6. Порівняльна політологія

- це поєднання стратегії, теоретичного підходу й відповідного методу, за допомогою яких здійснюється узагальнення і пояснення конкретноЇ політичної проблематики. Вона відкидає традиційні методи й реалізує міждисциплінарний підхід з акцентом на порівняння. Порівняльна політологія вивчає політичний процес і політичні інститути шляхом їх предметного порівняння з ме­тою оптимізації теоретичних підходів та відповідного пояснення загально-методологічних та практичних проблем. Дослідницька база порівняльної політології мало в чому відрізняється від об'єкта аналізу в загальній політології і включає:

взаємовідносини керівників та керованих, участь народу в орга­нах управління (врядування);владу і консенсус в політичній системі;взаємовідносини представницької й виконавчої гілок влади;оцінки поточної та перспективної політичної мети;прийняття, застосування й регулювання норм та законів як найважливішої функції політичної системи; політичний розвиток і політичну модернізацію; політичні зміни й революції; політичну культуру й політичну соціалізацію.

Порівняльна політологія набула особливого значення після дру­гої світової війни, хоча цей галузевий напрям політології зазнав трива­лої еволюції. Враховуючи її якісне становлення, виділяють найпростіший, ускладнений і сучасний етапи. Фактично політичне «порівняння» виникло з того моменту, коли перші політологи почали відзначати відмінності у способі життя та поведінці людей в суспільстві.

За часів античності метод порівняльного аналізу вперше застосу­вав Арістотель, співставивши політичний устрій 158 грецьких та римсь­ких полісів. Ціла плеяда блискучих мислителів поширила сферу засто­сування політичних порівнянь. Серед них Полібій, Цицерон, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіль, Маркс, Мілль та ін.

Продуктивна в плані творчості «трійка» Д.Істон, Г.Алмонд та К.Дейч здійснила революцію в політичних порівняннях. На цьому етапі інтелектуальний пошук вчених було переспрямовано з аналізу діяльності державних інститутів на аналіз соціальних функцій політики й порівняння політичних ролей різних суб'єктів політики.

Цим в основному обумовлена кристалізація технології порівняльного дослідження:

• збирання та опис фактів на основі й за умови дотримання ретель­но складених класифікаційних схем;

• виявлення й опис тотожностей та відмінностей;

• формулювання зв'язків між елементами політичного процесу та іншими соціальними феноменами у формі експериментальних гіпотез;

• верифікація пробних гіпотез шляхом емпіричного спостереження з метою розвитку вихідних ідей та їх остаточної перевірки;

• повільний процес «визнання» деяких основних гіпотез.

По мірі розвитку порівняльної політології просувався й процес накопичення критеріїв порівняльного аналізу.

М.Вебер, досліджуючи діяльність британського парламенту, порівняв національні політичні бюрократії за їх рольовими функціями; він визначив «ідеальний тип бюрократії» шляхом відокремлення всьо­го негативного у функціональному механізмі бюрократії.

Р.Міхельс здійснив порівняльний аналіз політичних партій і вста­новив «залізний закон олігархічних тенденцій».

Р.Даль порівнював політичну демократію через керівництво більшості на Сході та керівництво еліт на Заході і обгрунтував концепцію поліархічного правління (поліархії). Порівняльний аналіз дав йому можливість виявити суть поліархії як правління меншості, обра­ної електоратом на конкурентних виборах, і внести корективи в теорії еліт. Зокрема, він прийшов до висновку про те, що суспільством керує конгломерат з диференційованих і спеціалізованих елітарних груп, що виступають у подвійній якості суперників і спільників.

7. Політичні вчення Давньої Греції та Стародавнього Риму    Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.    Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв´язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.    Арістотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава — найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.      Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.    Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).    У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов´язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права.