4.1. Концепція реалізації сімейного виховання.

Основоположними принципами Міжнародної Конвенції прав дитини є повага до її особистості та визнання унікальності і самоцінності кожного етапу її розвитку. Незаперечність цих принципів виявляється у будь-яких формах виховання підростаючих поколінь та у будь-якому суспільстві, яке турбується про своє майбутнє. Стосовно сімейного виховання, завдяки його інтимності, зазначені принципи набувають особливої актуальності. Однак, як свідчить життя та психолого-педагогічні дослідження сім’ї, їх дотримання є і найбільш проблематичним.

У різні роки минулого століття в західних теоріях, зокрема в американській, яка значно раніше інших звернулася до проблем сімейного виховання (це було пов’язано з науково-технічним прогресом), домінували такі підходи до виховання дітей, які знаходили своє відтворення в наступних порадах батькам: 1910 рік — «Шмагай їх!»; 1920 рік — «Обмежуй їх хоч в чому-небудь!»; 1930 рік — «Не звертай на них уваги!»; 1940 рік — «Переконуй їх!»; 1950 рік — «Люби їх!»; 1960 рік — «Шмагай їх, але роби це з любов’ю!»; 1970 рік — «Господь з ними!»; 1980 рік — «Намагайтесь їх зрозуміти!»

Дещо подібні підходи існували і продовжують існувати сьогодні і в багатьох інших країнах. Пошук універсального методу виховання завжди підпорядковувався і підпорядковується прагненням батьків мати чудодійний рецепт виховання здорових, розумних і культурних дітей. Така теорія може бути дійсно науковою і об’єктивною тільки за умови глибокого вивчення сучасного стану сімейного виховання, тобто проведення спеціальних фундаментальних досліджень та врахування їх результатів. Необхідність комплексного підходу до вирішення проблеми викликана зміною пріоритетів у формуючому процесі особистості та визнання того, що сім’я одночасно є підсистемою суспільства і окремою педагогічною системою. Таким чином, умови, що впливають на виховання дітей, мають як зовнішній, так і внутрішній характер, тісно взаємопов’язані, а, отже, потребують педагогічної експертизи і обґрунтування щодо їх педагогічної доцільності. Вивчення інтегрованих умов сімейного виховання та соціального впливу дозволить створити цілісне уявлення про дійсний стан виховного процесу в сучасних сім’ях; вивчати дитину як цілісний індивід в її численних зв’язках і стосунках з оточуючим світом; моделювати сімейне середовище і мотиваційно-процесуальне забезпечення у підготовці батьків до виконання виховної функції.

Пошук механізмів удосконалення сімейного виховання та виховання соціально активного індивіда, потреби, інтереси і можливості якого будуть важливим компонентом у системі саморозвитку і самовдосконалення особистості та підпорядкованості завданням розбудови України як цивілізованої держави, пов’язаний із сучасним оновленням суспільства на основі національних і загальнолюдських цінностей.

Одним із таких механізмів, на моє переконання, повинне стати формування педагогічної культури сучасної сім’ї. Саме такій ідеї підпорядковані програми школи молодих батьків та педагогічної культури молодої сім’ї, розроблені в останні роки у лабораторії сімейного виховання. Вони спираються на чітку філософську основу, тобто систему перевірених і утверджених досвідом численних поколінь найважливіших сімейних цінностей, до яких насамперед належать здоров’я, любов та взаємоповага членів сім’ї, матеріальне благополуччя і духовність.

Розроблена ними система виховання дорослих і дітей передбачає їх постійний розвиток під впливом навчально-виховного процесу та шляхом змін його основних факторів; змісту, процесуального, мотиваційного, організаційного і комунікативного забезпечення — на основ: їх взаємодії і врахування ознак підготовленості і пізнавального інтересу батьків. Таким чином, провідним у роботі з батьками є особистісно-орієнтовний підхід, найбільш коректний і плідний у роботі з сім’єю, який дозволяє врахувати конкретні життєві та індивідуальні характеристики. Важливим методологічним орієнтиром у створенні особистісно-орієнтованої моделі підготовки батьків та виховання дітей є проблема цілей, яка конкретизується відповідно до кожного вікового та виховного етапу в його діагностичній постановці. Зміст та пропоновані нами форми роботи сприяють виробленню критичного ставлення батьків до особистої педагогічної діяльності у сім’ї, вмінню їх аналізувати конкретні педагогічні ситуації і знаходити правильні рішення. До цього спонукають передбачені практичні заняття для батьків та осмислення труднощів і помилок у сімейному вихованні, їх причин і шляхів запобігання [1, с.69].

Аналізуючи нинішню ситуацію, маємо підстави стверджувати, що теорія сімейного виховання, як синтез теорій розвитку дітей і виховання дорослих, ще недостатньо опрацьована. Практично не існує єдиної теорії, яка б дозволила мати чітку стратегію вирішення всіх педагогічних проблем сім’ї. Однак, пошук її триває.

Вдалими спробами створити теорію сучасного сімейного виховання можна вважати концепції зарубіжних учених-практиків, які розробляють заняття-тренінги. До найбільш відомих і поширених на Заході можна віднести адлерівську модель (А.Адлер, Р.Дрейкурс), модель чуттєвої комунікації (Т.Гордон), модель трансакціонального аналізу (Е.Ерне, М.Фін) та психоаналітичну теорію (Дж.Боулбі, Д.Уннікотт, Е.Еріксон, А.Спіца). Навчальними групами, згідно з задумом, керують, в основному, практики лікарі та психологи або психіатри. Головне місце в цих концепціях відводиться взаємостосункам між батьками і дітьми, але кожна з них пропонує свій варіант взаємодії. їх об’єднує науковий підхід у розв’язанні проблем сімейного виховання і почуття симпатії та поваги до батьків і дітей. Але за своєю суттю ідеї концепцій розрізнені і роздроблені, і, отже, мають обмежені можливості, хоч і користуються державною підтримкою своїх країн.

А.Маслоу зробив висновки, що якщо не задовольняти потреби дитини (біологічні), не забезпечити її безпеки та не вселяти у неї упевненість у тому, що і в майбутньому ці потреби будуть задоволені в нормі, — ніхто не вправі очікувати від неї таких видів діяльності, які будуть сприяти самореалізації. Процес самореалізації передбачає постійний розвиток — це незакінчений стан [1, с.70].

Відповідно до теорії гуманіста кожна людина володіє мотиваційним переліком, який допомагає їй задовольняти потреби п’яти рівнів, їх ієрархія представлена так:

I.    Виживання або біологічні потреби.

II. Безпека і впевненість у майбутньому.

 Любов та приналежність до конкретної соціальної групи.

1. Самооцінка.

2. Самореалізація.

З 1991 року в Україні має місце депопуляція населення в цілому. Причина полягає як у зростанні смертності, так і у скороченні народжуваності. 

На демографічні показники негативно вплинули економічні труднощі, які переживає держава та безпосередньо сім’ї, екологічна ситуація та широкий діапазон проблем, які виникли в результаті Чорнобильської катастрофи: 

Сучасна молодь не вірить в істинні цінності й доброчинність. 

Значна плутанина з цінностями і у сучасних батьків. Орієнтація суспільства на розвиток ринкових відносин у сфері виробництва, комп’ютеризацію та більшу відкритість для інтеграції в нашу культуру інших культур на перше місце у сучасних батьків висувають ідею збагачення, бажання бачити свою дитину в подальшому бізнесменом або програмістом і, відповідно до цих прагнень, батьки нині стурбовані тим, що треба виховувати у дітей прагматичність, раціоналізм, волю до успіху. Своєю поведінкою у суспільстві вони подають дітям приклади агресивності і вважають її у сучасних умовах життя надзвичайно важливою якістю. У той же час такі особистісні якості як доброта, вміння співчувати і допомагати іншим в ієрархії сучасної системи батьківських цінностей займають значно нижчі місця [1, с.70].

Отже, значущим фактором, що впливає на виховання дитини та гуманних рис її характеру є рівень морально-психологічних відносин у сім’ї. Саме вони становлять інтегральну характеристику, яка відображає цінності родинного життя, насамперед такі, як взаємна любов, повага і розуміння. На жаль, і в даному разі статистика свідчить про порушення цих цінностей. Майже 50% молодих сімей, які взяли шлюб за останні 5 років, розпались. Кількість позашлюбних дітей у матерів віком до 30 років становить близько 12% від усіх народжених. Майже 1,5 мільйони дітей на Україні виховуються в неповних сім’ях.

Життєва біографія сучасних дітей значною мірою відірвана від біографії дорослих і розподілена в часі, який має забарвлення різних епох. Ця обставина сприяє ще більшому загостренню одвічної проблеми батьків і дітей.

Сучасне життя дошкільників можна сприймати як «інсценоване» дитинство, структуровану заданість дорослими, що значно обмежує можливості дітей у самовизначенні і саморегуляції. Батьки самі вирішують і примушують дитину займатися тими справами, про які завжди мріяли саме вони, але з якихось причин не реалізували свої мрії. Наприклад, примушують дітей займатися музикою, навіть якщо вони не мають до неї хисту, балетом, різними видами професійного спорту, вивчати іноземні мови тощо. Бажання бачити свою дитину першою, кращою від інших затьмарює здоровий глузд деяких батьків. Адже вони не враховують природних нахилів дитини, не зважають або не знають, коли і яке навантаження дитини допустиме за віком, щоб не зашкодити її здоров’ю, не підірвати життєві сили ще не сформованого організму. Настроєність тільки на успіх, а не на задоволення, гармонійний розвиток, очікування цього успіху будь-якою ціною нерідко стають причинами психологічних та фізичних зривів, розчарувань і зневіри або агресивності до оточуючих. Задля справедливості варто відзначити, що є батьки, які зовсім не організовують вільного часу дитини, не створюють їй умов для вчасного й повноцінного розвитку. Причини тут різні: брак коштів, вільного часу, батьківські лінощі або некомпетентність.

Наявність проблеми природовідповідності виховання, небажання сприймати дитину такою, як вона є, і допомагати їй рости і розвиватись, створюючи для цього необхідні умови, серед яких особливе місце займає загальне позитивне мікро-середовище сім’ї та індивідуальні контакти, призводять до того, що сучасні діти втрачають (а багато з них вже втратили) стабільність емоційного базису. Аргументом цьому можуть слугувати дані спеціальних досліджень, згідно з якими майже 80% дітей України, що вступають до перших класів в останні роки, мають різні хронічні захворювання. Близько половини з них — різні нервові розлади.

Окремої розмови заслуговує тема становлення особистості дитини в періоди вікових криз. Пробудження усвідомлення та утвердження значущості свого «Я» для оточуючого світу, особливості природного темпераменту дітей в умовах дефіциту любові й нерозуміння їх психічних станів, нерідко стають причиною непорозумінь між батьками і дітьми. І в деяких життєвих ситуаціях або конкретних сім’ях вони трактуються як виклик з боку дитини авторитету батьків. Інколи батьки самі провокують дитину своєю нетактовністю і неповагою до неї у спілкуванні, але нерідко тут присутній і важливий парадокс дитячої свідомості: діти хочуть «підкорятись» батькам, але їм необхідно, щоб батьки «заслужили» це право «командувати» ними. Як свідчать численні спостереження та історичний досвід сімейного виховання, це право досягається щоденною атмосферою любові і вимогливості, а також дотриманням непорушності певних меж, які гарантують захищеність дитини і силу батьківського авторитету та прав кожного із них.

Традиційна переконаність у своїй зверхності над дітьми не дозволяє всім сучасним батькам зрозуміти і усвідомити суть соціальної рівності між дорослими і дітьми, що також заважає їх взаємо порозумінню. Батьки відкидають навіть саму ідею щодо рівності у правах. Але ж чи виправдана така позиція? Дійсно, дитина не може зрівнятись з дорослим ні в знаннях, ні в навичках та вміннях. Але ж ці поняття не є ознакою рівності і серед дорослих. Рівність не передбачає одноманітності. Вона свідчить, що люди, незважаючи на всі їхні індивідуальні особливості і здібності, володіють рівними правами на повагу і особисте достоїнство. Фактором невизнання цієї ідеї, поряд з традиційною переконаністю, можна вважати потаємні сумніви деяких дорослих у своїх особистих достоїнствах і відчуття власної невідповідності своїм же ідеалам. Безперечно, в таких випадках дитина, особливо мала, при її безпорадності, є заманливим об’єктом для порівняння. Такі спостереження наводять на роздуми, що педагогічні уявлення батьків не можна аналізувати і оцінювати автономно, без урахування їх системи цінностей і поглядів на проблеми сім’ї і сімейне життя, оскільки не можна розглядати домашнє виховання у відриві від його контексту.

Виховна діяльність батьків завжди відбувається на фоні сімейного життя — вона її частина і регулюється життєвими умовами та іншими індивідуальними факторами, різними у конкретних сім’ях. Тому саме поняття «сімейне виховання» не є простою сумою його складників — категорій сім’ї і виховання, а і їх синтезом. Сімейне виховання можна розглядати як сферу, в якій діють певні закони і специфічні принципи педагогіки. Мікроклімат сім’ї виступає принциповою умовою для формування і розвитку особистості. Проте слід зважати, що сам по собі клімат сім’ї часто виступає лише віддзеркаленням більш глобальної системи, в якій обертається дитина — своєрідної сімейної педагогічної системи.

Численні спостереження та вивчення сім’ї дослідниками дозволяють говорити про те, що найчастіше в сім’ях представлена репресивно-анархічна сімейна педагогічна система. За такої педагогіки дитині забороняється майже все, і, разом з тим, в реаліях життя майже нічого не заборонено: все залежить від настрою і бажання батьків займатись своєю дитиною. Такий принцип виховання калічить дитячу душу. Адже покарання чи заохочення за одні і ті ж дії дитини позбавляє її стійких орієнтирів поведінки і формує у неї риси пристосуванця, а бажання щоразу пристосуватись до нової емоційної ситуації спричинює також підлабузництво або ухиляння від виконання цілком розумних і справедливих вимог одного із батьків в очікуванні на те, що другий їх відмінить. Таке «маятникоподібне» виховання у сім’ї може спровокувати виникнення і розвиток дитячого неврозу, невпевненості і замкнутості дитини у собі [1, с.71].

Надзвичайно гострою виховною проблемою сучасності є масове маніпулювання: батьки маніпулюють дітьми, а діти вдаються до маніпуляцій батьками — і все заради досягнення якоїсь конкретної мети: примусити зробити саме так, як хочеться маніпулятору. В арсеналі засобів цього примусу — залякування, навіювання, негативне оцінювання. Маніпулювання, як правило, травмує людську психіку і стає причиною страждань незалежно від віку конкретної людини. Звичайно, маніпуляторами не народжуються. Перші приклади маніпулювання діти, в основному, засвоюють від батьків або дорослих, які, в свою чергу, відчувають на собі маніпуляції суспільства.

Маніпулятивні батьки вважають, що їхній головний обов’язок полягає в тому, щоб контролювати поведінку дітей. Ця відповідальність за них з часом перероджується у почуття всемогутності. Тому їх головний вербальний підхід до дитини проявляється в «ти повинен». І більшість батьків впевнена, що вже тільки це неодмінно змінить поведінку дитини, а, можливо, і її сутність. Один із улюблених батьківських прийомів полягає в тому, щоб керувати дитиною за допомогою почуття вини, залякування нелюбов’ю оточуючих чи навіть найближчих рідних. А хіба в інших випадках можна дитину не любити? Адже для нормального розвитку їй потрібно бути певною, що вона потрібна, що її люблять за будь-яких обставин, люблять такою, як вона є! Цікавим фактом є те, що ще Я.Корчак у книзі «Як любити дітей» писав: «…все сучасне виховання направлене на те, щоб дитина була зручною, послідовно, крок за кроком, прагне приспати, викорінити все, що є волею дитини, стійкістю її духу, силою її вимог.

Ввічливий, слухняний, добрий, зручний, а й думки немає про те, що буде внутрішньо безвольний і життєво немічний».

Сучасний стан вихованості молоді і її підготовки до сімейного життя викликає тривогу і дає підстави говорити про деформацію сімейних стосунків. Знизились потенційні можливості сім’ї у підготовці дітей до виконання ними у майбутньому складних рольових функцій чоловіка і дружини, батька і матері, члена нового колективу родичів. Статистичні дані свідчать про зростання нестабільності сім’ї як соціального інституту. Міру впливу батьківської сім’ї та можливості соціального контролю зменшує урбанізація, територіальна розмежованість сімейних колективів, підвищена мобільність молоді в сфері професійних, побутових інтересів і дозвілля. Сучасна сім’я оперує іншими цінностями, переважно зі сфери матеріальних інтересів. Духовність в ієрархії цінностей сімейного життя займає значно нижчі місця. Джерелом нестабільності сім’ї стає бездуховність, формальне спілкування батьків і дітей, фактична нерівність чоловіка і дружини у домашніх справах при високій зайнятості жінок у сфері суспільного виробництва, тобто суперечності між суспільною і сімейною ролями жінки.

Нагальною для нашого суспільства є потреба відмовитись від культу сили та необхідність виховувати Любов до людей. І до цього треба щоденно прагнути батькам у сімейному вихованні дітей, починаючи з раннього віку. Виховання на основі системи ідей і поглядів на людину як на найвищу цінність з позицій добра дозволить мати в майбутньому покоління порядних і доброзичливих людей, здатних виробляти власний механізм морального самоконтролю, самообмеження та сприймати мораль як частку свого «Я» [2, с.59].

Є підстави стверджувати, що успіх сімейного виховання залежить від того, наскільки щирі й чесні у своїй любові до дітей самі батьки. Діти не хочуть і не можуть нормально жити і розвиватись за рахунок авансованих почуттів. їм потрібна любов щоденно і повсякчас, щоб їх сприймали і любили такими, як вони є. У цьому полягає мудрість батьківської любові, а в основі виховної діяльності батьків повинна бути формула здорового батьківства, яка виводиться з двох основних компонентів — з любові і вимогливості, які приводять в дію цілу систему стимулів і стримувань дитячої поведінки. Зосередження тільки на любові за рахунок вимогливості може призвести до неповаги впади батьків, їх авторитету і, навпаки, авторитарна, гнітюча атмосфера в сім’ї глибоко ображає і дає дитині підстави думати про те, що її не люблять і вона нікому не потрібна. Головна виховна стратегія батьків у вихованні дитини має полягати в тому, щоб добитись балансу між милосердям і справедливістю, між ніжністю і вимогливістю, між любов’ю і суворістю і формувати у неї такі риси характеру, які є основою здорового родинного життя. Стратегія ж сучасного українського виховання повинна визначатись новим соціальним замовленням і виходити із завдань побудови громадянського суспільства, що ґрунтується на пріоритетах і цінностях національно-демократичного відродження [1, с.72].