головна його властивість і специфічна суть полягають в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі внутрішньо родинних стосунків, трудових й опікунських взаємо обов’язків і родинно-побутової культури. Тому новітні перспективи українського родинного виховання виводимо в першу чергу з пріоритетних можливостей самої родини, її місця, функцій, покликання й призначення у житті кожної людини, рідного народу, нації й держави.

Багатовіковим людським досвідом доведено, що, по-перше, рівень родинного виховання, зумовлюється станом самої родини. По-друге, що родинне виховання має національний характер. По-третє, найоптимальніше його здійснення відбувається в родині традиційній за умов державної самостійності народу. То й перспективною для нас була, є і залишиться у XXI столітті традиційна українська родина з українським родинним національним вихованням дітей та молоді новітнього вираження, адекватного сучасним і майбутнім потребам нашого суспільства.

При визначенні новітніх перспектив виховання в Україні для наступного століття беремо до уваги: 

а) українську родину й народне родинознавство (фамілістику) та національне дитинознавство в їх історичному розвитку;

б) родинні виховні традиції українського народу, нації у їх перспективних виявах;

в) новаційні тенденції традиційного українського родинного виховання;

г) зіставлення теорії і практики українського родинного виховання з родинними виховними системами високорозвинених зарубіжних країн і наукову оцінку вкладу українського народу в скарбницю світової родинної педагогіки;

д)    визначення приматів розвитку українського родинного виховання у контексті розбудови й розвитку Української Держави.

Нині погляди всіх чесних людей світу звернені до родини. У пресі подається чимало випадків, пов’язаних з трагічними наслідками деформації сім’ї. Йдеться навіть про її глобальну кризу. За цим усім криється, очевидно, благородний намір застерегти, аби ніколи й ніде родинної кризи не було. І кожна країна розв’язує цю складне і пекучу життєву проблему по-своєму виходячи із своїх власних потреб і можливостей, національної ментальності, під якою розуміємо склад розуму, самобутній спосіб мислення і світосприймання. Адже родина і родинне виховання дітей, як ми вже підкреслювалось, у своєму змісті, меті й завданнях та шляхах їх реалізації, мають національний характер що, звичайно, гармонує з прикметами загальнолюдськими які втілюються через національне.

Отже, цілком закономірно, що перспективи родинного виховання маємо шукати на сучасному, рідному, українському ґрунті родинної педагогічної культури, а не сліпо копіювати чи механічно й бездумно переносити з чужого поля.

У зв’язку з постійним удосконаленням суспільного життя на шляху його демократизації та гуманізації за умов самостійної Української держави значення соціально-педагогічного чинника родини не зменшується, а скоріше навпаки — зростає. 

Перспективним для новітнього родинного виховання в Україні є демонтаж національного нігілізму, холуйства й рабської покірності, якнайрішучіше повернення до українського народного родинознавства (фамілістики), до відродження традиційного сучасного й майбутнього високого рівня статусу української родини з її непорушним авторитетом, подружньою вірністю, любов’ю до дітей і відданістю святому обов’язку їх виховання, повагою до батьків, материнським покликанням жінки, піднесенням ролі чоловіка, дружини, батька-матері в створенні, зміцненні, збереженні й розквіті сім’ї, забезпечення на їх взірцевому прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя. Тобто слід відновити й утвердити те вічне, на чому завжди базується як національна, так і загальнолюдська родинно-побутова культура, що ніколи не старіють.

Взірцевим і пріоритетним для нас нині й надалі мають стати в першу чергу наші власні традиційні національні здобутки у галузі народної батьківсько-материнської педагогіки, а також взірцеві приклади тих високорозвинених країн, де дбайливо бережуть і примножують старовинну й свою родинно-побутову культуру. Тому й помисли дітей та молоді спрямовують на шанобливе ставлення до предків, людей старшого покоління, родинно-побутових звичаїв і традицій, до того вічного й святого, що має могутнє виховне значення. Тому й не визнають варварських руйнувань природи, історичних та культурних пам’яток, національних святинь, відречень від національних символів, рідної мови.

Але для того, щоб увійти в лоно рідної педагогічної культури, треба її ґрунтовно знати й виявляти прихильне ставлення до неї, дотримуватися її законів і принципів, виявляти синівську й дочірню вдячність до своїх батьків [7, с.4]. 

Честь і солідарність родини, дотримання єдності, наступності й спадкоємності поколінь, родинна і подружня злагода залишаються пріоритетними і в третьому тисячолітті. Вартість їх ніколи не загине. Без погодження своїх дій між подружжям навіть добрі наміри у вихованні й сімейних стосунках залишаються безуспішними.

Мудрість традиційної батьківської педагогіки в її новітньому піднесенні й розвиткові — надійний гарант безпомилкового визначення перспектив родинного виховання в XXI столітті. На жаль, вона нерідко ігнорується.

Перспективними у сфері родинного виховання в Україні у третьому тисячолітті залишається формування майбутнього сім’янина, плекання шлюбних пар нової генерації, які вміють кохати і взаємно поважати одне одного, вирощувати гідних громадян незалежної України. І наявність незабарної розквітлої Української Держави — цьому надійна запорука [7, с.5].