87.Закон «малих чисел» м.Вебера

Інтернаціональна політична практика переконливо свідчить перо те, що суттєві життєві рішення, які визначали долі соціальних груп і цілих народів, приймались «келійно», у вузьких і недосяжних для рядових громадян коридорах влади. Закон «малих чисел» установлює зв'язок між реальною політичною суб'єктністю чер­гової корпоративної політичної еліти як творця «великої політики» і фактичним відчуженням від політичної творчості соціальної маси, яка виступає як «конституйований» статист політичних відносин. Такий «розподіл» політичної праці харак­терний для всіх політичних структур, незалежно від їх функціонального призначення. Реалії політики спростовують прекраснодушні заяви національних лідерів про необхідність ви­рватися за межі таких взаємовідносин «верхів» і «низів». Свого часу вузьке коло осіб зі складу Політбюро ЦК КПРС, всупереч Конституції СРСР, прийняло рішення про введення обмеженого військового контингенту в Афганістан; «дехто» прийняв рішення про військові дії Росії в Чечні в 1994 році. Зрозуміло, всі грома­дяни не можуть брати участь у «великій політиці» на рівні загальнодержавних рішень, але не слід ігнорувати їх конституційне право на участь у референдумі. Це право могло бути реалізоване при обговоренні основних норм Конституції України, яка була прискорено прийнята парламентом у 1996р.

88. Закон «соціального ілюзіонізму» п. Сорокіна

У вказаному законі встановлюється зв'язок між ідеалами (гаслами) соціальних революцій і масштабних соціально-реформаторських ру­хів із їх результатами. Це закон невідповід­ності ідеалів революцій і соціальних рухів їх соціальним наслідкам (результатам). У ньому фактично фіксуються два види зв'язків: Невідповідність результатів революцій і рухів проголоше­ ним ними ідеалам і соціальним орієнтирам. Беззаперечна обумовленість революцій «репресованими інстинктами» людей, які за результатами революцій набува­ють нових форм, але не змінюються по суті. Розгорнута характеристика дії закону на соціально-історичному матеріалі більш ніж переконливо підтверджує цей основополож­ний висновок маститого соціолога. Ідеали завжди використовува­лись лише для пробудження соціального героїзму, віри і фана­тизму. Гасла споконвіку ваблять до себе своєю разючістю і принадністю: «царство боже на землі», «свобода, рівність і бра­терство», «демократія», «прогрес» тощо. Реалізація в політичній дії цих крилатих закликів, зазначає Сорокін, завжди приводила до зворотних результатів. Так, христи­янство дебютувало із закликом установлення «царства Божого», при­чому заснування його на грішній землі. Кінцевий результат - ієрархія церкви (перші ранньохристиянські общини змінились апаратною організацією церкви на підтвердження закону Р. Міхельса), деспо­тизм папства, інквізиція, ад на землі. Релігійні війни поповнили «колекцію» кривавих конфліктів соціальних відносин.

П. Сорокін, виконавши першу - деструктивну частину сво­го дослідницького завдання, яке полягало в спростуванні ідеалів революцій соціальними фактами, реалізував другу - пошукову частину і оголив прихований «нерв» соціальної революції. У його інтерпретації безпосередньою передумовою революції є не ідеали і гасла, а пригнічені базові інстинкти («репресовані інстинкти»). До них він відніс: інстинкт індивідуального самозбереження; інстинкт групового самозбереження; травний інстинкт; інстинкт свободи; власницький інстинкт. Пригнічення цих інстинктів завжди веде до революційних потрясінь або, як мінімум, до загальних революційних відхилень у поведінці людей.

Причинно-наслідковий механізм цієї соціальної метаморфо­зи має такі особливості: пригнічення інстинктів (базових потреб) неминуче при­мушує людей шукати шляхи виходу, спасіння від впливу невлас­тивого їм навколишнього середовища. «Революція» у свідомості та поведінці людей відбувається швидко і стихійно, якщо влада не спроможна відвернути цей роз­пад; Руйнівний процес триває до того часу, поки не почне відчуватись недостатність соціальної енергії.

89.Закон циркуляції еліт. Закон фіксує зв’язок між приходом до влади чергового елітарного угруповання (легіти­мацією влади еліти) і фактичним зведен­ням політичної участі громадян лише до легітимації цієї влади. . Закони М. Вебера і В. Парето взаємопов’язані спільною логікою відносин «лідери - маса»; лідерам потреібна електоральна маса в період виборчих кампаній, а в подальшому вони діють за логікою закону «малих чисел»: що стосується маси, то в правових держа­вах допускають проведення референдумів згідно з конституційною нормою, в інших державах цей різновид прямої демократії або ігнорується, або реалізується не повною мірою. В. Парето свої погляди виклав у праці "Трактат із загальної соціології" (1916). Він виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість - еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як влада, багатство чи знання. В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу - контреліту. Правляча еліта це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта - це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав "законом циркуляції еліт".За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта "левів" та еліта "лисів". Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Тому В. Парето зробив песимістичний висновок щодо "масової циркуляції еліти або просто революції" і стосовно демократії.